Ольга Лішик: "Перемогу я не просто чекаю, я роблю щоденні кроки для її наближення"

Сєвєродончанку Ольгу Лішик добре знають не тільки в рідній громаді, а й у всій Україні. Начальниця відділу культури Сєвєродонецької міської ради (2006-2014 роки), заступниця голови Луганської області з соціальних питань (2014-2019 роки), керівниця ГО “Жінки Луганщини”, депутатка Сєвєродонецької міської ради 7-го скликання, волонтерка. Всі роки, коли Ольга займала відповідальні керівні посади, тематика розвитку національної ідентичності, соціальної підтримки, створення умов для реалізіції рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, були однією з ключових у її діяльності. Що робити українкам/українцям, коли ресурсу продовжувати боротьбу немає? Як знайти роботу та почати налагоджувати життєві процеси спочатку? Особистим досвідом Ольга Лішик поділилася з "Сєвєродонецьк онлайн".

У передчутті війни

"Я вже розуміла, що почнуться серйозні бойові дії, коли бачила у новинах та у звітах іноземних партнерів, як росія стягує до кордонів України військову техніку. При цьому не було розуміння, чому керівництво країни всіх заспокоювало до останнього"

Ольга Лішик. Фото з особистого архіву

Були конкретні сигнали про початок вторгнення росії на територію України від наших союзників і мене це, звісно, бентежило. 24 лютого 2022 року я прокинулась від того, що почула, як мої сусіди по будинку, а вони були працівниками поліції, гучно розмовляли і було зрозуміло, що кудись швидко вирушали. У цю ніч я переглянула всі новини і пізно заснула, але зранку, о 5.30 прокинулася, передивилася соцмережі й збагнула, що відбувається щось страшне. Те, що не може відбуватись у 21 сторіччі. Війна!!!
З 2014-го в мене стояла зібрана тривожна валіза з персональними документами й, буквально напередодні, за тиждень, я ще раз перевірила її. Оскільки в Луганській області ми всі жили, так скажімо, на «пороховій бочці» та близько до лінії розмежування, ми розуміли, що може статись будь-що. Вже була не та ситуація, як 8 років тому, коли ми могли випливати на якісь безпекові події і стримувати агресію дипломатичним шляхом… Також, я порадила своїм знайомими, щоб і вони зібрали свої документи і необхідні речі в одному місці, поширила правила збору валізи в соцмережах. Знайомі і друзі сприйняли це саркастично. Казали: “Не переживай, все буде добре”. І відклали це на невизначений термін. Нажаль, з 2014 року я знаю сотні прикладів, коли в людей згоріли, пропали всі документи і для їх відновлення потребувалось багато часу і внесення змін до законодавства. Деякі документи, особливо про освіту та трудову діяльність, спадщину, право власності було дуже важко відновити, через відсутність доступу до архіву, який знаходився на окупованій території Луганської області. Але сталося те, що сталося.

"Напередодні широкомасштабного вторгнення росії в Україну , 23-го лютого ввечері, я зробила фотокопії своїх фотографій дитинства, підліткового віку, а потім порвала оригінали, зібрала невеликі валізи з речами і поклала їх в машину… Було таке відчуття, що я не хотіла залишати їх на той випадок, якщо до моєї квартири зайдуть окупанти… Власне, так і сталось невдовзі, коли росіяне вскрили мою квартиру, перегорнули всі речі і пограбували…"

Я не знаю звідки прийшло це відчуття, але я це зробила. Закрила персональну інформацію в комп’ютерних носіях, змінила паролі доступу до пошти, позбирала всі флешки й, власне, все. Окинула оком свій рідний дім, де пройшло все моє життя й зрозуміла, що власне, забирати з собою нічого, і нікуди, окрім декількох речей… Наступного дня, коли почалась війна, ми з мамою приймали рішення, що робити далі. Ми почули інформацію від Луганської обласної і Сєвєродонецької адміністрацій щодо негайної евакуації з області. Спочатку не було наміру виїхати з міста. Ми вирішили їхати в будівлю, де знаходилась моя робота. Там було підвальне приміщення і ми думали, що пересидимо, поки небезпека не закінчиться. В цей час в місті вже було чутно гучні вибухи. Ми приїхали на роботу і там я отримала повідомлення про негайну евакуацію…. Я зараз розповідаю і розумію, що пам'ятаю кожну секунду того дня: коли я прокинулась, намагалась зрозуміти, що відбувається, як виходила з квартири, закривала ключами двері й внутрішньо в мене було відчуття, що я прощають назавжди. Доречі, за тиждень то того, я пройшлась пішки всіма улюбленими локаціями міста і, мовби, вбирала в себе їх енергію, спогади, запахи, відчуття…
 

