“У цій війні жоден українець не має стояти осторонь”, - Сергій Окішев

“У цій війні жоден українець не має стояти осторонь”, - Сергій Окішев

Сергій Окішев - журналіст з Сєвєродонецька, військовий кореспондент, поет та музикант. Працював з багатьма іноземними виданнями та неодноразово на свої очі бачив жахіття війни. Сергій розповів журналістам “Сєвєродонецьк онлайн” про своє життя перед окупацією міста, роботу військовим кореспондентом та співпрацю з іноземними виданнями.

- Розкажи про своє життя до 24-го.

- До полномасштабного вторгнення я працював на регіональних телеканалах репортером, випусковим редактором, все було добре. В мене дружина, донька, була своя домівка. Рухалися, як то кажуть, вгору. До 24 лютого.

О п’ятій ранку розбудили, прийшла купа повідомлень про те, що по всій Україні ракетні обстріли. Почався повномаштабний наступ. Десь о 7, 8 ранку вже було чутно вибухи в Сєвєродонецьку. Зрозуміли, що почалось.

Для мене та моїх колег це було очевидно, що щось відбудеться найближчим часом. Це було зрозуміло з тодішніх заяв президента росії путіна, визнання тих недореспублік, божевільних заяв. Але ніхто не думав, що це відбудеться по всій Україні, очікували на наступ на лінії розмежування. Я особисто не очікував, це було несподівано.

Дорога до Щастя перед війною

Дорога до Щастя перед війною

- Боляче було виїжджати?

- Виїжджати не хотіли до останнього. Місяць були в Сєвєродонецьку. Сподівалися на контрнаступ українських військових. Думали, що у нас буде більш-менш тихо. Але ситуація склалася так, що наприкінці березня вже неможливо було перебувати в Сєвєродонецьку.

Це були постійні обстріли з РСЗВ, ствольної артилерії, мінометів. Я особисто потрапив під мінометний обстріл біля одного з супермаркетів Сєвєродонецька. Це був ранок 22 березня. На той момент у місті працювали лише 4 супермаркети. Люди зазвичай за дві години до відкриття займали чергу та стояли, щоб купити якісь найнеобхідніші продукти харчування, засоби особистої гігієни.

Так було й біля того супермаркету на вулиці Маяковського біля Льодового Палацу. Була черга десь 100-150 людей. Підійшов якийсь чоловік, сфотографував з кількох боків нашу чергу, з кимось поспілкувався в текстовому месенджері. Не було видно, чи то телеграмм, чи фейсбук. За хвилини три після того, як він пішов почався мінометний обстріл.

Вірш

Перші міни лягли за кілька десятків метрів від черги, люди від страху почали рухатись до стіни будівлі. Почалася давка, і потім, коли я вже почув свист, крикнув “лягай”, сам впав, закрив голову руками. Прийшов до тями вже безпосередньо у воронці від міни. Наскільки я зрозумів, уламки пішли “віялом” та мене оминули. Я був прикиданий землею та шматками асфальту, але уламки в мене не потрапили.

Більшості людей не так пощастило, одного чоловіка розірвало на чотири шматки. Четверо були дуже тяжко поранені, це і травматична ампутація кінцівок, тобто люди були покалічені, без ніг. У однієї жінки було поранення в живіт, ще один чоловік був без половини черепа. Потім вони померли в лікарні.

Допомагав, зупиняв кровотечу, переносили людей спочатку до укриття в підвалі найближчого будинку, потім до карет швидкої, до ДСНСників в машину, до таксистів. Доречі, тоді дуже допомогли таксисти, вони буквально за 10-15 хвилин під’їхали до того двору, почули чи від когось дізналися про обстріл, та багато людей вивезли до лікарні.

Саме після цього, після 22 березня, ми вирішили евакуюватися. Було складно, тому що це твій дім. В квартирі, яку я полишив в Сєвєродонецьку, на той момент жив близько 18 років. Було важко залишати все, що ти будував власними руками.

Команда іноземних журналістів

Команда іноземних журналістів

- Розкажи, як ти почав співпрацювати з іноземними виданнями та став “фіксиком”?

- “Фіксером”. Є така категорія українських журналістів, з акредитацією, які допомагають іноземним ЗМІ з перекладом, з дозволами, з маршрутами, водіями.

Понад місяць після переїзду до Новомосковську недалеко від Дніпра сидів взагалі без оплачуваної роботи. Цей час ми з дружиною волонтери, я розвантажував фури з гуманітарною допомогою, жінка списки набирала, та й іншим займались. Потім через друзів журналістів мені розповіли, що якомусь “Четвертому каналу” з Лондона потрібен журналіст з Сєвєродонецька, аби він включився до прямого ефіру англійською, розповів про ситуацію в місті.

