8 місяців відновлення після важкого поранення. Історія прикордонника "Фокса" з Лисичанська

Гліб Лисицький - захисник з окупованого наразі Лисичанська. «Фокс» - тобто лисиця – такий позивний він носить і через прізвище, і через рудий колір бороди, і на честь рідного міста. Зі своїх 30 років вже 6 він на війні. Спочатку він служив у ЗСУ, а згодом перевівся до 3 прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Повномасштабне вторгнення застало його у Старобільську. Потім же на власні очі він бачив окупацію своєї малої батьківщини, про що досі згадує з болем. Згодом йому довелося повоювати й у сусідній Донеччині, де цьогоріч у січні у Бахмуті він отримав важке поранення. Куля пролетіла наскрізь і зачепила артерію. З масованою кровотечею він повз до свого окопу, а росіяни закидували його гранатами. Одна з них розірвалася прямо біля обличчя. Проте, згадуючи маленького сина та дружину, захисник зміг доповзти до своїх, не потрапити у полон, а головне – вижити.

Однак уламки понівечили не лише обличчя Гліба, а й посікли легені та живіт. Він втратив багато крові. І ось вже 8 місяців військовий веде боротьбу за своє відновлення. У Краматорську важко пораненого прикордонника лікарі під’єднали до апарату ШВЛ. Три дні він провів у комі, під час якої стався ще й ішемічний інсульт (інфаркт мозку). З того моменту Гліб назавжди втратив периферичний зір. Потім були шпиталі Дніпра, Києва та Львова. В останньому, у центрі НЕЗЛАМНІ, прикордонником займаються спеціалісти відділення щелепно-лицевої хірургії. Обличчя Гліба деформоване, а пластини, які раніше встановили на місце розтрощених лицевих кісток, не прижилися. Почався остеомієліт, тобто інфекційне запалення кістки. Гнійні процеси вдалося побороти, а також виконати повторну реконструктивну операцію. За два місяці нові пластини прижилися. Після цього хірурги зробили імплантацію нижньої щелепи, кістку для якої взяли з ребра пацієнта.

Після поранення рука Гліба зовсім не рухалась, тому що після загоєння нерв у кінцівці затиснули рубці. Аби його звільнити, хірурги зробили невроліз. Зараз він проходить реабілітацію і його нарешті відпустили додому.

Про боротьбу за своє життя, відновлення, окупацію рідної Луганщини та свої мрії Гліб розповів «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Ви служите вже 6 років. Як виникло таке бажання та з чого все починалося?

 - Я служив у ЗСУ з жовтня 2017 року, а потім перевівся до Луганського прикордонного загону. З 2019 року я там. Як потрапив? Я до цього працював кухарем, це були різноманітні заклади харчування. І на Луганщині, і у Бердянську. Сам я з Лисичанська. В один момент почав згадувати ті події, що були у 2014 році. І захотів змінити своє життя. А піти служити – що може бути кардинальнішим у такому рішенні? Прийшов до військкомату, мене розподілили у військову частину й за два дні я приїхав в навчальний центр спочатку, а потім вже в частину.

Гліб Лисицький

 - 6 років життя. Ніколи не хотілося піти на цивілку?

 - Я відверто скажу. Були моменти, коли опускалися руки й ти думав – все, закінчиться контракт, піду. А потім підходить час і ти такий – та ні, не хочу йти. В армії, думаю, простіше, ніж на цивільних роботах. Тут є командири, яким ставлять завдання, а вони вже кажуть тобі, які цілі та задачі. Ти ніби гвинтик у механізмі, але без тебе теж не працюватиме система, ти потрібен цьому механізму.

 - Як опинилися у Луганському прикордонному загоні?

 - Служив я на Черкащині. Хотілося проходити службу біля дому. На той момент це був Лисичанський прикордонний загін. Я туди звернувся, мені запропонували роботу у Золотому, посаду у відділі прикордонної служби. Там я працював зв’язківцем, це технік відділення зв’язку.

З Головою Державної прикордонної служби України Сергієм Дейнеко та Героєм України Дмитром Кушніром

 - Напередодні вторгнення відчувалося нагнітання?

