«На кону — питання існування нації», – луганський поліцейський Тарас Симоненко про війну та повернення українських земель

Луганчанин Тарас Симоненко – полковник поліції, виїхав із Луганська у 2014 році. Того ж року брав участь у визволенні Сєвєродонецька, Рубіжного й Станиці Луганської. У складі групи поліцейських першим повернув прапор України на будівлю поліції та адміністрації у Рубіжному. А вже з жовтня 2014 року був оголошений у розшук «лнр».

Очолював Кремінський відділ поліції. У період із 2021 по 2022 був керівником поліції Станиці Луганської. Першого лютого Тараса перевели до Кремінної: початок повномасштабного вторгнення він зустрічав саме там.

Патріот своєї країни та просто життєрадісна людина, неодноразово нагороджений за свою службову діяльність.

Про роботу поліції під час повномасштабного вторгнення, про колаборантів та людей, які не хочуть залишати свої домівки та евакуйовуватися, а також про власний погляд на ситуацію у країні полковник Симоненко розповів «Сєвєродонецьк онлайн».

– Як Ви зустріли 24 лютого? Чи були готові до повномасштабного вторгнення?

– Після того, як 20 лютого ВВП (президент рф володимир путін - ред.) виступив зі своїм зверненням, я вже розумів, що буде. Тому зібрана тривожна валіза стояла у відділі, за вказівкою керівництва був озброєний особовий склад. Чесно кажучи, не думав, що це матиме такі масштаби. Був переконаний, що усе відбуватиметься тільки у нас, на Луганщині й Донеччині. Вірні присязі співробітники поліції залишилися з нами, а всі інші пішли геть. Отак і зустріли.
Вивезли зброю у безпечне місце, потім у складі зведеного загону повернулися на місце дислокації. До того, як ворог вже окупував місто (17 квітня – ред.), знаходилися у Кремінній.

Противник зайшов через Лиман і відрізав нам єдиний шлях до «великої землі». Проте ми з колегами знайшли стежину через болота до Сіверського Дінця та вивели батальйон. Показали дорогу й ЗСУ, тож і вони разом із прикордонниками вийшли без утрат.

Після Кремінної, коли вибралися з оточення, вийшли на Лисичанськ. Там мене призначили тимчасово виконуючим обов’язки начальника поліції у Сєвєродонецьку. Там і ніс службу до моменту окупації. Потім був зведений загін у Лисичанську. За ним був Бахмут, Костянтинівка, пізніше нас на тиждень вивели у Дніпро. А коли почалася операція зі звільнення Лимана й Харківщини, були передислоковані саме у Лиман на зачистку й виконання поліцейських функцій. У листопаді був Куп’янськ...

– Чи був наказ для поліцейських, що робити після початку повномасштабного вторгнення?

– Так, був чіткий наказ від керівництва: озброїти особовий склад, нести службу у посиленому режимі. Це все було ще до 24 лютого. За добу до вторгнення всі співробітники отримали зброю, мали тривожні «валізи». Втім виїхали не всі одразу, бо хтось думав, що це скоро закінчиться, як у 2014 році у Сєвєродонецьку та Лисичанську. Потім вибиралися самостійно, але до цього була дана команда евакуювати особовий склад і цінності.

Наступного дня був сформований зведений загін, який повернувся для несення служби на місці. Я вважаю, що ми це робили достойно.

– Чим саме займалася поліція під час повномасштабного вторгнення? Чи відбулися зміни у роботі?

У мене у Кремінній загалом було 14 співробітників. Ми евакуйовували людей, оглядали місця обстрілів, доставляли гуманітарку, патрулювали, контролювали дотримання комендантської години. Просто виконували свою роботу.

– Що роблять луганські поліцейські зараз?

Продовжують виконувати свої поліцейські функції. Частково на Харківщині та Донеччині. Допомога ЗСУ, забезпечення правопорядку, евакуація, гуманітарний напрямок – це все наші щоденні обов’язки.

– Чи багато луганських поліцейських пішли воювати?

– Поліція і тоді, і зараз надає допомогу ЗСУ у стриманні збройної агресії рф. Серед луганських поліцейських багато тих, хто пішов на фронт. Чимало побратимів, захищаючи Україну, загинули. Є поранені, є ті, хто потрапив у полон.

Пригадую власний пережитий випадок: я був старшим блокпосту на дорозі, яка веде з Часового Яру на Бахмут. Почався обстріл — по нас били й С-300, й касети з «Ураганів»… Уламками посікло людей. Ми на місці надавали першу домедичну допомогу, накладали джгути вивозили поранених. І це не «нуль», але зона ураження противника.

– Зрозуміло, що за той час Ви бачили багато чого, але може є якісь найяскравіші історії?