Колеги довго шукали і так сталося, що вийшли на мене. Я декілька разів вийшов в ефір, розповів про ситуацію в Сєвєродонецьку. І потім хлопець, який співпрацював з тим лондонським каналом, запропонував мені попрацювати “фіксером”. У нього було замовлення, яке він не міг взяти через велику зайнятість. Це був телеканал “Франція 24”, тримовний телеканал, вони виходять французькою, англійською та арабською. У відрядження завжди їздять 2-3 журналісти, кожен працює над своїм матеріалом.

Харків після обстрілів

Харків після обстрілів

Попрацював з ними, мені сподобалось. Підкачав “скіли” свої з англійської, попрактикувався. І після цього на мене вийшов редактор українського телеканалу “Прямий”, і зараз я здебільшого працюю на них. А коли хтось з друзів “фіксерів” не встигає зі своїми замовленнями, просять мене допомогти. Виходить десь раз на два-три місці з’їздити з іноземцями, тому що я вважаю, що це теж важлива робота на інформаційному фронті.

Ти не тільки допомагаєш іноземцям отримати якийсь дозвіл та кудись потрапити, а ще й попутно пояснюєш взагалі ситуацію, яка відбувається в Україні, доносиш принципову позицію українців, позицію влади, народу та армії. Допомагаєш правильно подати та донести інформацію до глядачів та читачив за кордоном.

- Така робота безпосередньо пов’язана з небезпекою, в яких “гарячих” місцях ти побував?

- Найгарячіші мабуть були Сіверськ, Слов’янськ та Бахмут. В Сіверську була цікава історія. Коли заїжджали в місто, чули, що попереду щось вибухає та побачили, що нам на зустріч несеться автівка з естонськими журналістами. Вони машуть руками, кажуть “звертайтеся, валіть звідси”. Але ми поїхали далі, бо здавалося, що обстріл далеко.

Тоді ми не зробили жодного репортажу, бо ми не могли ні на хвилину зупинити автівку. Зупинялись тільки біля дворів, щоб забрати людей на евакуацію. Тоді мені вдалося вивезти свою рідну тітку та її подругу. Тому я вважаю, що цей день був дуже важливий.

Бахмут

В Слов’янську ми з рятувальниками розвозили воду, гуманітарну допомогу, разом з тим знімали відео, брали інтерв’ю у місцевих жителів, ДСНСників. А потім по нам прилетіли ракети “Смерч” з касетними боєприпасами. Ми переховувались у підвалі, потім виїжджали звідти на швидкості 150 км/год, бо якщо їхати повільніше, можна й не доїхати.

У Лисичанську на моїх очах загинув французський телеоператор, якому уламок потрапив у шию і практично голову відрізав. Потім мій водій, з яким я співпрацював, вивозив його тіло, просто на підлозі автівки, до Бахмуту.

- Чи плануєш повертатися до Сєвєродонецька?

- Повернуся обов’язково, хоча б один раз. Це буде після деокупації. Хочу зробити це у якості журналіста, зв’язатися з хлопцями, які будуть туди першими заходити та проїхатись на броні. Але навіть, якщо цього не станеться, дочекаюсь офіційного повідомлення від влади та упродовж трьох днів я думаю обов’язково поїду та зніму репортаж про деокупацію Сєвєродонецька.

Якщо говорити про повне повернення, навіть не знаю. Я, як притомна людина, розумію,скільки часу може знадобитися на повне відновлення, розмінування, відбудову міста, всіх комунікацій, інфраструктури, я не думаю, що це буде скоро. Приїжджати як волонтер, допомагати у відновленні, розбудові, звісно буду. У мене є навички роботи слюсарем, тому можу допомагати щось відновлювати у свої вихідні. Але жити в місті, де повна розруха, з сім’єю, з дитиною, я не готовий.



- Що б ти хотів сказати своїм землякам, переселенцям?

- Беріть участь, беріть участь у всьому, не сидіть осторонь, працюйте, допомагайте, волонтерьте. Будьте завжди поруч, беріть участь у всьому, що бачите, робіть все для перемоги. У цій війні жоден українець не має стояти осторонь.

Воюйте. Чим можете. Адаптуйте свої навички під сьогодення. Працюйте, платить податки, донатьте. Жертвуйте кров'ю, грошима, силами, часом. Ця війна - народна. Не залишайтеся осторонь.

А всім, хто віддає сьогодні найдорожче - життя і здоров'я, пишаюся, хлопці та дівчата, що живу з вами в одну епоху! Разом до перемоги!

Про луганчанина Олександра Бикова, відомого багатьом сєвєродончанам як адмін групи «Кухні Сєвєра», активний учасник місцевої фейсбук-спільноти, блогер, читайте в ексклюзиві "Сєвєродонецьк онлайн".