«Кожен мурал — це окрема історія, насамперед це завжди про людей і про комунікацію»: інтерв’ю з художником з Сіверськодонецька Яном Птушко

Сіверськодончанин Ян Птушко за освітою юрист, а за покликанням –  художник. До повномасштабного вторгнення оживляв сірі фасади міст  Луганщини та Донеччини, перетворюючи їх на історії, сповнені кольору та динаміки. Роботи Яна можна зустріти і в інших містах країни: Києві, Львові, Миколаєві тощо.

Нині Ян уже понад рік служить в Збройних силах України, але вільний час намагається присвячувати мистецтву.

Ян Птушко в інтерв’ю «SD.UA» розповів про свій творчий шлях, особливості роботи над муралами, реакцію людей та майбутні плани в умовах сучасних викликів.

  - Яне, знаю, що за освітою ви юрист. Як так сталося, що представник такої серйозної професії обрав творчий шлях?

 - Я прислухався до поради батьків і вступив на юридичний факультет, але творчість ніколи не відпускала. Малюю з дитинства, вже в підлітковому віці почав робити графіті на стінах. Це частина мене, те, що завжди поруч.

Ян Птушко

 - Де ви зустріли повномасштабне вторгнення і куди воно вас привело?

 - Повномасштабне вторгнення я зустрів удома, у Сіверськодонецьку. Саме тоді мав розпочинати роботу над новим муралом у Рубіжному — напередодні, 23 лютого, завіз туди всі необхідні матеріали, був задум,  усе домовлено. Але наступного дня почалося вторгнення…

Спочатку ми з родиною ховалися в бомбосховищі, та недовго — 4 березня виїхали на Тернопільщину до друзів. Потім були ще переїзди. Зараз я живу в Миколаєві — переїхав сюди влітку 2023 року. Спочатку працював у гуманітарній організації, а зараз служу у Збройних силах України. На жаль, реалії такі, що створення муралів сьогодні не є моєю основною діяльністю.

Ян Птушко

 - Скажіть, чи є хоч трохи часу на улюблену справу зараз?

 - 99% свого часу проводжу на службі, тож малюю дуже обмежено — радше, щоб відволіктися. Втім, у Миколаєві вже завершив роботу над одним муралом. Творчість не планую зупиняти. Цього року мені випала честь стати одним із переможців грантової програми «Talents for Ukraine» від KSE Foundation у категорії «Культура». Я подав заявку наприкінці минулого року, її підтримали, і тепер, завдяки гранту, маю можливість продовжувати малювати.

 - Яне, а як довго після усіх переїздів не поверталися до малювання?

Повернувся до малювання лише в листопаді 2022 року, коли колега Тарас Arm запросив мене до Львова на благодійний стріт-арт фестиваль «Об’єднані перемогами». У ньому взяли участь 25 художників і художниць з усієї України. Я представляв свій регіон — Луганщину.

 - Саме тоді ви створили мурал «Палаюча земля», присвячений Сіверськодонецьку?

Так, усе вірно. У центрі композиції я зобразив символ мого міста — золотого сокола. Для мене він уособлює безсмертя, силу духу та віру в те, що рідний Сіверськодонецьк витримає всі знущання «руського миру» й відродиться з попелу.

Я зробив акцент на родючості й багатстві нашої землі, використовуючи у зображенні супутникові фрагменти ландшафтів степів, характерних для нашого краю. У цій роботі я провів паралель між землею й людським тілом — хотів передати той біль, який ми відчуваємо, дивлячись на зруйновану батьківщину.

До речі, під час фестивалю організаторам вдалося закрити збір на позашляховик для 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Галицького.

«Палаюча земля»

 - У яких містах України є ваші роботи?

 - Почалося все вдома, у Сіверськодонецьку. По Луганщині їх багато — навіть важко перелічити всі місця. На Донеччині, зокрема в Торецьку, моїх робіт особливо багато — це фактично мій другий дім, така собі «вулична галерея». Є мурали в Києві, Львові. І тепер уже в Миколаєві — там нещодавно з’явилася моя перша робота.

 - Я з Попасної, і мені особливо цікаво дізнатися історію створення муралу в районі ВРЗ.

 - Це робота «Лови момент». Ще у 2017–2018 роках я неодноразово чув про ці фасади — місцеві давно хотіли, щоб там з’явився розпис, консультувалися зі мною, довго до цього йшли. І у 2020 році, в межах фестивалю «Кольоровий Схід», громадська організація «Dream Town» із Сіверськодонецька, з якою я вже співпрацював у 2018-му в Троїцькому та Біловодську, запропонувала мені створити мурал саме там.

Насправді я ще задовго знав, що малюватиму на цих стінах — це місце ніби само мене чекало. За десять днів ми зробили всі три фасади.