“Я сказала ”Дякую!” житлу. За те, що це був певний етап мого життя… Закрила двері та пішла…“

Зробити це було надважко. Той момент я ніколи не забуду. Як я спустилася вниз сходами, сіла в машину, повернула ключ запалювання, натиснула педаль газу та поїхала… Таке буває у стрічках, коли показують сцени з уповільненими кадрами… Коли твоє життя ділиться на до та після…
Тож ми прийняли рішення евакуюватись і виїхати з міста.
 

Евакуація

“Було десь близько 12 дня, ми рухалися містом і бачили величезні черги біля банкоматів, оскільки припинились безготівкові розрахунки, черги на заправках, в магазинах. Люди перелякані, стурбовані. Схожа ситуація з 2014 роком, але зрозуміло, це вже інша реальність”

У мене був напівзаправлений бак в машині, чомусь я не попіклувалася про це заздалегідь, але напередодні я купила каністру для палива, завдяки якій я змогла заохотити пальне і дістатись до безпечного місця перебування (знов не підвела інтуїція). Виїхавши за місто, я вперше побачила, як на зустріч йшла велика кількість військової техніки. Я багато бачила за час своєї роботи та життя в Луганській області, але в цей момент в мене перехопило подих від цього масштабу. Дорогою я зустрічала знайомих зі Щастя, Станиці Луганської, Гірського, інших громад. Всі ми стояли в величезній черзі в одному напрямку на єдиній дорозі для виїзду з міста. Опинившись за межами міста Рубіжного, я спостерігала, як їдуть назустріч багато поліцейських машин, швидких.
В цей день ми прийняли рішення поїхали в Дніпро. Так почалася наша з мамою евакуація та «подорож» містами України.
 

“Щодо мами, вона ніколи не сперечалась з приводу моїх рішень, які стосувались безпеки. Я одразу попередила її, що мені зараз найважче, бо я приймаю рішення за всю родину і ми повинні бути в одній команді і підтримувати одна одну. Це спрацювало і ми згуртовані протягом цього безкінечного періоду російсько-української війни”

А ще хочу сказати, що я вперше у своєму житті відчула панічну атаку. Правда, я не зрозуміла, що це саме вона. Я не могла вийти з квартири хвилин п'ятнадцять. Тіло відреагувало на стрес: нудило, зводило шлунок, неможливо було вдихнути повітря. Цей стан не відпускав, коли я була за кермом, і це лякало найбільше. Я прийняла заспокійливе і це допомогло зняти спазм і відновити вільне дихання. Мама весь час намагалась мене підтримувати. Здавалось би, що вона, має достатньо поважний вік, але трималась більш стійко, ніж я. Я дякую їй, що у нас немає суперечок у контексті того, як діяти в складних ситуаціях. Щоб врятуватися — потрібно бути командою. Я знаю багато історій, коли батьки, або близькі люди залишились у небезпеці через якісь власні упередження: почуття колективізму, коли люди ховались в бомбосховищах і відмовлялась від евакуації, як у випадку ситуації на “Азоті”, думки про те, що вони нікому не потрібні, стереотипів, що десь за кордонами Луганщині інші українці їдять своїх же дітей…. Багато людей наражали себе і своїх близьких, особливо дітей, волонтерів і військових, які допомагали їм в складні часи вижити, на небезпеку заради матеріальних цінностей, чи хибних сподівань на те, що їх "звільнять" окупанти.

День вишиванки. Сєвєродонецьк 2018. Ольга Лішик з мамою 

У Дніпрі ми пробули три дні, але я прийняла рішення їхати далі. Ми вирішили їхати до Львова. Чому саме туди? Тому що я там навчалась в аспірантурі державного управління, ми мали багато спільних проєктів між нашими областями і власне, це було інтуїтивне рішення. Ми їхали 11 годин з Дніпра до Вінниці, і 11 годин з Вінниці до Львову. Рух колони машин був зі швидкістю 5 кілометрів на годину. Взагалі було відчуття абсолютної невідомості. Зняти будь яке житло, навіть номер в хостелі було неможливо. Я абсолютно випадково натрапила на оголошення єдиного вільного, на той момент, помешкання у Львові, і, власне, ми там й оселилися на 3 місяці.
 

