“Скучила за всіма нашими”, - сєвєродончанка розповіла про Данію та тугу за домом

Опубліковано 20.06.2023 - 11:55

20 червня — всесвітній день біженців, який щорічно організовує Організація Об'єднаних Націй. Після повномасштабного вторгнення росії мільйони українців надбали цей статус. “Сєвєродонецьк онлайн” розповідав чимало історій про “наших” за кордоном. На жаль, у суспільстві досі існує багато стереотипів стосовно тих, хто був змушений залишити рідну країну. Наші журналісти поспілкувалися з сєвєродончанкою, волонтеркою, активісткою Олександрою Данько та дізналися, як прийняла українську біженку Данія та з якими складнощами доводиться стикатися кожного дня.

Евакуація з рідного Сєвєродонецька

“Ми виїхали з Сєвєродонецька 13 березня, бо починався повний жах: постійні обстріли, вже не було електрики, опалення, газу, води, у квартирі на той момент було всього +10°”

Було відчуття, що або треба за першої ліпшої можливості вибиратися з міста, або, якби це виявилося неможливим, ліпше була б моментальна смерть. Того дня організували евакуаційний коридор й обласна військова адміністрація надала автобуси, ними й виїхали. Вночі 14 березня дісталися Львова. Розгублені, втомлені, не знали, що робити. Побачили чергу на вокзалі. Запитали: “Куди?". Виявилося, що до Польщі. І квитки навіть не потрібні. До ранку простояли, потім волонтери посадили на електричку — так опинилися у Перемишлі. Там нам порадили їхати до Кракова, де ми пробули з тиждень, мешкали у шелтері. З нами були ще дві жінки з Сєвєродонецька. Так сталося, що ми злягли після переохолодження зі страшним бронхітом і температурою. Співробітники шелтеру надали медикаменти, викликали лікаря. Проте постійні “вкиди” в інформаційне поле від росіян, що вони будуть бомбити й Польщу, перелякали. Тому вирішили їхати далі, коли вже більш-менш одужали. Дуже вдячні Польщі та польському народові. Приймали нас добре й гостинно.

Життя в Данії

“Ми зробили фатальну для себе помилку: треба було лишатися у Німеччині, було б менше проблем із мовою”

Моя мати — викладачка англійської та німецької мов. Проте Олена, жінка із Сєвєродонецька, яка була з нами, прочитала в інтернеті, що у Швеції багато роботи, тож ми вирішили їхати туди. У Берліні взяли квітки на потяг до Стокгольма, транзитом через Данію, ніч просиділи на вокзалі, і вже вранці сіли на поїзд до Гамбурга. Там пересіли на потяг до Копенгагену. Проте на першій зупинці на кордоні, при перевірці поліцією паспортів (у мене був прострочений закордонний) сказали, що або депортують до Німеччини, або треба обрати притулок тут, бо з недійсним паспортом Данія не може бути країною транзиту до Швеції. Ніч без сну на берлінському вокзалі та холод зробили свою погану справу — вирішили все ж лишитися в Данії, бо були втомлені та хотіли спати. Так опинилися в данському Сандхольмі — першому таборі для біженців. Оформили документи для перебування у країні. Потім нас перевезли до Хольстебро, у цьому місті, на території колишнього шпиталю, був центр, який приймає біженців з України для оформлення документів за програмою SL1 - тимчасовий захист. Тож все зробили та отримали візу до березня 2024-го року.

Ми так і залишилися у комуні Хольстебро. Спочатку нас переселили до "Твінду" - навчального центру за 5 км від Ульфборга. І почалися перші труднощі: постійні проблеми з транспортом, на той час, на щастя, ще безплатним. Там були непрості умови проживання, бо була одна електроплита на 12 родин, спільний душ на чотири кабінки й так само з туалетом. Нормально приготувати їсти було великою проблемою, як і дістатися до продовольчої крамниці у місті. У липні 2022-го нам надали соціальну квартиру у Хольстебро, куди ми переїхали з Твинда після того, як родина з Харківської області влаштувала скандал зі співробітниками джобцентру, які нас туди поселили. Поскаржилися бургомістру на умови проживання і відношення до біженців у цілому.

