Жанна Скорик: “Кожен має робити для перемоги те, що вміє - збирати гроші, в’язати шкарпетки, плести сітки”

Жанна Скорик: “Кожен має робити для перемоги те, що вміє - збирати гроші, в’язати шкарпетки, плести сітки”

Сєвєродончанка Жанна Скорик - фінансистка та волонтерка, протягом восьми років війни на Луганщині допомагає військовим. Вона почала займатись волонтерською діяльністю в 2014 році після визволення рідного міста від бойовиків самопроголошеної “лнр”.

До повномасштабного вторгнення росії вона 20 років керувала банком. Потім вимушена була виїхати з Сєвєродонецька до Івано-Франківська, де влаштувалася на роботу звичайним бухгалтером.

Разом з однодумцями вона збирає гроші на допомогу українським військовим через свою сторінку в Фейсбуці. Купують усе необхідне, від шкарпеток та цвяхів, до сучасної техніки та професійного устаткування.

Жанна розповіла журналістам “Сєвєродонецьк онлайн, як вирішила допомагати ЗСУ, скільки коштує довіра та як не впадати в депресію.

Я завжди кажу, що я не стільки волонтер, скільки логіст. Можу десь щось знайти, придбати, а допомагають люди, які донатать, знаходять гроші.

Останні два роки допомога була невелика, але це, звісно, дивлячись з чим порівнювати. Купляли мішки, скоби, цвяхи. Було дуже приємно, коли наші просувались уперед, потрібно було будувати нові позиції. Це надихало.

А зараз, після початку повномасштабного вторгнення, на жаль, знову доводиться збирати гроші. Люди приєднуються, підтримують. Знаєте, як кажуть, “коли страшно від ракет, задонатьте на ЗСУ і вас попустить”. Можливо так і є. У мене кілька тижнів тому був випадок, коли під час сильного обстрілу України ракетами мені одна пані з Сєвєродонецька написала: “Жано, ми збираємо гроші, чи ні?”.

Волонтерка Жанна Скорик

Ми допомагаємо не лише ЗСУ, а й прикордонникам, нашому рідному батальйону “Луганськ-1” імені Сергія Губанова. Тобто, є кому допомагати.

Займатись волонтерством я почала в 2014 році, коли звільнили Сєвєродонецьк. Я познайомилась з хлопцями з окупованого Луганська, які не зрадили присязі. І коли вони в черговий раз приїхали з завдання у шортах, футболках, капцях, почала думати, як допомогти. Стала потихеньку “прощупувати” своїх знайомих. Потрібно було розуміти, що вони проукраїнські, бо було дуже страшно. Нас хоча й звільнили, але які настрої у людей було не зрозуміло.

Але так з одним поговорила, з другим, третім, і потроху ми назбирали на шість броніків. Плити нам замовили в Ізраїлі, а чохли пошили в Дніпрі. Вийшли дуже хороші бронежилети. Один з них мені хлопці потім повернули, коли отримали спорядження. Так він мене вдома й чекає.

З часом небайдужі люди почали об’єднуватись через закриті групи в соцмережах. Ділились повідомленнями про необхідну допомогу. Потім ми вперше з хлопцями та дівчатами зустрілись. Було трохи лячно, коли всі збираються в одному місці, і ти не знаєш, чи це справді та людина, з якою спілкувався в інтернеті. Але потім перезнайомилися, здружилися. З кимось дружимо міцно й досі, навіть родинами.

Допомога ЗСУ

В 2014-16 роках у військових були великі потреби. Починаючи від шкарпеток, закінчуючи тепловізорами та іншою технікою. Але виходило допомагати: хтось гроші збирає, хтось знаходить контакти, де можна це придбати, хтось з пересиланням, перевезенням допомагає. Так потихеньку й працювали.

Дівчата почали плести маскувальні сітки, ще у 2015-му році. Та й досі плетуть, не дивлячись на те, що наших “Сєвєродонецьких павучків” розкидало по всій Україні та навіть на кордон. Кожна в тому місті, де зараз знаходяться, організували осередки “Сєвєродонецьких павучків”, і плетуть, що навіжені.

В 2015-16 роках й годували хлопців. Хтось їде на позиції - клич кидається “дівчата, у нас виїзд”. Ну й дівчата печуть і пироги, і пиріжки, і смаколики різні готують. А потім їдеш у машині, а воно на весь салон пахне. І так їсти чогось відразу хочеться.

Кожен робив те, що вмів. Хтось гроші вміє збирати, хтось шкарпетки в’язати, хтось сітки плести. Кожен займався своєю справою, та ми завжди були об’єднані, як одна родина. Тому й вдалось так багато зробити за ці роки.

Допомога ЗСУ

Довіра до волонтера в людей приходить з часом. Ми завжди відзвітовували за кожну копійку. У відкритому доступі є усі дописи, хто скільки перераховує, куди витратили, обов’язково чеки прикріпляємо.

Протягом усіх цих років не було жодного випадку, коли б хтось висловив недовіру. Може, репутація так склалася. Люди дійсно довіряють. Наприклад, зараз не завжди вистачає часу робити усі звіти, тому я пишу загальний за великий період. Але завжди потрібно робити звіт, навіть коли немає можливості тегнути людину, яка скинула гроші. У багатьох і родичі залишилися на окупованих територіях, тому намагаються сильно не світитися.

