Вадим Водяник про переїзд до Дніпра, релокацію та мрії про повернення

Після повномасштабного вторгнення росії сєвєродонецький медичний центр «Гіппократ» переїхав вже вдруге. Цього разу – до Дніпра, де працює з травня.

Як відомо, у 2022 році заклад з чистого аркуша розпочав роботу в Івано-Франківську. Вивезти з окупації вдалося лише кілька апаратів. А більшість колективу клініки – лікарі різного профілю, асистенти, медсестри – роз’їхалася по Україні та світу. Як і постійні клієнти.

Але якщо нове обладнання можна було придбати в кредит, то репутацію, яку в рідному Сєвєродонецьку будували роками, на новому місці довелося підтверджувати наново.
Керівник «Гіппократу», хірург з 25-річним стажем та головний офтальмолог Луганщини Вадим Водяник майже весь минулий рік працював на два міста: Коломию та Івано-Франківськ. Консультував, лікував та оперував як у власній клініці, так і в комунальних закладах.

Наприкінці 2022 року до списку додалося ще й Дніпро: тут Вадим Водяник почав проводити операції на базі Сєвєродонецької міської лікарні. Власне, у такому ритмі офтальмолог веде практику й зараз.

Днями «Сєвєродонецьк онлайн» побував за новою адресою клініки та розпитав Вадима Водяника про причину переїзду, труднощі релокації, зв’язок із Сєвєродонецьком та професійні плани.

– Ви майже рік працювали в Івано-Франківську. Чому вирішили переїхати до Дніпра?

– З кількох причин. Перша – це тому, що вся родина тут. Брат, батьки. Ми вирішили, що зараз складний час, і треба бути всім разом. Обрали точку на карті – Дніпро.

Друге – наша Сєвєродонецька лікарня тут. Воно якось рідніше. Знаєте, заходиш – скрізь свої. Ну, й лікарню треба підтримати. Раніше ж у нас був великий, серйозний медичний заклад. А зараз залишилося мало спеціалістів, усі розосередилися по світу. Тому треба офтальмологічні послуги надавати, щоб люди приходили.

І земляків багато наших. До того ж, сподіваємося на деокупацію. Все ж таки, ближче до Сєвєродонецька. Ось ця близькість до дому – вона гріє. Хоча в Івано-Франківську й спокійніша обстановка. Але, за великим рахунком, скрізь є свої плюси та мінуси. Тому ухвалили таке рішення.

– А що з Франківщиною, там ви залишили практику?

– Ні, їжджу ще. Бо просять. І в Івано-Франківськ, і в Коломию. Вахтовим методом. Зібрали пацієнтів - приїхав, прооперував. Я ж там пожив трохи, певна репутація вже є. І тепер багато пацієнтів до мене хочуть. У Дніпро вони не поїдуть. Тому домовилися, що буду приїжджати я.

– Пацієнти місцеві чи переселенці-луганчани?

– Усі місцеві. Не тільки з тих міст, а й з області. Там луганських дуже мало.

– Складно працювати в такому ритмі?

– Складно через відстань. Далекувато. Причому поїзд один, ходить через день, іноді доводиться їхати з пересадкою в Києві. Ну, поки що покатаюся. Але чекаю на деокупацію. Щойно вона буде, то скажу: «Усе – я в цей бік».

– Який колектив вам вдалося зібрати в Івано-Франківську? Пішли до вас працювати тамтешні лікарі?

– Ні, не пішли. Зі мною ось тільки моя учениця Ірина Мерщанська була. І все. Плюс була з нами медсестра з Лисичанська. А коли сюди переїхали, зі мною так само Ірина Ігорівна переїхала.

І знову ми тут удвох продовжили свою справу. Плюс дружина моя за своїм напрямом, дерматології та косметології, потихеньку починає у Дніпрі.

Тут також співпрацюємо з нашими лікарями з Сєвєродонецької та Лисичанської лікарень.

Лікар клініки Ірина Мерщанська

– Ви розповідали у минулому інтерв’ю, що майже все обладнання з сєвєродонецької клініки викрали окупанти. В евакуації довелося придбати нове. Вже тут, у Дніпрі, щось додалось?

– Так. Додали дитяче апаратне лікування, діток рятуємо від короткозорості. Хороший результат отримали. Дитина мала 60% зору, від нас пішла – 100%. У нас таких клієнтів небагато поки що, ми місяць тому тільки послугу запустили. Але взагалі позитивні результати є у всіх наших дітей.

Також з окупації мені передали дуже серйозний УЗД-апарат: і око показує, і за ним. Я дуже радий, що вдалося його зберегти, тому що він зараз неймовірних грошей коштує. Загалом потихеньку розвиваємося. Старший син інститут закінчив, тут в інтернатурі вчиться. Теж окуліст, допомагає потихеньку.

«Гіппократ» у Дніпрі

– Я не побачила операційного кабінету в клініці. Ще не встигли облаштувати?

– Ні, в клініці ми поки що проводимо лише маленькі амбулаторні втручання. Це так звана «хірургія одного дня». Також дерматологи видаляють якісь новоутворення. А оперую я на базі Сєвєродонецької лікарні. Хочеться, звісно, операційну. Але потрібне приміщення, яке відповідає певним вимогам. А це – фінансові вливання. Однак через те, що ми самі все робимо, це не так просто, не так швидко.

