Волонтерка Тетяна Жук: ”Я у своєму оточенні не маю втомлених людей”

Тетяна Жук – відома сєвєродонецька волонтерка. Допомога людям увійшла в життя жінки ще у 2014 році, коли її рідне місто звільнили з окупації та воно стало домом для багатьох переселенців. Однак тоді ця діяльність не мала таких масштабів. Зараз Тетяна закуповує ліки, робить окопні свічки, збирає посилки військовим, проводить аукціони для збору коштів та багато чого іншого.

Волонтерка каже – її оточення та й вона сама ніколи не втомлюються працювати на Перемогу. Сама вона навіть будує плани. Наприклад, збирає цибулини тюльпанів по всьому світові, щоб після деокупації рідного Сєвєродонецька висадити там алею з них. До акції вже долучилися місцеві, іноземці, учні та військові. Є цибулини навіть з Авдіївки. Своє місто Тетяна бачить у майбутньому сучасним та обов’язково — зеленим.

Текст про Тетяну Жук ми публікуємо у межах проєкту «Вона. Війна» від дніпровського медіа КУСТ. «Вона. Війна» – серія текстів про роль українських жінок у війні: від мам, сини та доньки яких боронять нас на фронті, до волонтерок та активісток, які цілодобово наближають перемогу своєю працею.

Шлях до волонтерства

До декрету Тетяна працювала у вищій школі, заступником директора з виховної роботи в Академії управління. Виховувала донечку, а коли малій було три, жінка вирішила кардинально змінити своє життя та пішла у бізнес, стала підприємницею. До того ж Тетяна завжди мала активну громадянську позицію щодо розвитку міста, брала участь зі своїми проєктами у Громадському бюджеті. Вони стосувалися облаштування ігрових зон та майданчиків у садочку.

Також Тетяна опікувалася, як і багато волонтерів, відомим у Сєвєродонецьку Гоголь-сквером, допомагала доглядати, висаджувати квіти, брала участь в озелененні «Івонін-парку». З сусідкою вони створили дитячий майданчик біля будинку.

Тетяна Жук

«Постійно біля будинку висаджувала квіти. Мене це надихає. У нас був маленький оазис біля під’їзду. Брали участь у цьому всі сусіди. Коли я щось починала, поряд зі мною завжди були люди», — згадує Тетяна.

Починаючи з 2014 року, у життя жінки увійшло волонтерство.

«Воно не було таким активним, як зараз. Тоді воно було більш орієнтованим на конкретних людей. Наприклад, я познайомилася з родинами з Луганську, які мали діток. Передавали їм одяг, іграшки, книжки. Щодо військових теж час від часу брала участь. Але це не порівняти з тими масштабами, які виходять в мене зараз», — каже волонтерка.

24 лютого 2022-го все сталося несподівано для Тетяни. Передчуття біди не було. 23 лютого волонтерка перебувала у Харкові, де напередодні підписала бізнес-проєкт для підприємства, яким керувала. Займалися будівництвом спортивних та ігрових дитячих майданчиків на відкритому повітрі.

«23 лютого вивозила якраз ігрові майданчики до Харкова, а звідти вони поїхали на Дніпро. Я чула вже постріли у місті, щось відбувалося. Але я думала, що буде, як у 2014-му, щось на межі з самопроголошеною «лнр». Масштабно далі ворог не піде. А 24 лютого я вже забрала донечку, бо ми жили на краю міста, і переїхала до сестри. Наскільки я маю розвинену інтуїцію, але цього разу – чи то страх, чи те, що вже маю доньку – передчуття відключилося. Я чекала до останнього, що ситуація зміниться на краще», — згадує Тетяна.

Вона ділиться: страх був таким, що неможливо було прийняти рішення. Так жінка пробула у місті до 6 березня.

«Поки не приїхали військові, не забрали мене з дітьми у машину та не відвезли на евакуаційний потяг у Лисичанську. Наступного дня цю колію розбили. Тож це був останній поїзд», — каже жінка.

Вона їхала до хрещеного доньки, який є військовим. Його батьки чекали Тетяну з донькою у Калуші. Цього разу жінка вирішила їхати якомога далі, ближче до кордону, хоча у 2014-му році залишалася у Сєвєродонецьку навіть в окупації та дочекалася повернення рідного прапору. У поїзді багато людей хотіли потрапити до Румунії чи Польщі. Тетяна виїжджати за кордон не планувала, бо вирішила допомагати всім, чим зможе, на місці.

Волонтерка

Прийняття нової реальності

Однак зібрати себе докупи волонтерка змогла не одразу.