 - У мене було передчуття 23 лютого. Я вийшов ввечері прогулятися з собакою. Відчуття дивні. Постійні новини. Я прийшов і сказав дружині, що ми поїдемо з Лисичанська, бо щось насувається. За пів години зібралися, попередив батьків. Серед ночі доїхали до батьків дружини у Старобільськ. На той момент я знаходився на лікарняному, у мене був коронавірус. Я попередив керівництво, що виїжджаю за межі гарнізону. Відвіз сім’ю, а о 5 ранку мені зателефонував батько й сказав, що почалася війна. Після цього ми домовилися зустрітися у Слов’янську родинами й поїхали до Павлограда. Там залишив сім’ю та поїхав до своєї частини.

Гліб Лисицький

 - Старобільськ одним з перших відчув на собі прихід «руського миру». Застали це?

 - Ми виїхали рано, бензин був. То ми не застали боїв. Але коли доїхали до Слов’янська, то вже почалися бойові дії. Вибухи. Було відчутно. Я намагався правильно прокласти маршрут. Розумів, що росіяни не дійдуть до Павлограда й вирішив там залишити родину. Погнав до своїх. На той момент наших вивели до Дніпра для того, щоб провести рекогносцировку, щоб правильно вибудувати лінію оборони. Це як я розумію. З Дніпра поїхали до Кремінної, тобто майже додому. Там ми були з кінця лютого 2022 року до квітня того ж року, до моменту окупації міста.
Які відчуття були спочатку? Це ж не порівняти навіть із запеклішими боями з 2014 року…
Найбільша згадка – таке, знаєте, нерозуміння. Важко було осягнути, що це справжня війна почалася. Бо війну до повномасштабного вторгнення та після неможливо порівняти. Пам’ятаю, як ми йшли на перший штурм на околицях Кремінної, з тої сторони підходило багато окупантів, техніки. Згадую той момент, коли приходить розуміння, що це не фільм або гра, де можна натиснути на паузу. А це життя твоє. Твоїх побратимів. Спочатку був страх, але потім розумієш, якщо кожен буде боятися, відступати зі своїх позицій, то ворог зможе дійти до будь-якого нашого міста. А там вже цивільні. Коли військовий отримує поранення чи навіть помирає – це його шлях. Він розуміє, що може його чекати, приймає цей виклик. Але ж не цивільні…

Перші атаки, бойові дії, обстріли мінометами, коли ти вперше побачив у приціл окупантів…Це як коли щось вперше в житті пробуєш – і воно в пам’яті залишається назавжди.

 - Що рятувало у тій ситуації? Звідки брався той настрой? Адже страх побороти важко. Це більш інстинкт…

 - По-перше, рятує гумор. Як би погано не було, ти з побратимами жартуєш. А по-друге – дуже-дуже багато адреналіну, який з тебе просто викидається. В один момент ти перестаєш думати про наслідки. Ти дивишся, що відбувається навкруги, бачиш – когось поранило, когось вбило. Але не тебе. І в тебе складається враження, наче ти безсмертний. Що все це може трапитися зі всіма, але не з тобою. Компанія має велике значення. Коли навколо свої – ти знаєш, що тебе витягнуть, не залишать, зроблять все, щоб ти залишився живим та повернувся додому.

З побратимами. "Живчик" по центру, зліва "Веремей"

 - Вам довелося воювати на рідній землі. І бачити її майже повну окупацію. Як це?

 - Дуже погані відчуття були. Ти розумієш на цей момент свою неспроможність. Ти один і не в силах цього виправити, як би тобі того не хотілося. Ми виходили з Кремінної вночі, коли вона з 4 сторін була вже майже окупована. Залишилося декілька місць, куди можна було відступити, але вони настільки прострілювалися… Ми просто вивели танки, поставили навпроти й просто машини, які виїжджали, відбивали.