– Ви також казали раніше, що в Івано-Франківську відчуваєте значну конкуренцію у порівнянні з домом, де все було налагоджено. Дніпро ще більше місто. Як ви себе тут почуваєте в цьому плані?

– Конкуренція є, і Дніпро велике місто. Але й населення тут майже мільйон. Плюс багато переселенців із Луганської області, які мене знають особисто. Вони приходять, кажуть: «Вадиме Валерійовичу, ми у вас два, три роки тому оперувалися. Ми вас шукали, тепер знайшли».

У цьому плані легше, звісно. І плюс же з лікарями нашими зв'язок. Там я працював зовсім один: хто сам із пацієнтів прийшов – той прийшов. Тут наші лікарі мене рекомендують.

Вже приходять і місцеві жителі, прооперували кількох. Навіть сім'ями приходили. Результати хороші, Слава Богу! Вже якось веселіше.

Вадим Водяник за роботою 

– Зверталися до вас люди з військовими травмами?

– Такі випадки до нас не доходять. Тому що є логістика певна. І військових, і цивільних везуть у спеціальні клініки. У нас поки що, на жаль, не все є обладнання по хірургії. Ми тільки можемо видалити уламок, який потрапив у передню частину ока. Складніші випадки – ні. Хоча військові до нас звертаються. В Івано-Франківську оперував двох, і тут уже одного. Але так щоб саме військові травми – не було в нас.

– А з чим звертаються люди?

– Здебільшого йдуть зі зниженням зору. Тому що стреси поголовно: всі хвилюються, сидять у телефонах цілодобово, читають новини. Плюс літні люди, які переїхали й рік-два не були в окуліста. А є ж такі хронічні хвороби, які треба раз на кілька місяців спостерігати.

На операції приходять із катарактами, глаукомами, дрібними новоутвореннями. Пацієнтів у нас небагато поки що, але ми сподіваємося, що їх буде більше.

Знаєте, я оце так гарно розповідаю, а насправді важко все з нуля починати: у Франківську, потім тут. Але у Дніпрі хоча б вже обладнання є. А там же поки зібрали докупи все, поки кредити виплатили. Зараз теж вони є, але вже хоч менше...

Думаю, зараз багато хто з нас, сєвєродончан, знайшов у собі внутрішній стрижень. Бо у нас просто не лишилося вибору.

Приймальня медцентру

– Тож які у вас плани професійні, поділитеся трохи?

– Хочеться відновити обладнання та вийти за наданням послуг на, скажімо так, довоєнний рівень. Це складно, але будемо працювати. Тому що й кадри потрібні. А це все фінанси.

Я займався лазерною корекцією зору. Дуже мені подобалося, що вона дає хороші результати. Приходять до мене тут пацієнти, у яких 3-4 роки тому була операція. Я дивлюся – у них усе ідеально. Дякують мені, і це так приємно.

Потрібен лазер – дуже дорога річ. А оперувати я вмію. Подивимося, думки є в цьому напрямку. Тому що й пацієнти чекають. Ось буквально сьогодні була дівчина, я її направив на лазер, а вона каже: «Ні, випишіть мені окуляри, я почекаю, тому що хочу тільки до вас».

А загалом плани такі: працювати, розвиватися, надавати якісні медичні послуги, донатити на ЗСУ, наближати перемогу, деокупацію. І просто продовжувати жити! А як інакше?

– Ви також головний обласний офтальмолог. Яка робота зараз там?

– Крім іншого, я веду прийом у сєвєродонецькій поліклініці. Як до головного офтальмолога, там до мене приходять люди, яким потрібен висновок на оформлення або подовження групи інвалідності. Складні діагностичні питання, важкі пацієнти, яких треба подивитися, – це теж до мене.

Плюс я намагаюся тримати в купі наших лікарів-офтальмологів, які виїхали. Нас тут п'ятеро. Ми збираємося на зустрічі. Власне, у всіх регіонах є таке товариство. Вдома ми, зазвичай, запрошували туди лекторів і слухали доповіді з різних цікавих тем, з офтальмологічних захворювань.

Зараз нас, на жаль, не так багато. Але, тим не менш, ми вже два рази збиралися. Спілкувалися, обговорювали ведення хворих, ділилися цікавими випадками. Тобто намагаємося тримати зв’язок. Теж, я вважаю, важливий момент із урахуванням можливої деокупації регіону.

Зустріч офтальмологів

– А є у вас інформація, що в Сєвєродонецьку зараз відбувається? От якби зараз вам сказали, що місто деокуповане, скільки би знадобилося часу, щоб відновити там роботу?

– Що там коїться – ми це знаємо з новин. Обладнання моє з клініки вивезли, вкрали. Може, щось залишилося у відділенні. Але я не впевнений.

За наявності обладнання ми можемо відновитися і почати працювати доволі швидко. Ну, як військові скажуть, що можна, – все, ми заїжджаємо, два-три тижні – й вперед.

У мене є люди, які зі мною поїдуть. Може, перший час наїздами. Але ми там будемо.

Марина Тесленко