Рух спротиву на Луганщині, патріотичне виховання молоді та інформаційна війна: Володимир Жемчугов про проблемні питання

Герой України, ветеран війни Володимир Жемчугов у 2014 році після окупації рідної Луганщини сформував партизанський загін. Спільно з побратимами провів на території Луганської та Донецької областей десятки успішних диверсій. У 2015 році пройшов навчання у Головному управлінні розвідки та став кадровим розвідником. Під час однієї з операцій підірвався, втративши обидві руки та частково зір. Потрапив у полон, де провів майже рік. Після звільнення проходив довгу реабілітацію. Попри всі складнощі, чоловік зараз є активним громадянином, працює у міністерстві культури та інформаційної політики. Опікується питанням патріотичного виховання молоді та підготовки руху опору.

В інтерв’ю SD.UA Володимир розповів про луганське підпілля, проблемні питання у патріотичному вихованні молоді, інформаційну війну з росією. Він також наголосив на відсутності комунікації з луганською владою.

Партизанський рух та підпілля

 – Чи продовжуєте ви підтримувати стосунки з партизанами?

 – Я вхожу в Центр національного спротиву, провожу для них лекції. Для руху опору складав інструкції. І продовжую підтримувати мережу українського підпілля. Після 2022 року, коли пройшла мобілізація примусова (на окупованих територіях - ред.), на жаль, 95% партизанів виїхало з Луганщини. Ті, хто залишився (ми їх називаємо подвійними агентами), служать там у поліції або адміністраціях окупаційних. А інші – це жінки або молодь. На щастя, молодь ще є, яка нас підтримує. Минулого року багато з них потрапляло у полон, українське підпілля, саме у Луганську.

Ми поділяємо себе на партизанів і підпілля. Партизани – це ті, хто взяв до рук зброю, робить диверсії, підриває чи вбиває зрадників. А ті, хто збирає розвіддані чи наліпки розклеює по містах, це – підпілля.

 – Чи є такий рух на новоокупованих територіях?

 – Воєнний стан у нас був проголошений у десяти областях України 26 листопада 2018 року після агресії прикордонних кораблів рф у Керченській протоці напередодні, 25 листопада. Це дало можливість підготувати партизан на високому рівні у Херсонській області. Але, на жаль, як ми побачили у 2022 році, майже половина працівників СБУ, херсонської тероборони зрадили Україну. І вони здали все партизанське підпілля. Останній партизанський загін у Херсоні потрапив у полон у жовтні 2022 року. 12 людей. За легендою, вони працювали там на підстанції, автослюсарі. При підстанції був маленький готель, де вони жили. Але їх здали й вони потрапили у полон. Після цього у нас залишилися осередки по дві-три людини.

Але був дуже великий патріотичний дух у 2022 році. Дуже багато людей, особливо молодь, виїжджали на підконтрольну Україні територію і вступали до руху опору. Були підготовлені для них курси, я теж брав у цьому участь, тому що тоді не вистачало інструкторів. Курси були невеликі – три дисципліни: конспірація, інформаційна безпека (вміння безпечно користуватися інтернетом, смартфоном, комп’ютером, програмами, таємними месенджерами) та вибухова справа. Ми вчили їх ставити прості вибухові пристрої, з часовим механізмом або інші, але в основному такі, бо використання радіокерованих мін – це вже дуже складно.

Ми підготували дуже багато молоді, десь на весну 2023 року вийшли на графік – одна диверсія на тиждень. Запорізька, Херсонська, Донецька області (Маріуполь у нас був). Росіяни не знали, що робити, бо раз на тиждень ми когось підривали: або залізницю, або колаборанта, або автівку. І тоді росіяни (фсб теж не дурні) нагнали туди дуже багато росгвардії. Почалися страшенні облави, як при Гітлері, вони робили їх і вдень, і вночі. Приїжджає росгвардія у село, о п’ятій ранку його оточує і йде на обшуки, перевіряти паспорти, комп’ютери, телефони, речі особисті. І людей до в’язниці, потім їх катували. Згодом почали розставляти відеокамери на вулицях з програмами розпізнавання обличчя.