Пам’ятаю відчуття безпорадності. А потім були Сєвєродонецьк, Лисичанськ. Коли вийшли з Кремінної, а це було так близько від дому, були думки піти влаштувати окупантам двіж. Але не пішли, звісно. Ти просто розумієш, що ти не впораєшся.

 - Доводиться часто чути доволі образливу думку, що наші землі боронять не наші хлопці. Багато серед ваших було уродженців саме Луганщини?

 - Якщо брати саме наш підрозділ, то це десь 60% родом з Луганщини. І Марківка, і Старобільськ, і Щастя. Багато було з окупованих ще у 2014 році територій – Луганська, Суходольська. Це, зокрема, й ті, хто працював ще на Мирному, 21 у Луганську.

 - Після Кремінної ви були у Святогірську, а потім був Бахмут, де вас сильно поранило. Пам’ятаєте той день?

Так, це моє перше та єдине таке поранення. До цього навіть подряпин не було ніяких. Я завжди всім казав, що фартовий, що нічого не буде. Потім мені побратими сказали, що ніфіга я не фартовий. Я ж кажу – дивіться, я вижив, все нормально.

 З побратимами. Вуличні бої у Бахмуті. Січень 2023 року

 - Знаючи вашу історію, важко не погодитися, що ви все ж таки фартовий…

 - Я вважаю, що мені пощастило, якщо розібрати ці всі події. Це сталося 14 січня 2023 року. Ми з побратимами йшли на зачистку позицій, бо напередодні одну з позицій нашого підрозділу забрали. А вона була стратегічно важлива. І ми двома групами, щоб обійти з 2 флангів, перехресним вогнем відбити назад і закріпитися в обороні, пішли. 3 людини були зі мною. Це було десь о першій годині дня. Був постійний вогонь, ти не йдеш, а повзеш. Перебіжками. Відстрілюєшся. Просуваєшся. Ми побачили противника, відпрацювали по ньому. Я сказав – давайте трохи дочекаємося, щоб прорахувати дії з їхньої сторони щодо нас. Спалили вони, де ми знаходимось, чи ні. Все було спокійно. Я був впевнений, що все буде добре. Пішов першим. Залишалося по позиції метрів 10-15. Був пагорб такий. Ми сіли спочатку за нього. Зв’язалися з іншою групою, нас попередили, щоб ми були дуже обережні, бо там все заміновано. Наші дуже важко просувалися. Багато розтяжок, мін. Росіяни якось за пів дня і пів ночі облаштували все так, щоб до них було важко підійти. Я почав виходити з-за того пагорба і почув автоматну чергу.

Відкриваю очі, а я вже на землі лежу. Тобто оцього відчуття, як в тебе куля входить, не було. Я думаю, що це якийсь захисний процес в організмі. Без свідомості був кілька секунд. Хлопці не зрозуміли, що зі мною. Перша моя думка – я поранений, треба взяти автомат і відходити. Щоб відстрілюватися. До них було метрів 6-7. Хочу взяти автомат, а рука не слухається, хочу простягнути руку - а вона висить. Нічого не відчувається. Я передав по радіостанції, що я 300-й. Але підійти до мене неможливою. Я лежу на землі, бачу, як здригаються вона від куль.

Побратими почали вогнем відволікати ворога від мене. Я почав повзти, а сил немає. На спині ще гранатомет висить. Ти повзеш, а він чіпляється за кожну гілку. Мені здавалося, що я повз вічність. А насправді проповз метри 2. Сил вже не було. Після того я зупинився. На землі думка промайнула, сказати пацанам йти й залишити мене. До того ж я втрачав багато крові. І в той момент я згадав сина. Його обличчя. І тумблер в голові клацнув. Яке залишитися – у мене дружина, син. Він виросте і навіть не пам’ятатиме мене. І я зібрався з силами, почав активніше повзти. Залишалося метри два до пагорба. І тут відчув удар в щелепу. Мене відкинуло. Потім вже розумів, що то уламки були. Язик не слухається, починаю щось мичати, захлинаюся кров’ю, оніміння, в голові дзвенить. Побратим за одним різким ривком витягнув мене до себе. Один з них відбивався, другий допоміг мені. Ми чули голоси росіян – «Сейчас мы их возьмем, обходи». Хотіли взяти нас в полон. А це страшніше за смерть.