“Ось скоро буде рік, як мешкаємо у Хольстебро, відвідуємо мовну школу двічі на тиждень”

Мова дуже “проблематична”, бо не реформувалася з 1500-го року. Дуже складна вимова й розуміння на слух, особливо коли ще використовують юландський діалект. Ми вже перейшли на навчальний модуль 2-4, всього їх 6. За цей рік почали трохи говорити, дещо розуміти, читати та писати данською.

"Вивчаю данську мову в Sprogcenteret Holstebro", - Олександра Данько

З роботою проблеми, бо знайти її складно. Потрібен певний рівень знання мови та водійські права, яких, на превеликий жаль, немає, а отримати — дуже дорого, десь приблизно 22 -23 тисячі крон. Перебуваючи на соціальних виплатах, це не реально. Так звана вікар-арбайде — тимчасова робота, вона невигідна з точки зору фінансів. Можеш отримати більше ніж соцвиплату, проте на наступного місяця є ймовірність опинитися без грошей, а оренду житла треба оплачувати регулярно.

“Зараз ми живемо в орендованій квартирі, знімаємо на трьох осіб. Ціни — дуже високі”

Разом з нами мешкає жінка з Харкова. За місяць оренди житла платимо приблизно 4700 крон, ще по 300 електрика та інтернет. Від комуни маємо субсидію 800 крон, бо повна вартість знімання квартири становить 5500 крон.

Оскільки постійну роботу знайти складно, джобцентр постійно відправляє на так звані "практики": ти працюєш повний робочий день на рівні з працівниками, а отримуєш соцвиплату, тобто працюєш за "так". До речі, "так" данською — “дякую”. Я так майже місяць відпрацювала у пекарні з 4-ї ранку до 11-ї дня, при цьому мені треба було вночі пішки йти через пів міста, тобто прокидатися о 2-й ночі. Від такого ритму й навантажень почалися проблеми з тиском. Врешті я заявила, що:“ Вибачайте, але більше так не можу”.

“Медицина в Данії — окрема тема. Притомну допомогу ще треба отримати”

У мене почалися проблеми зі здоров'ям. Під час одного з переїздів, мати впустила на ногу важку коробку з посудом. За деякий час почалося запалення біля нігтя. Цю проблему місцеві лікарі затягнули десь на 2 місяці, хоча я їм одразу казала видаляти ніготь, бо він — джерело запалення. Але дочекалися до того, що почався некроз. Я була вимушена сказати, що звернуся до суду, тільки тоді зробили те, про що йшла мова раніше — зняли пошкоджений ніготь. Далі були проблеми з нирками, страшенний напад коліки. Лікар приїхав за 2 години, вколов морфій (тут це майже панацея від усього) і лише потім, через пів години після його дзвінка, приїхала швидка. Забрала у клініку, з якої наступного ранку відправили додому та дали антибіотик. Ось і все лікування.

“По можливості ліки просимо привезти з України, через перевізників. З цим тут все дуже погано. Наша українська медицина, у порівнянні з данською, то — небо й земля, і наші лікарі набагато кваліфікованіші за місцевих”

Зараз я знову знаходжуся на практиці, працюю третій місяць в ательє. Тут хоч не так важко, не треба носити важкі речі. Олена, яка їхала з нами з Сєвєродонецька, влаштувалася на меблеву фабрику. Робота пекельна, бо жінка має підіймати вагу по 20 - 25 кг, до кінця дня вже ніг під собою не відчуває, і ніяка зарплатня потім не компенсує проблем зі здоров'ям. Ось так і виживаємо, з надією, що зможемо повернутися в Україну, бо яка б не була гарна чужина, але на рідній землі й дихаєш по іншому.