До травня 2023 року у нас був підйом такий, а потім втратили близько 700 партизанів у другому півріччі 2023 року у Херсонській та Запорізькій областях. У 2024 році вже було складно, але ми все одно залишили одну диверсію на місяць. Зараз, на 2025 рік, поки тримаємо цей графік. Це Херсонська, Запорізька та Донецька (нещодавно окупована частина, зокрема Маріуполь) області.

 – А щодо Луганської?

– Намагаємося робити одну диверсію на квартал. З останніх – у лікарні Сіверськодонецька, там де росіяни зробили собі шпиталь, ми вночі його підпалили. Один поверх повністю згорів.

Це з новоокупованих територій.

Інформаційна війна

 – Якщо повертатися до 2014 року, як думаєте, чи програли ми тоді інформаційну війну?

 – Ми були повністю не готові. Янукович все підготував до окупації. Я завжди дітям кажу: перше захоплення Криму відбувалося у 1994 році, коли там був представник української влади Мєшков. Тоді туди перекинули війська (Кравчук тоді був президентом, йому доклало СБУ). І коли було сплановано захоплення верховної ради Криму, уже війська оточили у Сімферополі всі важливі об’єкти – все те, що росіяни захопили у 2014 році. Тобто це була генеральна репетиція. Тоді росіянам не вдалося захопити Крим.

Друга спроба захоплення Криму відбувалася у 2003 році. На острові Тузла спровокували військовий конфлікт, росіяни нагнали на Таманський півострів військ і будували дорогу до острова Тузла, насипали дамбу. Наша розвідка повідомила, що там вже стоять російські війська. Тоді Кучма подзвонив особисто путіну та сказав, що все знає, ми будемо стріляти й виступив по телебаченню. путін тоді злякався. 10 років йому знадобилося, щоб підготуватися. І наступного разу вже було все підготовлене до захоплення Криму та Донбасу.

Але на державному рівні ніхто цього не каже. Коли я на лекціях дітям це розповідаю, до мене підходять викладачі й кажуть: ми все перевірили, так, це правда. Чому нам ніхто не казав, що це було так?

 – А хіба вчителі цього не знають чи вони працюють по методичках?

 – Так. Ніхто нічого не хоче робити. Вчителі кажуть - “Ні, ви з Києва приїхали, от нехай нам методички зроблять, тоді дітям будемо розповідати”. Я прийшов у міністерство інформаційної політики, попрацював з ними. Зробив їм ці методички. Називаються “Діалоги про війну”, розіслали їх по всій Україні. Був один міністр, потім прийшов інший. Я пробився через те, що Герой України, ветеран війни, доводилося принижуватися, але заради дітей я пішов на це. Я пробився, але ніхто не хоче це зараз використовувати. Інформація вже є на сайтах, методички в електронному вигляді. Але вони кажуть: у нас немає часу, нам за це не платять.

Володимир Жемчугов на презентації четвертої частини освітнього проєкту “Діалоги про війну”

 – Чи є можливість повернути “розум” покоління, яке зростало на російській пропаганді з 2014 року у Луганську?

 – Методи, які використовують росія та Україна, різні. Ми – любов, демократію, добровільність, тому люди, наприклад, й не хочуть переходити на українську мову. А росія використовує терор, штрафи, репресії, приниження – і це страшно, це впливає на людей, на молодь ще краще. Це дуже добре працює. Тому я впевнений, що нам треба ще буде боротися. Освітні програми вводити обов’язкові, такі, як, наприклад, у Балтійських країнах. Війна їх підштовхнула й вони тільки на 33 році незалежності почали запроваджувати дієві методи. Проте тільки Литва депортувала 3600 мешканців, які відмовилися вивчити мову. А інших це спонукало відвідувати курси місцевої мови. москва там ревіла, мовляв, “як це так не демократично, де ваша толерантність, як ви ставитеся до старих людей, що їх депортували”. А самі що роблять? У нас демократія, і вони цим користуються, а у них тоталітарний режим – не хочеш, то підеш у в’язницю або штраф сплатиш.

Це працює, а у нас – ми повинні бути толерантними.

 – Чи вірите ви в деокупацію Луганщини?

