Сергій Гайдай про свій рік великої війни: "Мені треба було уособити таку загальну надію, що з нашою областю все буде добре"

24 лютого минулого року почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Луганщина однією з перших прийняла удар, коли вранці окупанти прорвали кордон. Але після того область трималася ще довгий час. Це вдавалося зусиллями багатьох, хто зробив все, аби відбити навалу.

До річниці повномасштабного вторгнення голова Луганської ОВА Сергій Гайдай разом із «Сєвєродонецьк онлайн» згадали ті події. Очільник області розповів, чи очікував наступу, де саме перебував на Луганщині весь цей час до її майже повного захоплення, про витік інформації та можливі майбутні призначення.

 - Пригадайте своє 24 лютого минулого року. Як все почалося саме для вас?

 - Початок був о десь пів на четверту ранку, коли мені зателефонував керівник прикордонного загону та сказав, що почалося. А саме – до нас зайшла ДРГ і розстріляла прикордонний дозор. І після того пішла техніка через кордон у районі Мілового. Далі я зателефонував усім заступникам і сказав зібратися в обласній адміністрації. Ми зустрілися там, десь о 4.20 мені зателефонував керівник Офісу Президента Андрій Єрмак, я доповів йому про ситуацію. В адміністрації ми відкрили таємні пакети, це так має бути за протоколом. Після цього почалися перші прильоти – «калібри» випустили по Сєвєродонецькому аеропорту. Далі ми все робили чітко, як було прописано в тих таємних пакетах. Була оголошена евакуація. Всі офіційні дії.

 - Напередодні було передчуття?

 - Ми розуміли, що є величезна вірогідність того, що підуть з боку Луганської та Донецької областей. Але, чесно кажучи, думали, що загострення буде саме на лінії розмежування. От там, де був фронт вже. Повномасштабного вторгнення по всій Україні, напевно, не очікували. Такого передчуття не було. А відчуття того, що буде загострення, було. Із величезним відсотком вірогідності, що так воно й буде. Тому що я вже звертався і до військового керівництва, і до всіх, щоб нам дали якісь підрозділи, які могли б з танками воювати. Бо цього в нас не було. І в нас якраз напрямок від Старобільська й на північ – там було не так багато військ та засобів, щоб зупиняти танки.

Інтерв'ю "Сєвєродонецьк онлайн" з Сергієм Гайдаєм  восени 2022 року 

 - Ви нещодавно казали, що техніки в нас достатньо не було. Ви бачили ситуацію. Як це - жити з цим розумінням, що доведеться відступати, що не зможемо втримати територію?

 - Я звертався до всіх, до кого міг, за допомогою. Єдиний, кого я не чіпав, це був Президент, бо я розумів, що на ньому абсолютно все. Але в наш загальний чат, звідки й до Володимира Зеленського інформація надходила, я писав. До Головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного писав стосовно зброї. До Міністра оборони я звертався. Про всяк випадок доповів ситуацію Керівнику Офісу Президента. Все, що можна було, я зробив.

 - Зброї дійсно не вистачало?

 - У нас навіть була ситуація, коди до мене зверталися хлопці з різних підрозділів, з різних бригад. У них «Стугни» почали ламатися. «Стугна», до речі, чудово себе зарекомендувала. Навіть іноді краще, ніж «Джавелін». Щоб влучити «Джавеліном» у танк, треба його захопити та тримати десь до трьох хвилин. Якщо танчик вас побачить, як ви намагаєтесь оті три хвилини на нього наводити, то все. А «Стугну» можна поставити десь збоку, сидіти за межами досягнення та просто наводити з монітора. І ось коли хлопці повідомили, що в них 4 або навіть 5 «Стугон» зламалося, я кажу – «Відправляйте їх на ремонт». А мені відповіли, що півтора місяця треба чекати, бо черга. Хлопці з болем у голосі просили хоча б один «Джавелін», бо не було, чим зупиняти танки. Поламані «Стугни» привезли до мене. Мій заступник по діджеталізації одну власноруч відремонтував, на рахунок решти я домовився з керівником Укроборонпрому. О четвертій ранку привіз і о 18-й вже забрав відремонтовані. Зранку наступного дня я був на Луганщині та віддав їх хлопцям.