Адаптація

“

Після того, як ми опинилися у Львові, я думала, що одразу почну займатися волонтерською діяльністю, допомагати тим, хто постраждав від наслідків війни. Але відчула, що у мене геть немає сил”

Я не могла знайти фізичний і емоційний ресурс, щоб допомагати іншим. Для мене це стало здивуванням, адже все життя я забувала про себе, щоб бути підтримкою для тих, хто її потребує 24/7 … А тепер я не змогла. Просто злягла й захворіла. Після одужання в мене був якийсь провал, я наче не відчувала себе, мов би заморожений стан. Не було істерики чи чогось такого. Фізично я почувалася добре, але були пустота й нерозуміння того, що відбувається навкруги. Дякуючи Богу, у мене залишилося коло знайомих дівчат з Сєвєродонецьку, з якими ми домовилися зідзвонюватися кожного тижня і розмовляти, говорити про свої почуття, досвід, ділитись порадами і труднощами. Це врятувало кожну з нас.

“В евакуації ми чіплялися за те, що раніше мали. А саме за тих людей, які були завжди поруч”

Так було практично дев'ять місяців і це допомогло відпустити ситуацію. В перші місяці війни я випадково натрапила та пройшла навчання на двох курсах: «Робота з ПТСР в умовах воєнного часу» та «Програма підготовки спеціалістів для роботи з біженцями та переселенцями», психологині і арт-терапевтки Олени Тараріної, луганчанки, також двічі переміщеної особи. Ці курси допомогли тисячам осіб, зрозуміти, як ми себе відчуваємо з точки зору психології, що з нами відбувається у стані стресу. Наприклад, панічні атаки або сльози, чи впадання в агресію - все це є нормальним. Не буває нормальних, адекватних реакцій на нестандартні ситуації. І коли я прийняла свій емоційний стан, мені стало легше. Це навчання стало для мене допомогою собі і інструментом для допомоги іншим. І, до речі, ці курси є відкритими, і багато працівників соціальних служб, які допомагають людям пройшли їх і отримали відповідні кваліфікаційні сертифікати. Також я отримала підтримку через поради психологині Марії Фабричевої , коуча Наталії Мягкової, Safe Women Hub  та інших. Навчання, в цей період, мені дуже допомогло зрозуміти, що зі мною все нормально, що всі етапи слід пройти — можна і поплакати, і покричати, і побути на самоті або піти почати допомагати іншим. І якщо я не можу ані того, ані іншого — це теж нормально. Мені здається, що саме це й спрацювало для мене. Згодом, я відновилась, стабілізувала свій стан, і змогла відновити свою допомогу і підтримку іншим людям, які постраждали вій війни і військовим.

Допомогти собі: поради, як стабілізувати свій психологічний стан

“У кожного своя життєва ситуація і поради, як діяти в обставинах війни, або підтримку, потрібно надавати персонально і якщо є на це запит безпосередньо від людини. Слід зазначити: щоб не відбувалося, як би ви не реагували на події навколо — з вами все добре. Не ви винні в тому, що відбувається”