 – Я просто це знаю. Це вже не 20-те, а 21-ше сторіччя. З цими законами, які є, ніхто ніколи не визнає окупацію Криму та Донбасу. Всі розуміють, що економічна модель росії приречена на те, щоб розпастися зсередини. Там все одно почнуться внутрішні бунти і я впевнений, що зараз вже Європа це зрозуміла, особливо після дій Трампа. З одного боку, я радію тому, що він робить, з іншого – ситуація жахлива.

Щодо Європи, то я радію, що вони почали прокидатися. Я стільки разів був у Німеччині, виступав у ПАРЄ, двічі був у канцелярії Ангели Меркель, все розповідав. Мені здавалося, що до 2022 року вони не розуміли, що це війна, що це окупація. Вони казали про громадянську війну, що російських військ там немає, що це волевиявлення народу, який любить росію, а українці їх пригнічували. Я їм розповідав, що я – росіянин з Луганська, народився і виріс там, пішов воювати проти росії, я бачив, що ніяка це не громадянська війна. Це – гібридна окупація, підла, боягузлива. Завжди росіяни платили за зраду дуже багато, вони підкупляли нашу місцеву владу, СБУ, а потім, за допомогою бандитів-козаків і зброї, прийшли й захопили владу, все. Я все це бачив, хотів про це розповісти і французам, і німцям, проте ніхто не хотів чути. “Яка війна? Якщо ми припинимо купувати російські нафту й газ, вони збанкрутують, економіка росії залежить від наших закупівель”.

Я їм казав, бо дуже добре вчив історію: згадаємо 1938 рік. Було економічне умиротворення агресора. Ви ж про Гітлера казали: “Навіщо з ним воювати, давайте з ним торгувати, вибудовувати економічні відносини”. А Гітлер вирішив: “На чорта мені з вами добре торгувати, я прийду вас окупую і будете на мене працювати за їжу”. І так і зробив. Ви що, не пам’ятаєте? Це ж було у вас.

Три роки Європа на нас дивилася. Тоді була гібридна війна, але ж зараз вже відкрита. І все одно вони не бачили.

Патріотичне виховання

 – Ви займаєтеся патріотичним вихованням молоді. Чи, може, вас треба було долучати до обласних заходів у цій сфері?

 – Коли я був на зустрічі у Броварах (у луганському гумхабі - ред.), сам до них звернувся: “а що ви робите, чим займаєтеся?” Вони мені казали, що намагаються щось організовувати, але то складно, “бо наші переселенці не хочуть”. “Ми їм пропонували - “давайте у музей вас відвеземо”, вони кажуть - “ні, не хочемо, відвезіть нас у зоопарк або на ковзанки”.

У мене два роки була запущена програма “Як починалася війна”, я часто їздив Україною. Її розробило міністерство культури та стратегічних комунікацій, де я працюю. Це – програма боротьби з російськими фейками та дезінформацією про сучасну війну. Ніхто мене не запрошував. Я сам писав листи, шукав аудиторію, фінансувало це міністерство. Так це працює. А щоб запросити, профінансувати – ні.

 – Чи можна зараз налагодити комунікацію та протистояти ворогу разом в інформаційній сфері?

 – Все залежить від місцевих адміністрацій: якщо їм цікаво – вони будуть цим займатися. Але на сьогодні ми бачимо, що це не цікаво. Зараз прикриваються тим, що повітряні тривоги, немає опалення тощо. Ще мені казали, що батьки проти, що наче діти бояться контужених ветеранів. У батьків просять письмові дозволи, що вони не проти, щоб їхня дитина зустрілася з ветераном війни.

Був нещодавно скандал. У Дарницькому районі Києва діти робили спектакль на день закоханих, мініатюру, у якій побили солдата з ТЦК. Міністр освіти порушив питання, були “розбірки”. Мене запросили на засідання, на яке збирають всіх директорів шкіл Дарницького району та заступників з виховної роботи. Буду виступати, казати, що я займаюся національно-патріотичним вихованням, у якому вони відстають. Тим паче ми розробили матеріали, фільми, популяризуємо, але це нікому не цікаво.

