Вибухотехнік "Кінолог" про заміновану Луганщину: "Щоб знов можна було ходити на пікнік – це років 10-15"

До повномасштабного вторгнення рф сєвєродончанин Роман із позивним «Кінолог» служив на посаді кінолога та вибухотехніка Управління Корпусу оперативно-раптової дії ГУНП в Луганській області. Після 24 лютого йому довелося змінити напрямок роботи. Спочатку він був складі зведеного загону ГУНП в Луганській області на рідній землі, потім працював спільно з групою фахівців вибухотехнічної служби обласної поліції у Лиманському районі Донеччини.

Після визволення Херсонщини та навчання Роман приєднався до зведеного загону вибухотехніків. Туди якраз увійшли й працівники КОРДу. І дотепер він служить на Херсонщині. Проте, звісно, мріє розміновувати рідну Луганщину.

Чим буде відрізнятися розмінування Луганської області, до чого слід готуватися вже зараз, на які пастки здатні росіяни та коли можна буде знов ходити на пікнік на Луганщині Роман розповів «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Вибухотехнік та кінолог – як поєднуються такі види роботи?

 - До повномасштабної війни я вів два напрямки. Був вибухотехніком та кінологом. Вибухотехніком став набагато раніше, ніж прийшов у підрозділ. Хоча напередодні повномасштабного вторгнення основною спеціальністю все ж таки була кінологія. До обов’язків належало робити проходи для груп спецпризначенців та затримувати небезпечних злочинців за допомогою службового собаки. Він один був в мене - штурмовий. Це собака, який затримує людей, а не просто шукає.

Роман зі своїм помічником

 - Де він зараз?

Собаку вивезли до Дніпра. Наразі він працює в іншій службі.

Роман зі своїм собакою

 - Після 24 лютого робота змінилася?

 - Напрямок роботи не помінявся. Як працював у спецпідрозділі, так і продовжую. 24 лютого, коли все почалося, діяли згідно з наказами керівництва. Окрім цього, відправив свою родину на безпечну територію. Жінку, двох дітей та батьків.

 - Було передчуття напередодні?

 - Ні, ніяк не передбачав такого. Я перебував на Луганському напрямку. Спільно з підрозділом продовжували нести службу у Сєвєродонецьку. Залишалися на Луганщині до останнього. Це була робота у зведеному загоні поліції. Займалися евакуацією, гуманітарним напрямком.

 - Люди охоче евакуювалися?

 - Хто дійсно хотів евакуюватися, робив це першим. Особливо, якщо був власний транспорт та можливості. Потім евакуювався інший пласт – це тривало до квітня. Ті, хто потім вже залишався – це ті, яким було або все одно, хто буде в місті, чи ті, хто, на жаль, підтримував окупантів.
Гуманітарну допомогу видавали людям до останнього. По місту не завжди могли переміщатися люди через обстріли. Але допомогу розвозили.

 - Було багато дітей?

 - На мій погляд, так. Але тут питання до батьків. Проте морально важко, коли спілкуєшся з людиною, пропонуєш їй можливість виїхати, а вона починає шукати 100 тисяч відмовок…Типу - ми тут народилися, виросли, це наша земля.

 - А мародерство було присутнє?

 - Насправді мародерство було. Зламували квартири. Особливо магазини розкрадали. Якщо він страждав від артилерійського обстрілу, відкривався доступ до нього й люди все виносили звідти. Одна справа, коли це були продукти, а інша – коли люди забирали шуби, оргтехніку, алкоголь і так далі. Це чистої води мародерство.

 - На Донеччині ви опинилися вже після. Яка робота була там?

 - Працювали на звільнених територіях. Там наш спецпідрозділ КОРД увійшов до складу зведеного загону ГУНП в Луганській області. Виконували всі завдання, яке ставило керівництво. В основному це стабілізаційні заходи, заходи з відновлення безпекового середовища. Почали працювати майже одразу після звільнення.

До вторгнення, як у співробітника спецпідрозділу, у мої задачі входило не розмінування, а забезпечення проходів для групи спецпризначенців. Робити проходи в стінах. За допомогою вибухівки підривати двері. Використовуючи малі заряди. Але це все близько, я вивчав боєприпаси та міни, які використовуються. Завдяки нашому керівництву, у проміжок часу, коли ми вийшли з Луганщини та перед тим, як почали працювати на Донеччині, мене направили на додаткове навчання з вибухотехніки. Там зібралися люди з різних відомств та влаштували своєрідний практичний обмін досвідом. Вони розповідали, з чим працювали, як вони це робили. Мені це дуже потім допомогло в роботі на Лиманському напрямку. Там моя робота як вибухотехніка була для класифікації та визначення рівня небезпеки того чи іншого боєприпасу.