«Мені знадобилося 2 місяці. Перший — це адаптація. Я виїхала, а у Сєвєродонецьку залишилися батьки та сестра, а також подруга. Мені було важко усвідомити, що я їх покинула там, під обстрілами. Але я вмовляла себе, що вивозила дітей – бо окрім доньки, забрала ще племінника. До кінця березня знаходилася у стресі, бо дуже хвилювалася. А вже коли приїхала сестра, а потім і батьки (у будинок, де вони були, потрапив снаряд, волонтери привели їх до тями та вивезли), це було наприкінці березня минулого року, то родина возз’єдналася. Другий місяць присвятила поліпшенню психологічного та фізичного стану батьків», — розповідає Тетяна.

Вона зізнається, що й досі не вірить у те, що сталося повномасштабне вторгнення. Родина виїхала, прихопивши тільки дітей та документи на квартиру. Осягнути, що минулому життю настав кінець, було важко.

«Сєвєродонецьк розвивався. До початку повномасштабного вторгнення підприємство, де я працювала, займалося будівництвом. Я бачила реалізацію цих громадських бюджетів. Росли спортивні, ігрові майданчики. Тривало капітальне будівництво трьох басейнів. Освітлення, зупинки, тротуари…», — згадує жінка.

У 2014 році як волонтерка Тетяна більше орієнтувалась на цивільне населення та його потреби. Збирала одяг, побутові речі, книжки тощо. У 2022 році все змінилося.

Все почалося з того, що у Сєвєродонецьку залишилися хлопці-волонтери, які мали можливість розвозити продукти та медикаменти до адресатів за відсутності обстрілів. На той час інтернет у місті був поганий.

“То я дзвонила, точніше, намагалася додзвонитися людям і казала, що їм до під'їзду привезуть потрібні ліки та продукти, які брали у місті з гуманітарних центрів”, — згадує Тетяна.

З цього й почалася діяльність у нових умовах.

«Перше, з чого я почала, – це ліки та засоби гігієни. Я знайшла волонтерський центр на Прикарпатті та Закарпатті. Ось вони мені допомагали. Перший вантаж поїхав у тоді ще не окупований Сєвєродонецьк для людей, які знаходилися у бомбосховищі на території «Азоту». А вже після окупації рідного міста я почала займатися ліками для військових медиків, шпиталів, частково на ВПО по Україні. Потім отримала такий запит – для ексгумації в Ірпені потрібні були хімзахисні костюми, окуляри, маски, рукавички. І ось волонтерський центр на Львівщині мені допоміг, і велика партія поїхала саме для цих хлопців», — каже Тетяна.

Одного разу був запит навіть на мішки для трупів. Їх відправили військовим ближче до Луганщини.

Узимку 2022-го жінка з родиною виготовляла окопні свічки. Тетяна каже, що це стало певною сімейною традицією.

«Мені допомагали мої батьки. І це були щасливі моменти. По-перше, вони були долучені до такої справи, це їх надихало. Пізній вечір, а вони на кухні сидять і крутять ці банки, допомагають, ми розмовляємо, стоїть чад від цього воску. У  нас стільки спільних тем! А, бувало, я з донечкою кудись поїду (стараюся мандрувати, щоб мати натхнення), через день приїжджаю, а вони вже 6 коробок понакручували», — розповідає Тетяна.

Окопні свічки

Після того, як окопні свічки стали не такі потрібні, волонтерка почала виготовляти енергетичні батончики. Зараз більше працює як логіст. Передає «кікімори», захисти на шоломи, зброю, техніку. Це все збирається по всій Україні.

Також вона співпрацює з 22 ОМБ, бо там служить випускник Академії, де вона працювала. Туди відправляли сітки, а також засоби гігієни.

Тетяна розповідає, що опікується не якоюсь окремою бригадою. В основному допомога йде туди, де служать хлопці з рідної області. Вони самі звертаються до Тетяни.

«Я одразу питаю, що потрібно. Мені формують список. Іноді збираємо швидко, іноді оголошуємо збір. Коштів як таких намагаюся не збирати. Можу провести аукціон, де виставляю свої свічки. Ці гроші адресую іншим волонтерам або закриваю свої збори», — пояснює жінка.

Допомога військовим

Вона каже, що їй дуже пощастило з оточенням. Тому «втоми від війни», про яку зараз говорять багато людей, не відчула.

«Скоріш за все, вона є. Але навкруги мене залишаються сильні та невтомні. Я у своєму оточенні не маю втомлених людей. Можливо, у мене не такі великі масштаби, звісно», — вважає Тетяна.

Вона щиро дивується та завдячує переселенцям, бо вони – основні помічники. Люди ніби травмовані, зламані, але 98% з тих, хто допомагає їм, – це саме ВПО. Менший відсоток – місцеві.

