Історія вчительки з Сєвєродонецька Ганни Ципіної, яка повернулася в Україну з Польщі

Вчителька сєвєродонецької Гімназії №4 Ганна Ципіна з початком повномасштабного вторгнення вимушена була виїхати за кордон, а саме – до Польщі. Там вона знайшла роботу за фахом, разом з колегами почала викладати предмети дітям-спортсменам, які виїхали напередодні війни на змагання з футболу та не змогли повернутися додому.

Проте за деякий час вона повернулася у рідну країну й наразі мешкає на Хмельниччині.

Пані Ганна з 1995 року й по сьогодні працює у сєвєродонецькій Гімназії 4, колектив якої за цей період став для жінки другою родиною.

Про особливості навчання онлайн, мотивацію школярів, життя у Польщі та повернення в Україну вона розповіла «Сєвєродонецьк онлайн» напередодні Дня працівників освіти.

 - Пані Ганно, розкажіть, будь ласка, про ваш педагогічний шлях. Якими були перші кроки у вчителюванні?

 - Я закінчила Луганський педагогічний університет. На 5-му курсі, під час завершальної педагогічної практики, мій колишній вчитель з географії, на той час директор гімназії, запросив мене працювати вчителькою з хімії. Мовляв, і здобудеш досвід, і підтримаєш фінансово своє студентське життя. Тож я там певний час, впродовж 3-4 місяців працювала. І саме під час цієї педагогічної практики я зрозуміла, що це моє, що мені подобається працювати саме з дітьми. Тому після закінчення університету у мене вже не було вагань, куди піти на роботу. Одразу пішла до міськвно, як тоді називалося це управління, сказала про своє бажання, і мене направили на той час в середню загальноосвітню школу 4 у Сєвєродонецьку. Директорка щиро прийняла мене у свій колектив, і я жодної секундочки не пожалкувала, що доля мене звела саме з цими людьми. Тому я дуже рада, що я і сьогодні є частинкою цього колективу. Ми підтримуємо зв'язок, незалежно від того, що зараз розкидані всією Україною, а дехто взагалі перебуває за кордоном.

За 28 років роботи вчителькою я викладала і хімію, і біологію, і природознавство. Крім того, я ще й класний керівник, мені подобається спілкуватися з дітьми не лише як вчитель-предметник, а ще ширше впливати на їхній світогляд, щось дізнаватися від них нове, щось давати нове їм. Сьогодні я продовжую працювати, попри те, що наше місто окуповане. Ми зберегли школу, зберегли колектив та частину наших учнів. Нам є, з ким працювати, кого підтримувати й у кого вчитися…

Ганна Ципіна

 - Яким був початок повномасштабного вторгнення саме для вас?

 - Це була велика несподіванка - як для мене, так і для усіх членів моєї сім'ї… Ніхто не вірив, що таке може статися у 21 столітті. Довелося побувати під обстрілами, сидіти з родиною та сусідами у підвалі. Вистоювати величезні черги за хлібом, купувати його на всіх, а потім роздавати. Бо гроші за хліб не можна брати…

 - Розкажіть, коли ухвалили рішення виїжджати з рідного міста?

 - Моя донька з родиною жила в районі 18 школи, там, з двома дітьми, вони ховалися у шкільному підвалі. Вже не було сил терпіти, саме з того боку почалися масштабніші обстріли, і ми вирішили, що треба вивозити дітей. Наші чоловіки залишилися вдома, а ми з донькою та двома онуками (молодшому на той час було два рочки) на початку березня виїхали евакуаційним потягом з Лисичанська до Львова. Дуже така важка дорога була. Це важко згадувати… Усі пам'ятають, я думаю, як це було, і не тільки в Сєвєродонецьку та Лисичанську. Багато фото в інтернеті, розповідей людей, наскільки це був страшний шлях.