Робота вибухотехніків

Наприклад, іде перевірка якогось населеного пункту, де раніше проживали росіяни. Це будинки, прибудинкові території. Залишається після них розбита техніка, якісь боєприпаси, серед іншого й інженерні. Навіть порожні ящики, які можуть містити різноманітні пастки. Я повинен був визначити ступінь небезпеки та сказати, чи можна працювати на цій ділянці, чи ні. Донести своєму керівництву рівень небезпеки. У цьому спільному загоні були присутні фахівці вибухотехнічної служби ГУНП в Луганській області. Ми з ними часто співпрацювали. У людей на подвір’ях знаходили нерозірвані боєприпаси. Або якісь інженерні. Це не давало людям повноцінно переміщатися по своїм домоволодінням.

Роман

 - Що з ними робилося?

Ці боєприпаси або доставляли на тимчасовий підривний майданчик та знищували там, або це робилося на місці. Для цього проводили локалізацію – це те, що не дає боєприпасу потрощити будівлі. Це потребує більше часу. Можна також за допомогою малих зарядів цей механізм розбивати та потім з ним допрацьовувати. Щоб це робити, треба розбиратися у конкретних боєприпасах.

Мають бути ознаки мінування. Мін протипіхотних безліч. Я маю знати не тільки сам боєприпас, але й демаскуючі ознаки, які він по собі залишає.

Робота вибухотехніків

Якщо це, наприклад, міна ПМН -2 (звичайна наживна міна, якщо наступити на неї, відірве ногу), я повинен знати, в якій коробці вони йдуть, який там ущільнювач (пінопласт, поролон), які в них кришечки є. Прийшовши на певну територію і побачивши ущільнювачі від ПМН 2, можна припустити, що тут є ці міни.

Якщо я бачу ПКМ – переносний комплект мінування – то ним виставляються міни ПОМ-2 і ПТМ (протитанкова кумулятивна міна). По демаскуючим ознакам, які після себе залишають ці міни, можу побачити небезпеку. Бачу ознаки використання ПКМ. Я повинен зрозуміти, яку міну він у собі ніс. Щоб це зробити, я повинен знати, які по собі демаскуючі ознаки залишають ті чи інші міни. Повинен знати, яка номенклатура цих мін використовується конкретно цим комплектом мінування. Знаючи це, можу припустити, що тут стоять міни ПМН 2 чи ПТМ 4. Це дозволяє працювати далі.

Міна ПОМ 2 несе в собі 10 метрів розтяжки в кожен бік. Будь-яке зачіпляння такої мотузки призводить до підриву. Вона стоїть на поверхні, основна дія – уламкова.

Якщо це міна серії ПТМ, то в неї є магнітний датчик цілі. Якщо на людині є більше 3 кіло металу й вона заходить у поле дії цього датчика, стається підрив за рахунок зміни магнітного поля землі. Тому важливо розумітися на демаскуючих ознаках, які по собі залишають міни. Зараз таких мін, на які б наступив і можеш на ній 2 дні стояти, немає.

 - Після Лиману був Херсон?

У Лимані моєю задачею розмінування як таке не стояло, то була більше робота вибухотехніка, яка забезпечувала безпеку співробітників поліції та інших учасників зведеного загону. Після звільнення Херсонщини були сформовані зведені загони вибухотехників вибухотехнічної служби Національної поліції для розмінування. Роботи було дуже багато, тому до складу увійшли вибухотехніки спецпідрозділу КОРД з різних регіонів України. Вийшло так, що в перший заїзд потрапив і я. Пробув там 5 місяців.

Херсон

 - Робота була схожа на ту, що була на Донеччині?

 - У Херсоні ситуація значно відрізнялася. У перший час брав участь у розмінування будівель ГУ Національної поліції та управління СБУ в Херсонські області.

 - Якщо не помиляюся, будівлю ГУНП підірвали?

 - Так, довелося підірвати частину будівлі ГУНП. Управління СБУ – там якийсь масив пасток спрацював, постраждав співробітник вибухотехнічної служби. Мінування було щільним. До цього мало хто стикався з тим, що мінувалися саме об’єкти інфраструктури та адміністративні будівлі.

Зазвичай – це максимум один боєприпас або міна-пастка на цілу будівлю. Робота полягала в тому, щоб пройти площу та знайти цю пастку. То в Херсоні на цих об’єктах пастки були майже на кожному поверсі по декілька штук. Треба було на них не попастися.

Херсон

Росіяни розуміли - у них же такі самі стандартні дії сапера, як і у нас – як діятимуть наші сапери, де слабкі місця, де сильні. На що ми точно не попадемося, а на що можемо. Вони з такою логікою і робили ці пастки.