Володимир Жемчугов на одній із зустрічей зі школярами

 – Здавалося б, що після 2022 року у Києві вже мали відчути наслідки війни та зробити висновки, щоб не допускати такого…

 – У Києві з цим загалом жах, це сепаратистський куток. Тут скандал на скандалі, просто не всі з них виходять на загал. Просять це не виводити. У Дарницькому районі є 266 школа. У січні 2024 року ми (нас була ініціативна група луганчан) домовилися з керівником Дарницької районної адміністрації проводити заходи національно-патріотичного виховання. Я був у відрядженні, а хлопці поїхали. Фільм зняли, привезли волонтерів, військових проводити заходи. Там у них знятий патріотичний 10-хвилинний фільм. Як завжди, він починається з гімну України. У залі було 150 дітей, тільки десять з них встали, коли він почав грати. Коли фільм закінчився, оголошується “Слава Україні!” У залі тільки людей 10-15 сказали “Героям слава!” Це був просто скандал. Керівник адміністрації попросив не виносити це на загал, а вирішити на районному рівні.

І таких випадків дуже багато у нас. Я поїздив по Україні – майже в кожному місті таке трапляється.

Далі. Поруч зі мною елітний ліцей “Київська Русь”. Там ми проводили захід, довелося викликати охорону, бо старшокласники крили нас матом. Ми їм розповідаємо про війну, а вони нас матом, розумієте? Мовляв, що ми їм “локшину вішаємо”. Їх з охороною виводили з актового залу.

 – Як вважаєте, чому таке відбувається?

 – Є така пані Фіданян, їй 62 роки (директорка департаменту освіти і науки Київської міської державної адміністрації Олена Фіданян - ред.), ми з нею “воюємо”, вона нам забороняє проводити заходи національно-патріотичного виховання у школах. Ми у 2021 році вже хотіли на неї писати заяву у СБУ. Вона дзвонила директорам шкіл: “У вас планується захід, нам сказали, зустріч з ветеранами – я вам забороняю”. Це все, звісно, робилося по телефону, ніяких документів немає.

Я коли приходжу кудись і мені кажуть, що вихованням мають займатися батьки, я відразу питаю: “Ви – агент фсб? Бо це їхні наративи”.

Робота з молоддю

 – Як так виходить, що молодь настільки різна: дехто йде в партизани, а дехто навіть не хоче спілкуватися з ветеранами?

 – Це все від батьків. Все йде з родини. По-друге, я досліджував, діти до 11-12 років ще захоплюються цими історіями, коли ми привозимо книги, фільми. Їм цікаво, після – вже все. Може, це гормональне, бо дитина виростає й думає, що все знає.

Володимир Жемчугов на зустрічі зі школярами у Луцьку

росіяни перехоплюють цю ініціативу. Це тік-ток, відеоконтент, музика російська, фільми. Тут ми програємо. Коли дитина після 12 років йде у смартфон, а там кругом російський контент і російські наративи.

 – росія вкладає багато грошей в інформаційну політику та пропаганду, зокрема й через соцмережі, а Україна у порівнянні – ні. Що варто робити у цій ситуації?

 – Я дуже слідкую за національно-патріотичним вихованням російським саме на Луганщині. Вони понапридумували оцих “уроков о главном” тощо, всіх залучають. Кожного понеділка проводять уроки, розповідають дітям про росію, про патріотизм. Причому не просто розповідають, а примушують писати твори. Маленькі діти, які ще не можуть їх писати, мають малювати картинки на тему прослуханої лекції. Старші повинні здати твори чи реферати. Обов’язково обирають переможців. У класі має бути мінімум дві людини, хто переміг. Щоб вони не зробили, але переможець має бути.

Цих переможців кожного місяця збирають у Луганську й потягами везуть на москву, ростов, волгоград, петербург на тиждень. Там їх забезпечують безкоштовним проживанням, харчуванням, проводять екскурсії, дарують подарунки. Це їх дуже стимулює. Діти приїжджають через тиждень у захваті, розповідають іншим, і там вже йде боротьба за найкращий намальований малюнок. Коли нам наше підпілля надсилає цю інформацію, ми просто шоковані. Порівнюючи з тим, що зараз у нас тут.

 – Як гадаєте, що нам необхідно робити, щоб правильно виховувати молодь?

 – Нам треба повернути процес виховання у школи. Зробити знову, щоб директор займався адміністративними питаннями, у нього був перший заступник з виховної роботи, який йому не підпорядковується, а своєму керівнику в управлінні освіти. Директор має займатися програмою освіти, а його заступник – програмою виховання.