У Попасній

 - Для людини, яка далека від цього, мурал — це щось майже нереальне. Як відбувається сам процес створення муралу? Що допомагає орієнтуватися на такому великому «полотні»?

 - Для перенесення малюнка на фасад я використовую проєктор — це набагато швидше й простіше. Хоча тут усе індивідуально: деяким художникам зручніше робити розмітку вручну.
Зблизька справді важко побачити цілу композицію — усе здається гігантським. У Торецьку, наприклад, у 2019 році я розписував свою першу дев’ятиповерхівку. Малював дівчинку, і лише її обличчя займало цілий поверх. Орієнтуюся, як по карті: дивлюся на роздруковані ескізи, знаходжу потрібну ділянку й поступово додаю деталь за деталлю. Так крок за кроком складається цілісна картина.

У Торецьку

 - Чи мали постійну команду у часи вашої активної діяльності?

 - Вдома зі мною працював мій друг і напарник Золтан Надь. Я також допомагав йому створювати його перший мурал у Сватовому в межах того ж проєкту «Кольоровий Схід» від ГО «Dream Town». Згодом Золтан пішов розвиватися у своїй сфері, а я продовжив малювати сам.

 - Які матеріали ви зазвичай використовуєте? Чи безпечні вони для здоров’я?

 - Основний мій інструмент — імпортна аерозольна фарба. Великі площі зручніше й швидше зафарбовувати водоемульсійною акриловою фарбою.
Не скажу, що ця фарба надто шкідлива — це ж не автоемаль, яка різко пахне й буквально «виїдає» очі, але якщо робота триває довго, дихати нею все одно небезпечно. Тому ми дбаємо про безпеку: працюємо в респіраторах, регулярно замінюємо фільтри, на висоті використовуємо окуляри, рукавиці й одяг із довгими рукавами.

Роботи Яна

 - Чи є мурал, яким ви пишаєтеся найбільше?

 - Напевно, ні. Кожен мурал — це окрема історія, і для мене вони всі особливі. Насамперед це завжди про людей і про комунікацію. За кожним фасадом стоїть команда однодумців, які допомагають усе організувати. Тому якийсь один виділити не можу — усі вони важливі по-своєму.

 - Як люди реагують на ваші роботи?

 - Коли я малював фасад у Сіверськодонецьку у 2016 році, реакції були різні. Люди вже чули про мурали, але мало хто бачив їх наживо — це тоді було ще щось нове. Зараз усе змінилося: цей напрям дуже розвинувся, і люди сприймають вуличне мистецтво вже як щось звичне.
А от у Миколаєві в мене був зовсім інший досвід — лише приємні враження. Люди тут дуже позитивно реагують. Навіть коли малюю щось абстрактне, що зрозуміло передусім мені самому, перехожі все одно цікавляться. Якось підійшла бабуся й каже: «Я не розумію, що це таке — бачу і рибу, і лева. Але проходитиму повз щодня, може, з часом зрозумію». Мені дуже подобається така реакція — коли є живий відгук, коли мистецтво викликає емоцію.

Роботи Яна

 - Що хочете сказати людям через свої роботи?

 - Мої роботи переважно на межі з абстракцією — вони про колір, про емоції. Я намагаюся вписати зображення у навколишнє середовище, доповнити простір, а не зруйнувати його.
Якщо говорити ширше, то вдома моєю місією було показати, що у нас теж може бути сучасне мистецтво. Хотілося, щоб у наш регіон приїжджало більше митців, щоб мистецьке життя розвивалося. Я навіть планував окремі проєкти в цьому напрямку.

 - Чи траплялося, що ваші мурали псували або нищили?

 - Так, бувало. У Сіверськодонецьку на одній зі шкіл з моєю роботою невідомі якось домалювали рекламу заборонених речовин. На щастя, це швидко усунули — знайшли, хто це зробив, і я зміг відновити зображення.

На жаль, зараз удома всі мої мурали знищені. На 17-й школі один нібито зберігся, але його закрили утепленням, а зверху намалювали щось у радянському стилі. Знаю також, що в Торецьку й Бахмуті будівлі з моїми роботами були зруйновані.

Знищені роботи

 - Прикро... А про подальші плани -– де б хотіли створити свій наступний мурал?

 - Не маю конкретної прив’язки до місця. Що стосується дому — на жаль, повернутися туди, аби щось малювати, уже немає куди. Фактично там не залишилося стін, на яких це можна зробити.
У Миколаєві є чимало цікавих локацій, і сподіваюся, згодом матиму більше часу для творчості. До речі, цього року я здійснив одну зі своїх давніх мрій — відвідав фестиваль графіті в Данії. Це був неймовірний досвід: спілкувався з митцями з усієї Європи, обмінювався поглядами, надихався. Тому впевнений — далі точно буде.