 - Ось тільки хотіла спитати. Наскільки страшно потрапити саме у полон? Бо не можна про це не думати в тих обставинах…

 - Людина така істота, яка боїться болю. Невідомості. Ти не знаєш, що там з тобою робитимуть. На той момент смерть була б не такою болючою. Плюс у мене в телефоні було багато відео, матеріалів. Я думаю, в обмінний фонд я б не потрапив.

 - Що було далі? Вдалося вийти з оточення?

 - Це було не оточення. Ми вийшли на ворожу позицію. Зв’язатися не було можливості зі своїми. Тоді побратим «Хмель» сказав іншому - «Живчику» - бігти до своїх по допомогу, до евакуаційної групи. Бо мене треба було дотягнути – 109 кг. Він побіг, а «Хмель» каже – я його не тільки по допомогу відправив. Хлопцю 21 рік. Молодий пацан. Щоб хоч він вижив. А я показую другу, щоб і він йшов. Він сказав – або всі виходимо, або ніхто. Це хлопці, з якими я був з Золотого. Ми дружимо сім’ями. І ось «Живчик» повернувся. Біжить, навколо вибухи. Група готова. На плечах тягнули мене. Навкруги масований вогонь. Побратими відстрілювалися. На той момент вже й кулемет гатив по нас. А в мені в той момент щось знову перемикнулося. То зовсім сил не було. А тут раптом розумієш, що стільки сил – все, що завгодно можеш. Я вскочив. Кажу – наздоганяйте. Ніхто з моїх не розуміє, що коїться зі мною. А я іду-іду. Сили є. Але через метрів 20 впав, розумію – все, не можу. Підбігли побратими, витягнули до носилок, до евакуаційного пункту. Всіх кошмарив міномет. Мене несуть. Впали. Вибух. Потім знов. І так до моменту евакуації.

"Живчик", "Веремей", "Литва", "Фокс"

Погрузили мене в машину. Поки везли, почав відчувати біль, втрачав свідомість. Кажуть – балакай. А як – немає частини щелепи, язика. Я не знаю, скільки ми їхали. Але тебе підкидає, боляче. Мене довезли до штабного медика, почали надавати допомогу. До цього це була первинна. Зараз я дивуюся, як я міг стільки протриматися. У мене пневмоторакс був (скупчення газу (найчастіше, повітря) у плевральній порожнині з одночасним підвищенням тиску в ній, внаслідок чого відбувається поступовий колапс легені – ред.). Було страшно, коли розумієш, що не можеш дихати. Лікар дістав декомпресійну голку та почав протикати мені легеню, щоб спустити трохи тиск. І досі згадую те неприємне відчуття, коли проходить голка. Від цього я втратив свідомість. Прийшов до тями, коли лікар почав тампонувати артерію, бо це було дуже боляче. Терпіти важко. Страшніше за поранення. Лікар намагався підтримати, заспокоїти. Бо паніка не доводить до добра. Останнє, що пам’ятаю, інший медик питає прізвище, а я ж говорити не можу. Дістаю жетон і втрачаю свідомість. Прийшов до тями вже в Дніпрі. Дві чи три доби не приходив у себе.

Як виявилося, у Бахмуті нічого не змогли зробити, бо артеріями займається судинний хірург. Тому мені почали переливати кров. Мені пощастило, що до Краматорська дні за два до того приїхав саме судинний хірург. Він взяв на операцію. Моя дружина з батьками знайшли його номер телефону. Вони постійно телефонували. Лікар оперує, медсестра тримає слухавку, а він коментує рідним. Операція тривала 11,5 годин. Потім був на апараті життєзабезпечення, бо впав у кому. Після цього знаходився у ній, мене намагалися стабілізувати.