Коли я почув, що нам ніхто нічого не дає, зброї нема - це ж самий початок війни – я звернувся до свого колеги з Чернівців і ми спланували операцію. Тихенько у цивільній фурі привезли 24 гранатомети, 600 пострілів до них, 20 великокаліберних кулеметів та 155 тисяч набоїв до них. Це віддали нацгвардійцям, які стояли на Рубіжанському напрямку та прикордонникам, які були у Сєвєродонецьку та Кремінній. В останній стояв 15 батальйон 128 бригади. До мене снайпери звернулися, бо в них закінчилися боєприпаси, взагалі нічим було стріляти. Я їм дістав ще 2 ящики набоїв і пару гранатометів, але вже фірмових. Займався і тими цими питаннями також. Коли казали, що це не мої повноваження, я відповідав, що мені все одно. У нас війна. То я буду виходити, якщо треба, за межі цих повноважень для того, щоб ми вистояли зараз.

 - Наразі ви можете розповісти, скільки залишалися на Луганщині, де перебували?

 - А ми постійно переміщалися, тому що в нас була певна інформація. Сєвєродонецьк, наприклад, був повністю як мапа на квадрати розділений. У будь-який момент якийсь коригувальник міг здати координати. І був би прильот. Наведу приклад. Приїхав на зустріч, спілкувався з людьми. Через декілька хвилин надійшла смс від керівника СБУ, що треба виїжджати звідти. Я не сперечався. А за пару годин зустрівся з ним та запитав, у чому була справа. Він показує телеграм канал окупантів, там світлина моєї машини, мене, номера машини, адреса, геолокація.

Сергій Гайдай

У нас же не було бункера. На Луганщині позаміський командний центр був у Старобільську. Протягом цих років я написав декілька листів на Кабмін з поміткою, що цей командний центр дискредитований, тому що всі знають, де він знаходиться. До того ж, якщо передбачалося вторгнення з окупованої частини або росії – то Старобільськ у будь-якому випадку швидко захопили б. Який сенс знаходитися там? На жаль, іншого варіанту запропоновано не було.
До того ж, 70% області захопили буквально за 2 доби без боїв майже. Ніхто не знав, яка саме лінія фронту буде. Тому ми постійно змінювали місце знаходження. Домовилися із заступниками, що не будемо разом всі. Бо якщо буде прильот, щоб всі одразу не загинули. Ми постійно були на зв’язку з військовими, прикордонниками, Нацгвардією, поліцією, ТРО. І досі так відбувається. Всім допомагаємо. Тому домовилися, що ночуємо окремо. Я з кимось в одному місці, а другий заступник – в іншому. Всюди були обстріли. Всюди було небезпечно.

По підвалах ночували. У комп’ютерному центрі. На матрацах. У лісі разом з прикордонниками. Ночували у спортивних базах, квартирах, маленьких готельчиках. Іноді я виїжджав до Дніпра. Там були жінки-заступники, якщо треба було якісь документи підписати або щось отримати, потрібна була присутність. Тоді було багато гуманітарки. Не всі хотіли везти її на Луганщину. Тому отримували у Дніпрі, а звідти доставляли на Луганщину.

Одного разу ночували в лазні. У комплексі. Вона знаходилася у цокольному приміщенні. А там відеоспостереження. Там ночували декілька днів. Були прильоти дуже важких ракет. Ми стрибали там на тих лавках дерев’яних. Потім приїхав мій заступник по діджеталізації. Він побачив камери, зайшов у програмне забезпечення, а воно вже переналаштоване, там вже стояла Z. Тому все, що відбувалося, бачили росіяни.

 - Хто ж здавав інформацію?

 - Та хтозна. Не було часу з’ясовувати, чи то хакери зламали, чи то був зрадник. Місце знаходження ми змінили одразу. Можливо, і ті ракети прилітали невипадково.

 - Чи було дійсно страшно? Є моменти, що назавжди в пам’яті?

 - Напевно, страшно було перші 2 тижні. Бо треба було звикнути до прильотів. Прокидаєшся від того, що ти у повітрі, потім падаєш та розумієш, що поруч прилетіла ракета. Така вибухова хвиля, що так підкидувало. Але ж людина максимально до всього звикає. Я намагався давати коментарі, щоб про Луганщину не забували. Не заради піару, як дехто вважає. Я вже не раз казав – заберіть той піар, ту впізнаваність, поверніть ті часи, які були.

Якщо проаналізувати, скільки за цей рік я давав коментарів і прибрати мене з інформацією про Луганщину, то, думаю, що найменш би говорили про Луганську область в цілому всі разом взяті. А в мене воно боліло. Я хотів, що увага всього світу була прикута до області.
Якщо передивитись деякі інтерв’ю, коли я спілкуюсь із журналістами, поруч щось вибухає, а я вже не нервуюсь, сиджу спокійно. А журналісти вскакують або намагаються впасти на землю. Я ж звик до цього за 2 тижні.