Але сталося так, що на той час у Львові ми не змогли знайти житло, нас тимчасово прихистили знайомі й через добу ми вирішили їхати далі. Подруга доньки зателефонувала та сказала, що готова прийняти нас у себе вдома, у Вроцлаві, і допомогти влаштуватися, щоб пересидіти ці страшні часи. Проте всі думали, що то буде недовго, тимчасово… Але нам треба було думати, як далі бути, бо сидіти на голові чи на плечах у друзів – це не дуже, ми звикли покладатися на свої сили. Почали вдень і вночі шукати роботу, влаштовувати дітей. Але в той час це було важко. Ми дуже вдячні Уряду Польщі, різноманітним фундаціям, польським та українським волонтерам, друзям, які допомогли нам влаштувати наше життя там. Я знайшла роботу за фахом, разом з невеличкою кількістю своїх колег – вчителями з різних міст України, своїми силами почали викладати предмети дітям-спортсменам, які виїхали напередодні війни на змагання з футболу та не змогли повернутися додому. Батьки просили тренерів притримати дітей саме там, у безпечному місті. Цими дітьми почала опікуватися Фундація «Побач мене», саме вона й шукала вчителів. Вона розуміла, що, для того, щоб підтримати дітей, мало прихистити, надати житло та нагодувати, вона забезпечувала той спосіб життя, до якого вони звикли. Знаходила місце тренування, вчителів, щоб вони отримували й надалі освіту, не відставали від життєвих моментів, які були до війни. Так ми налагоджували своє життя у Польщі.

З дітьми

Старший онук ходив зі мною у школу при «Українському Домі», молодшому знайшли місце у садочку, де інша польська фундація надала змогу українським вихователям прихистити малечу, щоб вони відчували захищеність. Там на невеличку групу дітей було два вихователі з польської й з української сторін. Вони дали можливість мамам, які перетнули кордон з дітьми, без чоловічої підтримки, знайти роботу та годувати свою родину…

Я побачила, що не можна зупинятися на одному місці, опускати руки, тим паче, що з нами були діти, і ми повинні були рухатися вперед і робити все, щоб вирішити всі труднощі й важкі питання. Знайти роботу за фахом, спілкуватися з колегами та дітьми – це теж була певного роду своя психологічна підтримка, життя продовжується, не стоїть на місці…

 - Що для себе винесли нового та корисного за час перебування у Польщі?

 - Ми побачили, що треба цінувати кожен день, який дається у нашому житті. Була переоцінка цінностей. На те, що ми раніше вважали буденним, повсякденним, тепер почали дивитися інакше. Більше почали висловлювати вдячність людям, які поруч, любов один одному, більше стали обійматися, підтримувати один одного та звертати увагу на дрібнички, на настрій, на самопочуття. До війни все у нас було добре і ті труднощі, які були, сприймали інакше, зараз здається, що все це було таким незначним, просто частинка нашого життя. Більше треба приділяти увагу зовсім іншим речам, ні труднощам чи конфліктним ситуаціям, це все пройде, а найголовніше, щоб усі були живі, здорові та вміли радіти, дійсно, кожному дню.

Ми побачили, що ми сильні, спроможні витримати багато чого, що навіть собі й не думали, що маємо резерв таких значних сил. Наша сила в єдності, ми, українці – добра, співчутлива нація, і готові допомогти один одному, навіть якщо малознайомі, і це дуже важливо.

З дітьми

 - Пані Ганно, ви повернулися в Україну. Розкажіть, як надалі складалися обставини, де вирішили зупинятися та вибудовувати життя?

 - Дехто з моїх колег так і залишилися в Польщі, а я у вересні торік повернулася в Україну для того, щоб працювати в тому режимі, який вимагали від нас управління освіти й адміністрація школи. Я приїхала у Хмельницький, де винаймали квартиру чоловік з сином. Син вступив до магістратури та продовжує вчитися на денному відділенні Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова. А чоловіка через деякий час викликали на роботу у Київ. Він працює податківцем, робить все для того, щоб підтримати нашу Луганську область.

Ганна Ципіна

 - Розкажіть, що подобається найбільше у вашій роботі?

 - Найбільше подобається те, що у мене є можливість поділитися своїми знаннями та надбаннями з людьми молодшого покоління. Мені дуже подобається працювати з дітьми, але я їх сприймаю, попри вік, як окремих особистостей та цікавих людей. У будь-якої дитини, враховуючи її особливі погляди на навколишній світ, є чому повчитися. Коли я вчилася в школі, завжди дивилася на вчителів з такою повагою. Ще тоді помітила, що вони не змінюються з часом, і навіть не старіють, коли зустрічала їх вже студенткою. Думала, чому це так… Звідкіля беруться усі ці сили, життєва енергія, що зовнішньо вони, порівняно з іншими людьми, залишаються такими самими, як були багато років тому. А тепер я знаю невеличкий секрет: відбувається такий природний обмін енергією, і це дає сили й наснаги і мені, і моїм колегам. Я вирішила, що не буду старіти, буду такою молодою, енергійною і веселою, як і діти.

З дітьми

 - Поділіться, як мотивуєте учнів до навчання?