Прийшов до тями вже у Дніпрі. У палаті темно. Я не розумію, де я знаходжуся. Лежу на боку, у роті багато всіляких трубок. Постійно кисень подається в ніс. Хочу щось сказати – не можу. Хочеться пити. Фельдшер підійшов, каже – не можна. Він набрав шприц води й покапав трохи, щоб змочити. Мені аж легше жити стало. Він каже - нікому не кажи. А я думаю – кому ж я скажу, якщо говорити не можу…

Гліб у шпиталі. Йому вручає нагрудний знак «За відвагу в службі» міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко

Після того почався складний процес операцій. Мене стабілізували. Відправили до Києва евакуаційним потягом. Там робили всі інші операції. У мене не було шматка щелепи з лівої сторони, був перелом передній стінки, перелом піднебіння, вибиті зуби, язик травмований.

Мені зробили першу операції. На щелепі. Піднебіння не чіпали. Дістали уламки зубів, кістки. Через те, що рана велика. Після цього оперували руку. У Краматорську зробили шунтування. Після того робили операцію на кістці руки. Поставили апарат фіксації. Пальці були переламані.
Потім почали робити операції з відновлення нервових закінчень. До кінця квітня я знаходився у Києві, у шпиталі. Потім мене відпустили у реабілітаційну відпустку. У мене почала гнити кістка. Пішло запалення. Таке часто буває у військових, бо такі поранення багато інфекцій заносять. Я звернувся до Львівського шпиталю. Там мене направили у лікарню св. Пантелеймона. Вирішили терміново оперувати, бо можна було залишитися без щелепи. Того ж дня мене поклали у лікарню. Там робили операцію. Після цього 2 місяці я чекав на імплантацію нижньої щелепи.
Наразі я у реабілітаційній відпустці. Займаюся. Намагаюся, щоб у руці знов з’явилася сила якась. Пальці ворушаться, але з чуттєвістю ще проблеми.

Реабілітація

 - Ваша історія реально відображає вираз – збирали по частинах. Що найскладніше з усього було?

 - Рука висіла постійно. Вставати забороняли. Але найскладніше – щелепа. Я навіть не уявляв, скільки проблем може бути. Особливо з їжею. Я 23 тижні харчувався через трубочку. Вчився ковтати заново. Я забув, як це робити. Починав пити, захлинався. Знадобилося кілька тижнів, щоб це повернути, ті навички. Їжа рідка, супчики, йогурти, тільки п’єш постійно.
До того ж, через сильну кровотечу у мене стався інсульт по дорозі до Дніпра. КТ показало, що якийсь відділ мозку відмер. Це відповідає за периферичний зір. Я все добре бачу, одиниця, але збоку - нічого.

Гліб Лисицький

Важливим для мене було, що в мене були цілі руки-ноги, я зможу ходити. Я завжди боявся таких поранень, коли можна залишитися «овочем». Хочеться грати з малим у футбол. Тому яке б не було важке поранення, я повертаюся до життя. 8 місяців операцій, лікування. Але можу вийти з малим погуляти, принести щось.

Хотів би дуже подякувати лікарям. Бо втратити здоров’я – одна секунда. Відновити – ціла наука. Лікарі збирають військових з нуля. Роблять дива. Раніше їздили в Ізраїль, чи куди там ще. А тепер, думаю, все поміняється, і до нас поїдуть. Наші лікарі чуйні, борються до останнього. Щоб не ампутувати. Пересаджують шкіру, м’язи, сухожилля. Намагаються врятувати всіма силами.

 - У вас надскладний процес відновлення, багато обмежень. Чого за цей час хотілося найбільше?

 - Ви навіть не уявляєте, як хотілося м’яса. Не перебитого. Бо мама мені готувала супи, де було багато м’яса, але перекрученого. Але хотілося взяти жирнючий шматок м’яса, щоб аж текло по руках. Відкусити його та жувати. Так, я почав вже потроху жувати, але це поки дуже складно. Тим більше у мене язик пришитий. Я працював кухарем, постійно щось готував, куштував. А тут 8 місяців нічого не їси. Я втратив 10 кг. Дуже добра дієта, рекомендую (сміється - ред.). Яблука теж не скуштуєш. А хотілося б таке тверде, зелене.