Створення свічок як натхнення

Серед волонтерів Тетяну вважають творчою, інтелігентною, здатною придумати та втілити щось красиве. Наприклад, вона захоплюється виготовленням свічок. Їх вона виставляє на аукціони для збору коштів, а також дарує помічникам-волонтерам.

Свічки

Виготовляти свічки надихнула донечка.

«Це у мене з’явилося після її народження. Я завжди щось майструвала, щось робила, щось вигадувала. Так і тут. Мені взимку задонатили цілий ящик оцих свічок. Більша частина пішла на перетоплювання, бо тоді ми потребували воску. А коли в мене закінчився запит на окопні свічки, залишилося декілька коробок. І я вирішила – а чого б не спробувати? З одного боку, це певний релакс для мене. Це мене надихає. Мені стає краще морально», — ділиться Тетяна.

Донечка – найголовніша помічниця у цьому. Творчі задуми вони втілюють разом.

Жіноче обличчя волонтерства

Тетяна підтверджує, що наразі волонтерять здебільшого жінки.

«Волонтерство суто жіноче – я б так не сказала. Але переважна кількість дівчат та жінок – таке є. Більшість хлопців — на війні, інші виїхали, хтось ховається. На сітках у Калуші знаю одного чоловіка, але він сліпий. Борщі сухі виготовляють жінки, сітки плетуть в основному жінки», — розповідає Тетяна.

Волонтерку надихає реакція військових. Коли вони отримують посилки, дякують, радіють. Починають ділитися найщирішим. Кожен з них вселяє віру в найкраще. Військові кажуть, що для них важливий тил. А вони виборюють Перемогу.

«Хоча хлопці відчувають втому – ротації часто немає, доводиться сидіти то зі зміями, то з пацюками. Морально це дається важко. До того ж і досі залишаються люди, у яких продовжується звичне життя, а війна проходить ніби повз. Від таких немає ані допомоги, ані розуміння. І це бачать як на фронті, так і в тилу», —  каже Тетяна.

Окопні свічки

Мрія про Алею тюльпанів та сучасний Сєвєродонецьк

«Тюльпани – це мої найулюбленіші квіти. У мене завжди вдома вони були. За два роки до війни я придбала дачу. Восени 2021 року я закупила три ящики цибулин тюльпанів, засадила всю територію разом з мамою. Але результат не побачила. Мандруючи Україною зараз, я дивлюсь на алеї, поля тюльпанів. Всі приїздять, фоткаються. Так красиво. Захотілося зробити таке у рідному місті. Продумати ландшафтний дизайн. Це може принести інвестиції, матиме історію», — вважає волонтерка.

Тюльпани

Вона оголосила акцію по збору цибулин тюльпанів, яку підтримали підписники. Тетяна вже отримала цибулини від місцевих, а також від військових з Авдіївки. Також вона домовилася, що будуть квіти з Голландії, але вже після звільнення міста.

«Закордоном не розуміють, що в нас відбувається на 100%. Питають через перекладача, як я поїду туди зараз саджати? Люди не розуміють, що таке окупація. Такі захмарні думки в деяких. Але й підтримки багато. Моя студентка з Італії вже закупила для нас цибулини, а також подружка з Німеччини, з Греції жінка обіцяє надіслати, як звільнять Сєвєродонецьк. Але їх треба викапувати восени – чекаю на той момент. Оголошу додатково інформацію», — каже Тетяна.

Щодо можливого повернення після деокупації, волонтерка ділиться, що остаточного рішення немає. Бо маленьку дитину везти у звільнене місто буде страшно.

«З одного боку, я дуже хочу повернутися і стояти у перших рядах на відбудову, брати участь у цьому. Це моє місто. Я не хочу, щоб цим займалися ані колаборанти, ані корупціонери. З іншого боку, у мене донька. Я не хочу, щоб вона все це бачила. Як варіант розглядаю, щоб вона з батьками залишалися тут, а я б їздила. Все залежатиме від обставин», — вважає Тетяна.

Тетяна Жук

Зараз вона, окрім громадської діяльності та волонтерства, всіляко присвячує себе донечці.

«Я хочу, щоб моя дитина сприйняла всі ці зміни у її житті, які принесла війна, як подорож. Ми з нею мандруємо, пізнаємо Україну, долучаємося до прекрасного. Я стала вимушено трохи психологом для своєї дитини. Працюю над тим, щоб дитина не отримала психологічну травму від усього, що відбувається», — каже волонтерка.

Тетяна Жук бачить рідне місто з великими будинками, гарними бомбосховищами на кшталт ізраїльських. У ньому має бути багато зелені та квітів. А також у Сєвєродонецьку мають втілюватись соціальні проєкти. За містом Тетяна бачить багато підприємств, щоб залучались інвестиції. Це дозволить людям мати перспективу та не боятися повернутися.