Багато було такого боєприпасу – МЛ 7. Міна-пастка сьомої серії. Як це працює. Ти на неї ставиш якийсь вантаж. При підйомі його вона зривається. Наприклад, у м’якому стільці вирізали сидіння. У це місце вкладали міну МЛ 7. На неї ставили принтер, в який клали додаткового заряду від 800 гр до 1,2 кг. Це були офісні приміщення, де були сотні цих принтерів, сотні тих крісел, сотні паперів. Якийсь з них був замінований. Людина, яка втомилася і десь втратила увагу, могла зняти той принтер, зривався інженерний боєприпас разом з додатковим зарядом. Що людині не залишало жодного шансу на виживання. На це й був розрахунок.

Так само було багато мінувань на відкриття дверей. Тобто коли двері відчиняються назовні, то для сапера не є проблемою відкрити їх дистанційно. Але якийсь відсоток дверей відкривається всередину. Під них теж робляться відповідні пастки, але дистанційно відкрити двері, які відкриваються всередину з безпечної відстані – це вже потребує певних навичок та обладнання.

 - Багато фахівців постраждало?

 - Коли я знаходився у цьому зведеному загоні вибухотехників, то постраждало близько 5 спеціалістів.

 - Постраждало – то поранені чи загиблі?

 - Точно не скажу, але були й загиблі.

 - Після цього не було страшно продовжувати?

 - Зрозуміло, що морально від цього важко. Але проводиться розбір кожного епізоду. І ти розумієш, через що ця людина постраждала. Відповідно, після цього, після висновків приймаються якісь коригування, алгоритм дій з тим чи іншим боєприпасом.

Боєприпаси

Якщо людина діяла стандартно, наприклад, при розмінуванні наживної протитанкової міни, найрозповсюдженішої – ТМ 62 - наїхала на неї техніка, відбувся вибух. Вона в собі може нести цілу плеяду різнопланових пасток. Вона може нести штатні пастки – копається яма, туди закладається маленька міна, а неї вже ТМ 62. Коли сапер підходить, починає працювати з великою міною, якщо він, не дай Бог, її починає посувати не дистанційно, а вручну - спрацьовує маленька міна та підриває увесь заряд. Залишаються максимум легені. Всім було зрозуміло, що так робити не треба. Вибухотехники працюють з ними дистанційно.

Інше слабке місце – у міні є підривач, це окремий від мін механізм, який призводить її до дії. Конкретно той механізм, на який наїжджає техніка. В його структуру теж можна впровадити різного роду пастки. Головне для сапера – розділити основний заряд з ініціюючим. Ось підривач і є ініціюючим. Це як сірники та багаття. Якщо немає першого – не розгориться друге. Кожен фахівець хоче їх розділити, але той сапер, який це робив, теж розуміє подальшу логіку дій. І впроваджує не штатні, а вже саморобні вибухові пристрої. Це вже чиста творчість. Хтось робить механічні пастки, хтось електронні, хтось робить хімічні зривателі.

Якщо здається, що це таке далеке та рідке – ні, десь 30% усіх протитанкових мін посилені різними пастками. А другого шансу вона не залишає.

Знаючи це все, керівництво зведеного загону вирішило, що наш підрозділ підривачі з протитанкових мін не викручують і не переводять у транспортне положення. Були надані можливості для того, щоб максимально знищувати ці міни на місці. Якщо це дозволяє ландшафт. Бо це близько 10 кг вибухівки. Таких мін на одній дільниці може бути й сотня – зустрічали таке. Окупанти їх не економили. Бо міна проста у виробництві.

Якщо можливості знищити на місці немає, було вирішено не витягувати підривачі та транспортувати їх дистанційно та малими групами.

Робляться підривні поля, куди, бажано, дистанційно, доставляють ці міни. Знищуються вони накладними зарядами.

Боєприпаси

Дуже багато протипіхотних мін системи ПОМ 2, ПОМ 3, ПМН. Це наживні міни. Наступив – підірвався. ПОМ 2 кидає перед собі в 4 боки 10 - метрові розтяжки. ПОМ 3 – електронна міна, яка має сейсмічний датчик. Коли людина наближається, цей датчик спрацьовує і рахує кроки. Якщо фіксується рівний крок в її бік, міна вистрілює та зривається. Мінування проводиться з реактивних установок дистанційного мінування. Це така новітня система у росіян «Земледелие». З її допомогою вони роблять мінні поля дистанційно. По квадратах. Схожа на «Град», але більш сучасна. У собі вона несе не бойову частину, а систему дистанційного мінування.

 - А житло мінувалося?