Сергій Гайдай

Бувало таке, що проїжджали по дорозі, за деякий час поверталися назад, а там вже величезна яма. Розуміємо, що якби б на 2 хвилини запізнилися, то могли б бути на цьому місці.
Або ми були в нашому гуманітарному штабі, а ввечері туди прилітало 32 ракети. Він був розбитий вщент. У лисичанському міськвідділку поліції було щось на кшталт ситуаційного центру. Я спілкувався там зі ЗМІ, а згодом туди прилетіло 11 ракет.

 - Тим не менш, це були не тільки коментарі ЗМІ, а й постійні прямі ефіри. Як це – розуміти ситуацію, але при цьому закликати людей зберігати спокій?

 - Перше, на мене орієнтувалося дійсно багато людей. Я регулярно спілкувався з прикордонниками, нацгвардійцями, просто приїжджав до них. Бо командири просили – «Сергію Володимировичу, приїдьте, чаю поп’ємо. Нехай вас бійці побачать». Було таке, що підходили й просили відео. «Можна ми наберемо дружину? Бо вони вважають, що якщо очільник області є, значить, тут безпечно. Нехай так і вважають».

Ефіри дивляться ті, хто воює. І величезна кількість жителів Луганської області. Було багато російських вбросів, зради. Що Луганщину злили, її зрадили. Треба було людей заспокоїти. Треба було займатися евакуацією. І щоб це було без паніки, бо будь-яка паніка – вона б зробила тільки гірше.

Навіть зараз, коли я об’їжджаю гуманітарні штаби, люди підходять. Вони просто хочуть іноді доторкнутися. Я для них дійсно як якась надія, виходить. Надія, що все буде добре та що вони повернуться додому. Мені треба було уособити таку загальну надію, що з нашою областю все буде добре, тому що інакше люди зривалися.

Десь півтора тижня тому я був у Львові, вручав від Президента нагороду одному з наших електриків, який ремонтував у Сєвєродонецьку електричну мережу та потрапив під обстріли. Йому відірвало ліву ногу. Я приїхав до нього, а чоловік у такій величезній хандрі, депресії. У нього наразі непоганий протез. Є чудові руки, голова. Розумний здоровий чоловік, у якого троє дітей – 2,4,8 років та дружина. Я на нього дивлюся – а він на межі. Поспілкувалися. Хлопець розповідає, що протез поставили, а реабілітації нема, ходить з милицями. Що у нього була машина, «Таврія», яка згоріла під обстрілами. Роботи наразі немає. Що робити – не знає. І так майже рік. Я одразу влаштував його у реабілітаційний центр. Зараз я шукаю машину, щоб допомогти йому. Родина з 3 дітьми має бути забезпечена всім необхідним. Ми щось знайдемо краще за «Таврію», на автоматі, бо важко однією ногою працювати на щеплення.

І таких моментів було немало, коли треба було приділити людям увагу. Коли треба було спокійно виходити в етери та підтримувати. Я ж не казав, що ми завтра переможемо або за 2-3 тижні. Але треба було надихати людей, бо величезна кількість виїхала. Деякі це зробили вже вдруге. Це ніколи не зрозуміють люди, які не втрачали своє життя. Спочатку у 2014-му, а потім ще у 2022-му.

 - Як вважаєте, по евакуації було зроблене все можливе?

 - Так можна було б сказати, якби всіх на 100% евакуювали. Але намагалися. Напевно, маючи зараз той досвід, можливо б, ми зробили трохи більше. Але тоді понад 70% області захопили. Там залишилися 140 шкільних автобусів. У нас величезної кількості власних автобусів не було. Ті, що були, іноді потрапляли під обстріли та виходили з ладу. Щось можна було відремонтувати, щось – ні. З кожним днем можливостей евакуювати людей з того чи іншого населеного пункту ставало все менше й менше. Нам допомагала «Укрзалізниця». Там дуже круті керівники, які завжди шли нам на зустріч. Поки була така можливість, вони завжди вивозили людей. Потім така можливість поступово втрачалася. Були розбиті колії біля Попасної, вже з Лисичанська, Рубіжного не можна було виїжджати. Ми на межі Луганської та Донецької областей возили людей.

Потім один потяг потрапив під обстріл, одна провідниця загинула, інша була поранена. Машиністи відмовлялися їхати. Ми їх вмовили, але вони сказали – «Якщо хтось з адміністрації буде з нами їздити, тоді й ми будемо». Мій заступник сідав у кабіну машиніста та їздив вивозити людей.