Одного разу, коли були у Сєвєродонецьку, потрапили під сильний обстріл. Ми тоді саме розвозили гуманітарну допомогу місцевим мешканцям. Ти в одному дворі знаходишся – туди приліт, ти в другому – туди теж приліт, вороги наче в шахи грали. І це відбувалося протягом дня. Тоді ми спробували врятувати пораненого, довезли його до медиків, але на жаль….

Один із перших потужних обстрілів Станиці Луганської у листопаді я зустрічав під канонаду, у свій День народження. У Лисичанську отримав травмування: контузію та пошкодження нерва хребта. Та, нічого, живий, здоровий.

І такі історії є у кожного. У мене підрозділ складається і з кремінських, і з лисичанських поліцейських: кожен має що розповісти. Але мова тут не про героїзм, а про співчуття, допомогу та підтримку.

– Ви такий позитивний. Оптимізм, напевно, дає сили й наснагу?

– Звісно! Я завжди такий був. А як інакше?

– На окупованій території залишилися різні люди, в тому числі й так звані «ждуни». Чи траплялося Вам з такими стикатися до окупації?

– Були й такі. Коли у Сєвєродонецьку фактичною лінією розмежування було шосе Будівельників, ми возили у той район гуманітарку. Потрапили під обстріл, але всі живі-здорові. Людей, яким ми передали тоді допомогу, потім бачили на відео — вони радо зустрічали кадирівців. І розповідали, що їм ніхто нічого не привозив. А ми дивимося й думаємо, як так? Ми ж два тижні тому доправляли продукти… Тобто ти намагаєшся допомагати, а такі люди відносяться до цього зі зневагою. А потім ще й розповідають неправду про нас.

Був випадок і у Кремінній: мої співробітники потрапили у засідку росіян. На них виїхала ворожа БМП, яка впритул розстріляла автомобілі і наш, і прикордонників. Тоді були загиблі серед прикордонників. Один із моїх хлопців був поранений, інший вважався безвісти зниклим. Але він був місцевий, тож за деякий час вибрів лісами до нас. Думаю, що тут не обійшлось без допомоги «доброзичливців».

Приміром, у моєму будинку в Рубіжному жили кадирівці. Їх туди привели жіночки з сусіднього зі мною під’їзду. Після кадирівців мою хату грабували місцеві. Я навіть знаю хто… І унітаз у мене все-таки вкрали (сміється).

– Ви працювали у багатьох містах Донецької області, де складна ситуація. Але попри постійні обстріли люди не хочуть звідти евакуйовуватися, на Вашу думку, чому?

– Люди не хочуть виїжджати навіть із найнебезпечніших місць, тримаючись за житло та майно. У Бахмуті був випадок, коли росіяни вдарили «Ураганом» прямо по центру міста — ракета впала від нас десь метрів за 30. Поруч стояв чоловік, а трошки віддалік жінка. Його нам вдалося закрити собою, а її не встигли. Проте вона встала, обтрусилася, взяла свою кравчучку й пішла далі. Пропозицію виїжджати такі люди відхиляють.

– Як гадаєте, чому люди, які живуть в окупації, розповідають, що все добре, при цьому визнаючи, що нічого не відновлюється, територія у тому ж Сєвєродонецьку занедбана?

– Все залежить від людини. Є такі, які прагнуть більшого. Серед них і я: мені пропонують підвищення – я погоджуюсь, розуміючи, що роботи й відповідальності буде більше. Проте я хочу побачити світ, хочу, щоб моя донька вчилася у виші, мрію подарувати їй таку можливість. А є люди, які навіть зі своїх містечок, з Кремінної чи Сєвєродонецька, нікуди не виїжджали, і їм так добре — вони звикли.

Я відношу себе до тих українців, які хочуть зробити більше й краще. Бо хто прагне більшого, той завжди йде вперед.

– У травні 2022 року Вас за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі президент нагородив медаллю «Захиснику Вітчизни». Які ще є нагороди?

– Від МВС у мене є все (сміється). А з державних – це “Захисник Вітчизни”, нагородна зброя, і ще експрезидент України Петро Порошенко нагородив за участь в АТО.

– Що плануєте робити далі?

– Я доньку не бачив півтора року. Зараз мені надали відпустку, і я хочу зустрітися з сім’єю. Родину я з самого початку відправив на більш безпечну територію, а сам залишився.

А щодо більш глобальних планів: буде деокупація – будемо там. Я налаштований позитивно й по-бойовому.

Хоча крізь призму сьогоднішніх реалій – це важко. Противник добре закріпився, замінував багато території. І ЗСУ зараз дуже важко. Вважаю, що у нас не буде так, як було на Харківщині чи Херсонщині.

Проте, на відміну від окупантів, нам відступати нікуди, і іншого виходу немає. У нас на кону — питання існування нації, якій вже кілька століть. Тож мусимо вистояти!

Анастасія Брюханова