Якщо це зрозуміти, вже стає трошки легше. Звісно, окрім себе, є ще відповідальність за дітей, батьків, рідних і близьких. А до того ж, якщо чоловік або дружина (брат, сестра, дочка, син) на фронті — потрібно потурбуватися і про них: забезпечити певні запити, просто помолитися. Війна непропорційно впливає на жінок і чоловіків. Основне навантаження по догляду за дітьми, батьками, бабусями, дідусями похилого віку лягає на жінку. В цій ситуації потрібно чітко розуміти — щоб допомогти іншим, необхідна внутрішня енергія, сили, ресурси, інакше — буде суцільне вигорання, депресія і інші супутні наслідки. Це як в літаку – спочатку одягти захисну маску на себе, а потім допомогти тим, хто потребує турботи. Нереально взяти все на себе. Тому, обов'язково, потрібно мати час на відновлення, для планування, щоб скласти такий собі лист-перевірку, сформулювати запитання і скласти відповіді: а що зі мною відбувається, в якій я ситуації і що я можу з цим зробити? Сказати собі — "Так, я багато втратила, але в мене є…і скласти перелік можливостей". Якщо є можливість повернутися на деокуповані території — добре, це один варіант. Немає такої можливості — діяти по-іншому, подумати над тим, чи хочеш бути в тому місці, де ти є? Якщо воно тебе не влаштовує — треба його змінити. Люди, буває, чіпляються за одне місце й вважають: все, це остаточне місце для влаштування нового життя. Я багато розмовляю зі знайомими й частина з них розповідає, що їм не підходить в різних частинах України та світу. Підтверджую це на прикладі себе і мами. Ми переїхали ближче до гірської місцевості і тут зовсім інший клімат, почали турбувати підвищений тиск, сухе повітря, якість води інше. Тож, враховуючі потреби, можна змінити місце проживання. Можливо, не обирати якісь великі міста, бо, безумовно, це дорого. А ось у невеликих громадах є більше можливостей винаймати недороге житло, і є підтримка місцевого населення. Згодом, можна проявити себе і свої лідерські якості і стати лідером змін в приймаючій громаді, як ще зробили свого часу багато переселенців Луганської і Донецької області. Тобто потрібно знайти час і виявити всі свої проблемні питання і додати декілька варіантів їх вирішення (а вони точно є). Я так і зробила. Окреслила для себе: так, я втратила майно, моє місто окуповане росіянами, мої друзі і близькі люди роз’їхались по всьому світу, я маю завершення контракту на роботі….я не знаю, що робити далі. То що далі?

Власний приклад

"Я сіла й описала 100 речей/навичок/досвіду/контактів, які я маю тут і зараз. І була вражена, виявилося, що в мене є 100 і навіть більше надбань для того, щоб розпочати будувати своє життя з початку"

По-перше, дякувати Богові, є голова на плечах, руки, ноги, освіта... Запам'ятайте, ваш досвід, життєвий, професійний, творчий — це основний помічник. Ваші навички з комунікації, знання в різноманітних сферах, хобі, дитячі мрії про опанування улюбленої професії – все це ваш ресурс. Проаналізуйте, які у вас є дипломи про освіту, сертифікати про закінчення курсів, пройдені семінари і підвищення кваліфікації. Можливо, ви та ваші близькі ще не маєте закордонного паспорту – зробіть його, адже це можливість виїхати за межі України під час ескалації військових дій і врятувати життя своє і рідних людей. Знову ж таки, абсолюно на інтуїції я вирішила зробити для мами закордонний паспорт буквально незадовго до ескалації військової агресії росі. І саме це допомогло нам на деякий час виїхати в евакуацію до Болгарії. Там ми перебували місяць. Болгарія, як і інші країни Європи надали притулок багатьом постраждалим з України. Я бачила дуже багато людей похилого віку, жінок, які виїхали з дітьми. Але переважно це були мешканці із західної України. Як я потім зрозуміла, що люди зі східної України часто не мали доступу до інформації про ці можливості і велика відстань до кордону з країнами Європи та безпекова ситуація не дозволили виїхати за кордон. Хоча безкоштовних можливостей насправді була і є велика кількість. Болгарія прийняла дуже багато переселенців. Забезпечувала безоплатним житлом, харчуванням і можливістю бути під захистом (страхування, медичне обслуговування, соціальний супровід). Але, через деякий час перебування за кордоном я вирішила повернутись в Україну. Вперше в житті я відчула себе недобре закордоном. Коли я багато разів була в якості туристки (пару днів, тиждень) – це сприймалось зовсім по-іншому. Тепер, коли я усвідомила, що це може стати для мене новою реальністю я негайно вирішила повернутись ДОДОМУ. Я яскраво і назавжди усвідомила – мій дім це Україна.

“Здавалося б, ну що ще потрібно? Тиша, спокій. Будь ласка, живи… Але ні… Одного дня я прокинулася і сказала: “Все, збираємося і їдемо в Україну!”