Довіра дуже багато вартує, коли ти маєш підтримку від людей. Мені іноді кажуть, “не заморочуйся, ми просто гроші скинемо, знаємо, що ти знайдеш, кому допомогти”. У деяких, навіть, на картці стояв регулярний платіж, щоб коли надходить заробітна плата, якась сума автоматично “капала” на благодійність. Коли люди довіряють та підтримують - це дуже сильно надихає.

Жодного разу я не стикалась з шахраями, або щастило, або ж досвід роботи в фінансовій сфері мені допомагав. Не було такого, щоб я “вляпалась” в шахрайську схему. Але знаю багато випадків з іншими волонтерами. Потрапляли в халепу дуже часто. Наприклад, перераховували гроші, а постачальники зникали. Всякі були випадки.

Допомога ЗСУ

В останній, самий крутий проєкт, я взагалі не вірила. Але нам вдалося зібрати гроші на два квадрокоптера “Мавік-3”. Це дуже класна штука, яка літає і вночі, допомагає виконувати бойові завдання. Він був потрібен нашим хлопцям, які працюють зараз на Луганщині.

13 жовтня я звернулась до народу з проханням, не стільки зібрати кошти, скільки допомогти вийти на якісь фонди, якихось депутатів, бізнесменів. Бо сума збору була 120 тисяч гривень, і я прекрасно розуміла, що ми її не потягнемо. Але я зробила допис, що збираємо на “Мавік”, як завжди прикріпила номер своєї картки.

Десь через тиждень я зрозуміла, що питання закрито повністю, грошей вже більше і ми виходимо на другий коптер. За два тижні ми зібрали 150 тисяч гривень. Ще трохи додали хлопці з Кремінної, допомогли зі збором. Один "Мавік" нам вийшов у 90 тисяч, замість 120, потім дозбирали на другий. Зараз ці “Мавіки” вже у хлопців на передовій.

Мавіки на передовій

Взагалі, про потреби військових ми дізнаємось просто з розмов. Рідко буває таке, що хлопці самостійно розшукують волонтерів, щоб ті їм щось купили чи привезли. Просто спілкуємось, дізнаємось, чи все є. Все є, відповідають, та не завадило б пара біноклів. Інколи звертаються, ми робимо збір, як вистачає грошей, купуємо, що просять.

Зараз, порівняно з лютим-березнем у хлопців набагато краща ситуація з оснащенням. Бо тоді перші ракети, окрім інших цілей, прилетіли по складах забезпечення. Зараз волонтери більше збирають на техніку, ремонт автомобілів. Машини сипляться дуже сильно, грошей не вистачає. В цій ситуації один раз проїхали - колеса загубили, дай боже цілими виїхали.

Але завжди забезпечення залежить від командування та заступника по тилу. Якщо люди не просто прийшли пересидіти, вони будуть в землю вгризатись, щоб у хлопців усе було. А я знаю моменти, коли в бригадах навіть їсти не було чого, зовсім не годували.

Звіт Жанни Скорик

Звіт Жанни Скорик

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я нічого не зрозуміла. Наскільки була близька до армії, але не могла уявити. Єдине, що насторожило останні тижні - постійні обстріли Попасної. Вони стали дуже частими, а там стояли мої хлопці, 24 бригада, тому я слідкувала за інформацією. Це напрягало, але якогось передчуття не було.

Не могла зрозуміти, що це справжня війна. Ми ж звикли до обстрілів Луганщини та Донеччини, а тут по всій Україні, в голову не вкладалося. Зібрала всіх родичів в одній квартирі, як в 2014-мц році. Сиділи, чекали, не знали, що робити. Та потім, коли “прильоти” вже були близькі, умовила спочатку сестру з донькою виїхати, потім сама поїхала. А коли вже в хату прилетіло, то й батьки зібралися. Кішку теж вивезли, фурою.

Два місяці тому виходила на зв’язок сусідка, казала, що будинок стоїть ще без вікон. Що там зараз - не знаю. Зв’язок ні з ким не підтримую, та й покриття там немає. Тому треба думати про майбутнє, а не про те, що було. Треба рухатись вперед, нам нема коли впадати у відчай, “страдать и депресировать”. Як то кажуть, коли впадаєте в депресію, допомагайте ЗСУ і все мине.

Коли Сєвєродонецьк звільнять, я поїду додому. Подивлюсь, що там з будинком. Але я прекрасно розумію, що ніхто одразу людей туди не пустить.

По-перше, усе заміновано. Багато часу потрібно буде витратити на те, щоб мінімально убезпечити людей. Про що казати, коли через вісім років після бойових дій в Сєвєродонецьку, все одно постійно знаходили схрони з вибухівкою та зброєю, продовжували розмінування територій в кількох десятках кілометрів. Тому я впевнена, що місто вони так просто не віддадуть, сильно його замінують. Але, рано чи пізно додому я все одно поїду.

Фото Жанни Скорик

Інтерв'ю з головою Сєвєродонецької РДА Романом Власенко читайте на "Сєвєродонецьк онлайн". 

Ваша оцінка: Нет Середня: 5 (6 голосів)