Нічого не треба вигадувати. Кабінетом міністрів України у нас кожного року затверджується календар визначних дат. Згідно з ним, всі державні установи повинні робити заходи. При міністерстві освіти у нас є Інститут контролю якості освіти, на нього покладені обов’язки це контролювати. Але на час війни Зеленський заборонив ревізії, тож вони не їздять по Україні та нікого не перевіряють, тому ніхто нічого й не робить.

Відсутність комунікації з обласною владою

 – Нещодавно ви відвідували захід в одному з гумхабів Луганської області на Київщині. Під час виступу ви сказали, що це – перший раз, коли вас запросила влада Луганщини. Та звернули увагу на те, що комунікація з вами майже відсутня.

 – Нас, колишніх луганських партизанів-підпільників, у Києві декілька. І деякі адміністрації луганські там знаходяться, проте нікого з нас нікуди не запрошували. Ми між собою спілкуємося і виникає питання “За що до нас так ставиться влада Луганщини?” Постає така думка, що або їм соромно нам в очі дивитися, або вони бояться, що ми підемо до влади та їх посунемо.

 – З питань ветеранської політики до вас також не зверталися?

 – Вони (Луганська ОВА - ред.) у Дніпрі знаходяться, я у Києві. Вони мене не чіпали, а я до них якось ніколи звертався. Але нещодавно була зустріч з новою міністеркою ветеранів, на яку мене запрошували. Там були ветерани з Луганщини. Вони розповідали, що декілька разів їздили у цю військову адміністрацію і кажуть, що це просто якийсь жах. Ветеранами ніхто не займається. Приїжджаєш у Донецьку область (щоб ви розуміли, вона попереду усіх в Україні), там на першому місці спілкування з ветеранами, підтримка, програми тощо. Мені показали програму – там просто рай. А Луганська область, як кажуть самі ветерани, у самому хвості й ніхто нічого не може зробити. Від ветеранів я чую лише одну критику.

 – Ви зараз, зокрема, займаєтеся питаннями національно-патріотичного виховання. Серед релокованих навчальних закладів Луганщини лише один працює в офлайн-режимі, це Кремінський ліцей з посиленою військовою-фізичною підготовкою. Зараз він розташовується на Київщині. Туди вас також не запрошували?

– Ні.

Загалом, за вісім років один раз мене запросили вийти в скайп – це був, мабуть, 2018 рік, на сіверськодонецьке телебачення. Там був такий ведучий, вони ставили такі колючі питання. Було таке враження, що мені подзвонили не з батьківщини, а з москви. Такі питання були: “про вас ніхто не знав”, “а що ви робили до 2014 року”. Я їм тоді казав: “Я повинен був перед тим, як підірвати потяг, зробити оголошення по телебаченню?”

 – Луганська обласна державна адміністрація релокувалася після 2014 року у Сіверськодонецьк. Туди вас теж не запрошували?

 – Ніхто про мене навіть не згадував.

Я такий не один. З Луганської області нас, таких партизанів та підпільників, про яких зараз можна вже казати, близько десяти. Але про них ніхто нічого не пише. Олексій Сизонович, бойовий партизан з Сорокиного (колишній Краснодон), скільки потягів підірвав там російських, потрапив у полон, у Сибір його відправили, потім обміняли, зараз живе у Києві. Маша Варфаломєєва – підпільниця з Луганська, Анастасія Мухіна – теж, Олена Сорокіна – підпільниця з Первомайська. З Кадіївки (колишній Стаханов) скільки хлопців, з Луганська: Євген Шляхтін, Леонід Мазанько, Вадим Овчаренко. Нікого з нас нікуди не запрошували. Ми між собою спілкуємося, і нам від цього, м'яко кажучи, сумно.

Писали тільки про Артема Карякіна, який був в українському підпіллі у Кадіївці з 2014 по 2022 рік, а потім виїхав і вступив до лав Сил оборони.

Ще трохи писали про фаната ФК “Зоря”. Це теж на тлі того, що він пішов з Карякіним служити. Про нього військові розповідали. А обласна адміністрація ці теми не підіймає.