Ольга Лішик. Фото з особистого архіву

Тоді я дала собі відповідь на питання, чому я так вирішила. Що саме не влаштовувало за кордоном. Я подумала, що я можу бути корисною саме тут. В Україні є безліч можливостей щодо розвитку, створенню робочих місць, громадських ініціатив, наукової діяльності. Морально і духовно я відчуваю себе краще саме тут, вдома. Жити в безпеці, але в стані вічної інакшості закордоном, чи бути в Україні в небезпеці, але відчувати внутрішній спокій і причетність до важливої співдії для Перемоги. Підкреслю, що дуже багато українців і українок, які вимушено перебувають закордоном роблять визначні речі для підтримки України, але я точно знаю, що вони дуже сумують і перебувають в складному емоційному стані через віддаленість від Батьківщини. До речі, хочу зауважити, якщо ви саме так себе почуваєте на чужині, дуже допомагає просто ходити та гуляти містом, вивчати його, намагатися сприймати, впустити у свій особистий простір. Потрібно починати приймати нову атмосферу, не заперечувати її. На своєму прикладі, я фотографувала красиві об’єкти, пейзажі, локації. Я дозволяла новому місту бути в моєму житті й це дуже допомогло. По-перше, це творчий процес, по-друге, прогулянка — це корисно, і допомагає трохи скинути напругу та бути в моменті. Ось у тому ж практичному курсі Олени Тараріної , описано, як впливає наше минуле на наше сьогодення і майбутнє безпосередньо. Поки ми сидимо й думаємо — та ні, ми нічого не хочемо тут і зараз робити і починати, ми будемо чекати, коли повернемося і будемо щось робити далі (а чекати можна все життя) — це дійсно обмежує наше життя. У такому випадку ми не маємо ані теперішнього, ані майбутнього, тим паче і минулого, бо воно вже пішло... Але кожен проходить свій шлях і має власний досвід адаптації. І це дійсно не просто.

Жити тут і зараз: з чого почати

“Для того, щоб щось змінити вектор власного життя та побачити нові можливості — потрібно передусім сісти й скласти план. Визначити життєві та професійні напрямки, які вас цікавлять”

Якщо себе примушувати йти в якусь професію, до якої не лежить душа тільки через відсутність прибутку — це просто втрата часу, здоров’я і нервів. Тож визначаємося з пріоритетами, бажаннями і можливостями: я хочу бути продавчинею, швачкою, чи маю спрямування з професійної зайнятості, наприклад, викладання, чи реалізації в іншій професії. Неохідно подивитись, які інструменти та підходи ви маєте для реалізації себе в цих професіях (віддалена робота, наявність техніки, навичок, ресурсів, зв’язків, капіталу). Дуже багато жінок пішли навчатися на майстринь манікюру чи педикюру, швейної майстерності. Наразі це дуже затребуванні професії. Також для жінок є безліч курсів в ІТ сфері. Наші партнери AСTED запустили програму з підтримки жінок щодо опанування ІТ-професій. Забезпечується оплата курсу у відповідних школах і, в підсумку, ви матимете офіційний кваліфікаційний сертифікат і навички, за допомогою яких зможете заробляти в ІТ- сфері. Є курси на EdEra, Prometheus. Можна ними скористатися. Або існує багато безкоштовних пропозицій для підвищення кваліфікації. А також, безумовно, є центри зайнятості, де також можна змінити фах. Не сприймайте їх як щось застаріле, з радянського союзу. Там, дійсно, через донорські організації є дуже багато можливостей обрати той напрямок, який вам ближчий. Заходьте на Ресурсний центр ГУРТ, Громадський Простір і ви побачите чимало можливостей для громадських організацій. Якщо ви членкиня або голова ГО, то прописуйте гранти. Власне, це буде і ваша робота, і ви будете корисні суспільству, реалізуючи якийсь проєкт. Тож доєднуйтесь до ГО, які є навколо вас. Підкреслю, що зараз є широкий вибір саме жіночих ініціатив, які беруть участь у подібних грантових заявках. Є і безпосередньо просто вакансії. Подавайте свої резюме. В Україні наразі чимало пропозицій. Їх можна переглянути на таких сайтах, як Robota.ua. Тут все просто: оберіть місто або реіон, в якому зараз перебуваєте, напрямок вашої бажаної роботи й вам приходитимуть нагадування та оновлення щодо вашого запиту. Я сама скористалася цією можливістю: подавала близько п'ятнадяти резюме, бо сама була в пошуках роботи.

