Вадим Водяник про переїзд до Дніпра, релокацію та мрії про повернення

Вадим Водяник про переїзд до Дніпра, релокацію та мрії про повернення

Після повномасштабного вторгнення росії сєвєродонецький медичний центр «Гіппократ» переїхав вже вдруге. Цього разу – до Дніпра, де працює з травня.

Як відомо, у 2022 році заклад з чистого аркуша розпочав роботу в Івано-Франківську. Вивезти з окупації вдалося лише кілька апаратів. А більшість колективу клініки – лікарі різного профілю, асистенти, медсестри – роз’їхалася по Україні та світу. Як і постійні клієнти.

Але якщо нове обладнання можна було придбати в кредит, то репутацію, яку в рідному Сєвєродонецьку будували роками, на новому місці довелося підтверджувати наново.
Керівник «Гіппократу», хірург з 25-річним стажем та головний офтальмолог Луганщини Вадим Водяник майже весь минулий рік працював на два міста: Коломию та Івано-Франківськ. Консультував, лікував та оперував як у власній клініці, так і в комунальних закладах.

Наприкінці 2022 року до списку додалося ще й Дніпро: тут Вадим Водяник почав проводити операції на базі Сєвєродонецької міської лікарні. Власне, у такому ритмі офтальмолог веде практику й зараз.

Днями «Сєвєродонецьк онлайн» побував за новою адресою клініки та розпитав Вадима Водяника про причину переїзду, труднощі релокації, зв’язок із Сєвєродонецьком та професійні плани.

 

– Ви майже рік працювали в Івано-Франківську. Чому вирішили переїхати до Дніпра?

– З кількох причин. Перша – це тому, що вся родина тут. Брат, батьки. Ми вирішили, що зараз складний час, і треба бути всім разом. Обрали точку на карті – Дніпро.

Друге – наша Сєвєродонецька лікарня тут. Воно якось рідніше. Знаєте, заходиш – скрізь свої. Ну, й лікарню треба підтримати. Раніше ж у нас був великий, серйозний медичний заклад. А зараз залишилося мало спеціалістів, усі розосередилися по світу. Тому треба офтальмологічні послуги надавати, щоб люди приходили.

І земляків багато наших. До того ж, сподіваємося на деокупацію. Все ж таки, ближче до Сєвєродонецька. Ось ця близькість до дому – вона гріє. Хоча в Івано-Франківську й спокійніша обстановка. Але, за великим рахунком, скрізь є свої плюси та мінуси. Тому ухвалили таке рішення.

– А що з Франківщиною, там ви залишили практику?

– Ні, їжджу ще. Бо просять. І в Івано-Франківськ, і в Коломию. Вахтовим методом. Зібрали пацієнтів - приїхав, прооперував. Я ж там пожив трохи, певна репутація вже є. І тепер багато пацієнтів до мене хочуть. У Дніпро вони не поїдуть. Тому домовилися, що буду приїжджати я.

– Пацієнти місцеві чи переселенці-луганчани?

– Усі місцеві. Не тільки з тих міст, а й з області. Там луганських дуже мало.

– Складно працювати в такому ритмі?

– Складно через відстань. Далекувато. Причому поїзд один, ходить через день, іноді доводиться їхати з пересадкою в Києві. Ну, поки що покатаюся. Але чекаю на деокупацію. Щойно вона буде, то скажу: «Усе – я в цей бік».

– Який колектив вам вдалося зібрати в Івано-Франківську? Пішли до вас працювати тамтешні лікарі?

– Ні, не пішли. Зі мною ось тільки моя учениця Ірина Мерщанська була. І все. Плюс була з нами медсестра з Лисичанська. А коли сюди переїхали, зі мною так само Ірина Ігорівна переїхала.

І знову ми тут удвох продовжили свою справу. Плюс дружина моя за своїм напрямом, дерматології та косметології, потихеньку починає у Дніпрі.

Тут також співпрацюємо з нашими лікарями з Сєвєродонецької та Лисичанської лікарень.

 

Лікар клініки Ірина Мерщанська

– Ви розповідали у минулому інтерв’ю, що майже все обладнання з сєвєродонецької клініки викрали окупанти. В евакуації довелося придбати нове. Вже тут, у Дніпрі, щось додалось?

– Так. Додали дитяче апаратне лікування, діток рятуємо від короткозорості. Хороший результат отримали. Дитина мала 60% зору, від нас пішла – 100%. У нас таких клієнтів небагато поки що, ми місяць тому тільки послугу запустили. Але взагалі позитивні результати є у всіх наших дітей.

Також з окупації мені передали дуже серйозний УЗД-апарат: і око показує, і за ним. Я дуже радий, що вдалося його зберегти, тому що він зараз неймовірних грошей коштує. Загалом потихеньку розвиваємося. Старший син інститут закінчив, тут в інтернатурі вчиться. Теж окуліст, допомагає потихеньку.

   

«Гіппократ» у Дніпрі

– Я не побачила операційного кабінету в клініці. Ще не встигли облаштувати?

– Ні, в клініці ми поки що проводимо лише маленькі амбулаторні втручання. Це так звана «хірургія одного дня». Також дерматологи видаляють якісь новоутворення. А оперую я на базі Сєвєродонецької лікарні. Хочеться, звісно, операційну. Але потрібне приміщення, яке відповідає певним вимогам. А це – фінансові вливання. Однак через те, що ми самі все робимо, це не так просто, не так швидко.