Пізніше розбили шлях взагалі й треба було вивозити людей аж на Покровськ. Там ми їх пересаджували в вагони потягу й вони їхали далі.

Автобуси постійно ламалися. Частина згоріла. Дороги були всіяні уламками, рвалася гума, колеса були пробиті. Часто автобуси, повертаючись назад, потрапляли під обстріли.
Іноді люди не йшли нам зустріч і були вперті, як не знаю хто. Наприклад, Білогорівка. Військові домовилися, що ми зможемо забрати 300 людей. У нас автобусів не було. Дніпропетровщина пішла нам на зустріч. Дала автобуси. Ще знайшли їх. Врешті-решт поїхала колона з 9 автобусів. Під обстрілами вже. Знаєте, скільки виїхало?

 - Скільки?

 - До 50 людей.

 Білогорівка після обстрілу 7 травня

 - І як не опускати рук?

 - Знаєте, руки можна було опустити дуже-дуже давно. Але я розумів, що мої опущені руки - це життя людей. Мене часто запитують про емоційний стан. Та не було часу про нього думати. Бо якщо я б бодай на мить замислився, мене б наздогнала ота емоційна та фізична навантаженість.

Я нікому про це говорив, але вже можна. Після кількох ковідів – а я їх переніс 3 чи 4 – пройшов обстеження на початку лютого минулого року. Мені поставили діагноз «Кардіофіброз серця». Треба було лягти на пару тижнів лягти на лікування. Але почалася війна. Єдине – я кинув палити. Щоб якось рятувати те серце.

Плюс у бронежилеті, з автоматом, каскою, по ямах їздили на великій швидкості, щоб не потрапити під обстріл. Отримав компресійний перелам хребта 12 відділку. Іноді біль був такий, що аж сльози на очах. Не було часу лікуватись, у корсеті їздив та на «Німесилі». Тоді говорити про це було навіть недоречно. Я був на передовій, бачив, як там. Це не порівняти.
Так ось. У Білогорівці залишилося десь 250 людей. Ми поїхали злі, як собаки. Через пару днів 66 людей, які ховалися у школі, загинули внаслідок потрапляння авіабомби. Ми намагались декілька разів розібрати завали, ДСНС-ники декілька разів виїжджали туди, але не доїхали. Їх тільки бачили, починали обстрілювати. Тому завали не змогли розібрати.

На відмінно відпрацювали патрульні поліцейські. Я їм привозив Вакарчука, невеличкий концерт зробили у приміщенні патрульної поліції. Через 2 дні приміщення розбомбили ракетами. Слава Богу, що хлопці були у підвалі, де зброя зберігалась. Тому вони всі контужені, але живі.

Постійно намагався переконати людей, що не треба чіплятися за матеріальне. Це не вартує життя. Особисто спілкувався, волонтери дуже допомагали. Дмитро Комаров приїздив, звертався до людей. Всіх, кого могли, підключали.

Нацгвардія вивозила людей з Рубіжного «сірою» зоною. Тобто це вулиці, які вже не контролювали ми, але їх ще не зайняв ворог. Людей вивозили на БТР швидко, щоб вогнем не накрило.
Гірська громада вивозила людей під обстрілами. Постійно їм передавали буси, бо їх постійно розстрілювали.

Плюс військовим, прикордонникам, ТРО теж потрібні були автівки. Це була цілодобова робота. Тільки одних тепловізорів на 38 мільйонів гривень передав. Скільки квадрокоптерів – я навіть вже не порахую, це сотні. Скоро ще 20 передамо. Безпілотники. Ремонт зброї. Човни переправляли, коли гвардійці виходили з Сєвєродонецька. Літом було спекотно, передавали фільтри та ємкості для води. Їжу, старлінки…Запитайте краще, що ми не передавали?

 - Не дарма кажуть, що вас до Казахстану забирають. Перепочити?

 - По-перше, це ще не вирішено. По-друге – а хто сказав, що там якась казка? Дивіться, це країна, яка має найдовший кордон з рф. На сьогодні пропагандисти говорять, що там є біолабораторії, на кшталт українських. Там компактно на півночі країни проживають 3 мільйони росіян. Розумієте, до чого все йде?

 Сергій Гайдай

 - Тобто хочете сказати, що вас із вашим досвідом туди превентивно направляють?

 - Нічого не буду говорити. Ще ніхто нікуди не їде. Працюю в області, залишаюся тут.