“Я активно проходила тестування, співбесіди. В результаті — з десяти варіантів два були успішними. Чим більше було таких випробовувань, тим більш впевненішою я ставала”

Я сприймала ці конкурси, як можливість перевірити свої професійні та комунікаційні навички, подолати страх, в тому числі страх говоріння англійською мовою. Така практика — це також класно, але ще той квест. Я, мабуть, тільки півмісяці збиралась, щоб скласти своє резюме. Потім подумала: “Ну, коли ж я сяду це зробити?” Мені допоміг додаток Canva . Там вже є шаблон резюме, а якому можна додати інформацію. І будете здивовані — наскільки, насправді, у вас є всіляких якостей, кваліфікацій і досвіду. І взагалі ви — креативна, комунікативна людина. Коли я склала своє резюме, у мене вийшло сторінок десять. Готово! З з вашим резюме ви можете йти, або надсилати його до роботодавця. Єдине, якщо подаєтеся на вакансії міжнародних організацій, там є свої форми, які обов'язково потрібно буде заповнити. А також, часто необхідно підготувати мотиваційний лист - це також є на цьому ресурсі, який я зазначила вище. І головне — необхідно робити пошук вакансій на постійній основі й тоді все вдасться. Вірте в себе, не опускайте рук, знайдіть свою цінність, тому що ніхто крім вас цього не зробить.

Думки про перемогу

“Пів року я сиділа в наших телеграм групах, дивилася світлини Сєвєродонецька. У мене була ретравматизація на постійній основі. Тільки заспокоїлася, а потім побачила фотографії і як результат — знову знервована й плачу”

Так відбувалось, доки я не припинила це робити, в такому частому форматі. Зрозуміла, що довго не витримаю. Я не можу привести себе до ладу, навіть спілкуватись адекватно з людьми, бо постійно знервована. А іншим людям це реально не цікаво і не потрібно. Поки не наведеш з собою лад — не буде нічого доброго.

“Перемогу я не просто чекаю, я роблю щоденні кроки для її наближення. Впевнена, що це щоденна праця кожного з нас ”

Ольга Лішик. День визволення Сєвєродонецька 2021

Я проти того, щоб відкладати життя на після перемоги. Я прийшла до цього після того, як побачила жінку в магазині, яка потребувала певної речі, не для розваги, а дійсно була життєва необхідність. Вона сказала продавчині, що придбає її після війни. Маючи досвід того, що ми вже вісім років тієї війни прожили, зрозуміло, що то може бути відкладення назавжди. Коли ми з військовими, волонтерами, знайомими спілкуємось і говоримо, що вип’ємо ще кави у Сєвєродонецьку, а поки треба зачекати на Перемогу — я пропоную робити це тут і зараз. Ми не знаємо, скільки все триватиме. Я мала досвід вивчення наслідків ПТСР в Ізраїлі і бачила, скільки років там війна іде. Моя позиція — це наближати Перемогу кожного дня, але не відкладати життя на потім. Ще один ранок робить її більш досяжною. Якщо перемога буде якнайшвидше — буде щастя для всіх нас, якщо не так скоро, як ми сподіваємося — також будемо до цього готові.

“Я кожного дня дякую нашим військовим: дівчатам і хлопцям, їхнім батькам”

Обов'язково згадуйте про захисниць, коли ви говорите про захисників. Тому що, коли я чую “Дякую нашим хлопцям!”, - я знаю скільки жінок зараз на фронті пліч-о-пліч з чоловіками та, як на мене, це героїчний вчинок. Я дякую батькам, які проводжають і чекають своїх дітей на війну. Я дякую тим, хто йде на фронт поруч зі своїми дітьми. Такі героїчні рішення важко описати. Я дякую і схиляю голову перед загиблими воїнами, і мирними українцями, які віддали життя і постраждали за свободу України та її наступних поколінь.

Ольга Лішик. День визволення Сєвєродонецька 2019

А щодо міста, чи повернусь я в Сєвєродонецьк, я відповім на це питання, коли буде Перемога. Зараз я не готова дати відповідь на це запитання. Ставлю його для себе, якщо повернусь, чим я можу бути корисна? Якщо приїхати й працювати і відновлювати місто — я готова. Якщо повертатися і тільки плакати над тим, що скоїли з ним окупанти і колаборанти, хоча стовідсотково плакати доведеться, і жити просто очікуваннями, що щось відбудеться — ні. Змінювати, відбудовувати — так! Сидіти й нічого не робити — не у моєму випадку! Вірю в Перемогу Украіни.