 - Коли тільки звільнили Херсон, до Нового року я відпрацював у самому місті. Потім почали відновлювати інфраструктуру. Люди з області залишали заявки про наявність в них всіляких боєприпасів. Наприклад, щось прилетіло та не вибухнуло. Або жили у дворі росіяни й після них лишилася певна кількість боєкомплекту. Більше адресна робота.

Дуже багато було нерозірваних снарядів, касетних боєприпасів.

 - Більше росіяни намагалися нашкодити силовикам чи цивільним?

 - Коли йдеться про Херсон, то це було мінування у тих об’єктах, де можна було очікувати системних дій. Куди прийдуть правоохоронці, військові. Є різні міни. У деяких може бути лічильник. На 30-40 днів. І ви можете там жити, а в стіні замурований заряд. Його знайти важко на великих територіях навіть вибухотехніку. Тобто в місті мова йшла про мінування будівель. В області мінування здійснювалося для прикриття слабких місць позицій або місць ймовірних ударів наших сил. Війна диктує свої правила – ніхто не звертає уваги на те, що мінуєш. Росіяни не дивилися – садки це чи школи або ліси та поля.

Дуже багато після них лишилося замінованих позицій. З Лиману вони просто тікали, то з Херсона вони відносно організовано відходили. Відповідно, залишаючи позиції, вони їх мінували. Як штатними інженерними боєприпасами, так і не штатними. Штатні міни – ОЗМ 72, міни системи МОН 50, 90, 100. ОЗМ 72 – це та страшна міна, яка стрибає, «чорна вдова». Людина обриває дуже тонку проволоку й вистрибує міна приблизно на рівень її зросту, зривається. Десь на 15 метрів уражує всіх на 360 градусів. Треба знати їх демаскуючі ознаки, розуміти, де їх можуть встановити. ОЗМ більше ставлять в ґрунт, МОН – як на деревах, так в ґрунті, під ним, у будівлях, бліндажах. Вони дозволяють діяти творчо. Вони ставляться як у керованому, так і не в керованому варіанті. Керований – людина сидить і чекає, коли натиснути кнопку. Не керовані - з різними датчиками цілі. На розтяжці, на нажимній міні й так далі.

 - І мінування іграшок, речей було?

 - Конкретно мені з таким стикатися не доводилося, але те, що це є – всі знають та розуміють. Бачив мінування оргтехніки, принтерів, кондиціонерів в адміністративних будівлях.

 - А на звільненій Луганщині вже довелося попрацювати?

 - Я ще не був там. Думаю, що мінування на Луганщині буде ще щільнішим, ніж на Херсонщині. У них набагато більше часу. Вони вже змогли зробити висновки після Херсонщини – що й де спрацювало, а що ні. На Херсонщині скільки вже пройшло зі звільнення, але кожного тижня 2-3 підриви на мінах різного типу є.

Роман у роботі

 - Чого нам чекати після звільнення? Окупанти вже звітують про своє розмінування

 - Дивіться, окупантам, як мінімум, не доводиться зіштовхуватися з протипіхотними мінами, які ставляться тільки в некерованому варіанті. Україна не може ставити міни ПМН 2, ПОМ, бо країна є підписантом Оттавської конвенції. Плеяда тих мін, які використовує Україна, вона дуже обмежена. Щоб вони не казали про розмінування, вони апріорі не стикаються з таким щільним мінуванням, як будемо стикатися ми. Росія цю конвенцію не підписала. У них постійно йде розвиток інженерного боєприпасу. Найбільше, що може бути, ПОМ 2, ПОМ 3, які ставляться дистанційними установками та просто тисячі протитанкових мін. Якщо говорити про всі їх ліній оборони – то там цих мін буде тисячі.

 - Скільки часу піде на розмінування?

 - Що мається на увазі? Зробити проходи між лініями електропередач – то треба певний час. ДСНС почне розміновувати сільськогосподарські території. Поліція займеться адресною роботою. А ось далі йде гуманітарне розмінування. Вони працюють повільно, бо витягують весь метал з землі. Якщо казати про гуманітарне розмінування, а не оперативне – то на це може піти десятки років та навіть більше. Тому що є ще купа малих боєприпасів, які важко виявити. Щоб знов можна було ходити на пікнік – то, гадаю, це років 10-15.

Коли дасть Бог, ЗСУ звільнять Луганщину, то на прикладі Херсону будуть зрозумілі алгоритми дії оперативного розмінування. Вже зроблені висновки. Роботи у всіх буде багато.

 - Про що мрієте наразі? Поїхати додому, просто відпочити?

 - Чесно кажучи, хочеться додому, у Сєвєродонецьк. Окремо хочу подякувати моїй сім'ї (дружині, дітям та батькам) за постійну підтримку та за те, що вони не обтяжують мене побутовими питаннями. Жінці ростити двох доньок у чужому місті - це своя маленька війна. Дуже їх усіх ціную.