 - Різними способами. Попри те, що ми навчаємося онлайн, і наші уроки за часом обмежені (іноді менше ніж 45 хвилин), ми встигаємо поговорити з дітьми і про життя, і про навколишню ситуацію, в якій опинилися. Проводимо класні години, розмовляємо. Я завжди кажу учням, що їхні успіхи на освітньому фронті — це теж невеличка перемога та вклад у загальну перемогу у сьогоднішній війні. Батьки віддають всі сили для того, щоб дитині було безпечно, комфортно. Хтось втратив з них не лише житло, а й роботу. Я звертаю увагу дітей на те, як батьки стараються покращити життя.

Мені дуже подобається, що Міністерство молоді та спорту організовує для школярів «Чат з чемпіонами». На зустрічі запрошують наших українських молодих спортсменів з Луганської, Донецької областей. Ця спортивна молодь говорить про те, що кожен має бути на своєму місці й робити все для того, щоб прославляти нашу Батьківщину, показувати всьому світу, хто ми є, які ми є і на що спроможні. Це дітей мотивує, у них з'являється впевненість, що ми дійсно на вірному шляху.

 - Скажіть, яких ресурсів наразі не вистачає вчителям? Які труднощі виникають?

 - Я не можу сказати, що саме я або мої колеги з Луганської області зіштовхуються з якимись труднощами щодо оснащення.

Дуже багато різних проєктів є саме для того, щоб підтримати освіту Луганщини. Коли я приїхала з Польщі, мала лише телефон, який змогла вивезти в кишені. Усі мої педагогічні надбання, гаджети, які використовувала в роботі, залишилися вдома. Не було можливості усе це тягнути з собою. У рамках проєкту «Восток-SOS» всім вчителям надали ноутбуки, а трохи пізніше прийшов для роботи та графічний планшет. Я маю усе, що мені потрібно для роботи. Нам просто не вистачає фізичного контакту з учнями, ми вмикаємо камери, бачимо один одного, розмовляємо, але на відстані. Хочеться поспілкуватися офлайн, обійняти один одного, послухати секрети, поділитися чимось. Ось таких моментів не вистачає дуже й дуже.

Ганна Ципіна

 - На вашу думку, як можна досягнути ефективної комунікації між батьками, учнями та вчителями?

 - З учнями ми проводимо класні години, години спілкування. Проводимо батьківські збори. У нас є робочі групи і у Вайбері, і в Телеграмі. Ми використовуємо усі сучасні можливі методи спілкування.

У нас є учні, які виїхали за кордон, враховуємо різницю у часі. Останні батьківські збори, до прикладу, я проводила о 20.00 за київським часом, щоб усі могли долучитися до онлайн-зустрічі. Коли є необхідність, ми спілкуємося з батьками тет-а-тет.

Торік у навчальному році в Хмельницькому був учень з мого класу, у нас була можливість зустрічатися. Ми розмовляли, я бачилася з його бабусею та батьком.

Дехто з сєвєродончан, хто знаходиться тут, повертається з хмельницької школи у рідну сєвєродонецьку на дистанційне навчання. Вони відчувають себе частинкою однієї громади.
Я не можу сказати, що нас тут погано прийняли, Хмельниччина дуже багато робить для переселенців, підтримує, але дуже хочеться додому.

 Ганна Ципіна

 - Що можете порадити в нинішній час батькам першокласників?

 - Я вчитель старших класів, але спілкуюся зі своїми колегами, які є вчителями початкових класів, і бачу наскільки вони віддаються своїй роботі. З першокласниками важче, мабуть, найбільше. Але в наполегливій праці та комунікації саме вчителя та батьків всі ці труднощі можна подолати. Зрозуміло, що малеча сама себе не зможе організувати. Зі сторони батьків я б порадила організаційно допомагати розв'язувати питання, комунікувати з вчителем та слухати його поради.
Вчитель нашої гімназії, який веде перший клас, все літо працювала з батьками. Багато родин знаходяться за кордоном, але вони придбали зошити, прописи, вчителька їм надсилала за кордон. Батьки робили все, що могли, для своїх дітей, і вже влітку співпрацювали зі своїм майбутнім вчителем, вирішували багато різних питань. Тільки комунікація батьків і вчителів допоможе вирішити багато труднощів. Ну і, звісно, віра в сили своєї дитини. Дитині потрібно допомагати, це результат не тільки природних здібностей дитини, а й наполегливої праці батьків і вчителя.