Лікування

 - Вас дуже підтримала родина. Що ви б порадили робити рідним, друзям у таких випадках? Що казати, а що – не варто?

 - Не треба пораненій людині казати щось типу – «Ой, нащо ти пішов, я знала, що так станеться». Це не допомагає. Треба говорити, що ти молодець. Що ти вижив, хоча шанс був малий. Приємно, коли тобі кажуть, що ти герой, не злякався війни. Важливо, коли близькі підтримують тебе. Розуміють, чому ти вчинив саме так. Також важлива підтримка у вигляді присутності. Приємно бачити поруч, доторкнутися. Біля мене завжди були близькі. Це багато значить. Гумор важливий, розповіді про сина. Побратими записали мені відео з побажаннями. Також цивільні підтримували дуже.

Гліб із сином

 - Як після всього пережитого у цивільному житті?

 - Цивільне життя – дивна річ. Ти був там, у пеклі, бачив, що там відчувається. Зруйновані міста, скалічені життя. А тут молодь ходить спокійно, п’є алкоголь. Мене це зачіпає дуже сильно. Відчуття, що війна не тут, а десь далеко. І не для всіх.

Гліб Лисицький

 - Часто чую думку серед військових, що після відпусток хочеться до своїх назад, бо там є розуміння. Відчували таке?

 - Там все по-справжньому. Кожен відповідає за себе та свого побратима. Всі відкриті, чисті один з одним. Немає оцієї фальші. Все інакше там. Є задача, ти її виконуєш, розумієш, для чого. А тут, на цивілці, і флешбеки бувають. Коли ти у мирні моменти повертаєшся думками туди. Випадаєш звідси. Після війни багатьом буде складно у цивільному житті, розуміючи, яку ціну вони заплатили. Боюся, щоб не було, як з тими ж ліквідаторами ЧАЕС, коли їх згадували кілька років після, а потім забули. Бо це пройшло. Так було й коли був 2014 рік. Всі піднялися, розуміли, що всі можуть зібратися. Але вже у 2017 році війна йшла у 2 областях, люди жили далі, не звертаючи уваги. Думаю, що буде відчуття несправедливості. І боюся цього. Щоб наші військові не почували себе, як ветерани В’єтнамської війни в Америці. Це, звісно, моя думка.

 - Після відновлення хотілося б повернутися до своїх побратимів?

 - Жінка каже, щоб не повертався. А я не можу відповісти поки. Мене тягне туди, але я розумію, що якщо не зможу відновитися до того стану, у якому я прийшов служити, від мене там не буде сенсу. У мене ж навіть харчування зараз інакше. Можна тільки все м’яке. Чи буде від мене користь там... Боюся відчуття неповноцінності. Що хтось може взяти гранатомет і побігти працювати, а ти – ні. Сидітимеш у штабі. Це неприємно. Хочу, щоб мене пам’ятали таким, яким я був до поранення. Сильним, який нічого не боїться. Завжди ми з групою одні з перших і нас все оминає.

 Гліб Лисицький

 - Яка заповітна мрія особиста?

 - Додому хочеться повернутися у Лисичанськ.

 - Жити?

 - Ну, я розумію, що життя там вже не буде ніякого. Але якщо і буде, то я боюся, що повз тих, хто там лишився та прийняв окупантів, я не зможу навіть проходити повз. Хочу повернутися, сходити на цвинтар. Просто зайти, навіть якщо це буде останній раз там, попрощатися, пояснити, чому я їду. Мені морально буде легше. Я розумію, що всі квартири вскрили. Але було багато фотоальбомів. Хотілося б забрати. Я залишився без минулого. Навіть не можу показати, яким я був, синові. Ми швидко збиралися. 2 сумки. Одна малого та одна наша з дружиною. Найнеобхідніше.

 - А де б хотілося осісти після війни?

 - Після війни – ще не знаю. Це залежатиме від багатьох факторів. Наразі назбирали кошти й купили будиночок в селі на Тернопільщині. Це свій куточок. Не зйомне. Весь час цей ми були по зйомним квартирам, постійні переїзди. Це виснажує.