– Ви також казали раніше, що в Івано-Франківську відчуваєте значну конкуренцію у порівнянні з домом, де все було налагоджено. Дніпро ще більше місто. Як ви себе тут почуваєте в цьому плані?

– Конкуренція є, і Дніпро велике місто. Але й населення тут майже мільйон. Плюс багато переселенців із Луганської області, які мене знають особисто. Вони приходять, кажуть: «Вадиме Валерійовичу, ми у вас два, три роки тому оперувалися. Ми вас шукали, тепер знайшли».

У цьому плані легше, звісно. І плюс же з лікарями нашими зв'язок. Там я працював зовсім один: хто сам із пацієнтів прийшов – той прийшов. Тут наші лікарі мене рекомендують.

Вже приходять і місцеві жителі, прооперували кількох. Навіть сім'ями приходили. Результати хороші, Слава Богу! Вже якось веселіше.

  

Вадим Водяник за роботою 

– Зверталися до вас люди з військовими травмами?

– Такі випадки до нас не доходять. Тому що є логістика певна. І військових, і цивільних везуть у спеціальні клініки. У нас поки що, на жаль, не все є обладнання по хірургії. Ми тільки можемо видалити уламок, який потрапив у передню частину ока. Складніші випадки – ні. Хоча військові до нас звертаються. В Івано-Франківську оперував двох, і тут уже одного. Але так щоб саме військові травми – не було в нас.

– А з чим звертаються люди?

– Здебільшого йдуть зі зниженням зору. Тому що стреси поголовно: всі хвилюються, сидять у телефонах цілодобово, читають новини. Плюс літні люди, які переїхали й рік-два не були в окуліста. А є ж такі хронічні хвороби, які треба раз на кілька місяців спостерігати.

На операції приходять із катарактами, глаукомами, дрібними новоутвореннями. Пацієнтів у нас небагато поки що, але ми сподіваємося, що їх буде більше.

Знаєте, я оце так гарно розповідаю, а насправді важко все з нуля починати: у Франківську, потім тут. Але у Дніпрі хоча б вже обладнання є. А там же поки зібрали докупи все, поки кредити виплатили. Зараз теж вони є, але вже хоч менше...

Думаю, зараз багато хто з нас, сєвєродончан, знайшов у собі внутрішній стрижень. Бо у нас просто не лишилося вибору.

 

Приймальня медцентру

– Тож які у вас плани професійні, поділитеся трохи?

– Хочеться відновити обладнання та вийти за наданням послуг на, скажімо так, довоєнний рівень. Це складно, але будемо працювати. Тому що й кадри потрібні. А це все фінанси.

Я займався лазерною корекцією зору. Дуже мені подобалося, що вона дає хороші результати. Приходять до мене тут пацієнти, у яких 3-4 роки тому була операція. Я дивлюся – у них усе ідеально. Дякують мені, і це так приємно.

Потрібен лазер – дуже дорога річ. А оперувати я вмію. Подивимося, думки є в цьому напрямку. Тому що й пацієнти чекають. Ось буквально сьогодні була дівчина, я її направив на лазер, а вона каже: «Ні, випишіть мені окуляри, я почекаю, тому що хочу тільки до вас».

А загалом плани такі: працювати, розвиватися, надавати якісні медичні послуги, донатити на ЗСУ, наближати перемогу, деокупацію. І просто продовжувати жити! А як інакше?

– Ви також головний обласний офтальмолог. Яка робота зараз там?

– Крім іншого, я веду прийом у сєвєродонецькій поліклініці. Як до головного офтальмолога, там до мене приходять люди, яким потрібен висновок на оформлення або подовження групи інвалідності. Складні діагностичні питання, важкі пацієнти, яких треба подивитися, – це теж до мене.

Плюс я намагаюся тримати в купі наших лікарів-офтальмологів, які виїхали. Нас тут п'ятеро. Ми збираємося на зустрічі. Власне, у всіх регіонах є таке товариство. Вдома ми, зазвичай, запрошували туди лекторів і слухали доповіді з різних цікавих тем, з офтальмологічних захворювань.

Зараз нас, на жаль, не так багато. Але, тим не менш, ми вже два рази збиралися. Спілкувалися, обговорювали ведення хворих, ділилися цікавими випадками. Тобто намагаємося тримати зв’язок. Теж, я вважаю, важливий момент із урахуванням можливої деокупації регіону.

  

Зустріч офтальмологів

– А є у вас інформація, що в Сєвєродонецьку зараз відбувається? От якби зараз вам сказали, що місто деокуповане, скільки би знадобилося часу, щоб відновити там роботу?

– Що там коїться – ми це знаємо з новин. Обладнання моє з клініки вивезли, вкрали. Може, щось залишилося у відділенні. Але я не впевнений.

За наявності обладнання ми можемо відновитися і почати працювати доволі швидко. Ну, як військові скажуть, що можна, – все, ми заїжджаємо, два-три тижні – й вперед.

У мене є люди, які зі мною поїдуть. Може, перший час наїздами. Але ми там будемо.

 

 

Марина Тесленко

Підпишись на наш Телеграм