Із Сіверськодонецька — у село на Вінниччині: як родина переселенців створила курячий бізнес

Наталія та Олександр Штангєєви родом з Сіверськодонецька, а зараз мешкають у селі Сапіжанка на Вінниччині. Через два тижні після початку повномасштабного вторгнення родина — подружжя з дітьми та літніми батьками — вимушено виїхала з Луганщини. Тепер вони розвивають невеликий бізнес — вирощують курей за сучасними методиками та продають яйця і бройлерів. А починалося все з бажання мати вдома якісні продукти для потреб великої родини. Про свій досвід SD.UA розповіла Наталія Штангєєва.

 - Наталіє, до виїзду з Сіверськодонецька Ви працювали бухгалтеркою та займалися транспортною логістикою. Розкажіть свою історію, як з рідного міста переїхали у віддалене село?

 - Ми виїхали із Сіверськодонецька 5 березня 2022 року — я, чоловік і двоє наших неповнолітніх дітей. Вивезли ще куму з молодшим сином. Добиралися до Вінниці 3 дні. У цьому обласному центрі навчався старший син куми та служив інший кум. Нас зустріли, а потім сказали, що приймають переселенців у Жмеринці. Так ми й потрапили у місцеву школу № 2, де самостійно почали шукати житло. Нам дозволили там пожити поки знайдемо, куди переїхати далі. З самого початку після Вінниці ми планували поїхати на Волинь, а звідти, згодом, до Польщі. На мене з дітьми там чекали родичі, а чоловік мав залишитися сам, в Україні.

Ми у школі прожили майже тиждень, щодня впродовж усього дня шукали, куди б нам поїхати, бо нас тоді було семеро. І нам кудись потрібно було, і куму не могли кинути з двома дітьми. Так шукали, де поселитися. Майже тиждень обдзвонювали – то з'являлася надія, то знову зникала.

А потім однокласник старшого сина, якого ми зустріли у Вінниці, своїй мамі сказав, що ми також шукаємо притулку. І так знайомий-знайомому сарафанним радіо передали, що в Сапіжанці Жмеринського району на Вінничині є будинок. Його купували, але готові були впустити нас пожити. Бо зимою там ремонт не робили. Інших пропозицій не було. У жмеринській школі можна було максимум день – два пожити, а ми провели там майже тиждень. Тому вирішили спробувати хоча б так.

 - І ви досі у цьому самому будинку живете?

 - Ні-ні, там ми прожили майже тиждень, поки не приїхали з Сіверськодонецька ще мої батьки з бабусею та дідусем. Нас стало одинадцять. А згодом і хазяї будинку, і ми зрозуміли, що війна не закінчиться швидко, тому почали шукати іншу хату. Нам запропонували жити в дитячому садочку. Для переселенців також створили умови на короткий час пожити, а не на постійно. І ми переїхали туди. Сусіди виділили город невеличкий, ми огірки садили, кабачки.

Але я родичам сказала, що ми ж не можемо все життя мешкати в садочку? Війна ще не знати, коли закінчиться, треба шукати будинок.

Переїжджати в іншу місцевість не хотілося. Тому що в селі тихо, не знають, що таке повітряна тривога, майже нічого не літає, діти спокійно ходять до школи. Чоловік каже: «Мені тут клімат подобається, давайте тут недалеко, може, і шукати десь у Вінницькій області, або щось поблизу».

 - З людьми в селі важко було порозумітися?

 - Тут так було з самого початку, що люди всі нас знають, ми всіх знаємо. Таке ставлення добре, що не хотілося кудись переїздити. І от знайшли вже восени 2022 року хату. Довго шукали контакти, куди можна подзвонити. Бо у Сапіжанці багато людей, які хто-куди виїхали – хто на заробітки в Європу, хто просто за кордон, тікали звідси, поїхали та кинули домівки. Хата така простора, якраз для нашої великої сім'ї. Попросили в хазяйки пожити мінімум на два роки, або до закінчення війни. І вона погодилась. Так кума залишилася в садочку, а ми з дітьми та батьками почали жити в приватному будинку. Дітей возила в Вінницю, щоб з ними працював психолог, бо були проблеми зі спілкуванням. Ми ж у Сіверськодонецьку з 2014 року відчували наближення фронту.

З донькою

 - Вочевидь, після переїзду у Вас постало питання, на що будете жити та як заробляти – як вирішували?

 - Раніше в Сіверськодонецьку в мене був офіс. Я працювала, надавала бухгалтерські та логістичні послуги, вантажила великі машини. І я цим тут, в Сапіжанці, віддалено продовжувала заробляти. Однак обсяги робіт впали. У перші місяці навіть не працювала, бо ніхто нічого не розумів, не міг їздити. У 2022 році були проблеми з заправкою. А дизелем, на якому працювали, тим паче. Плюс не можна було карткою розраховуватись, тільки готівкою. А з готівкою теж були проблеми. Вже влітку та восени вантажні перевезення почали набирати обертів. Але ми жили на заощадження, які мали до цього. Чоловік мій і тато водії вантажних автомобілів. Вони потроху почали виходити на роботу, також їздити.

 - А як ви прийшли до того, що треба робити власний бізнес?

 - Можна сказати, що нам було сумно. Дивилися, що наші знайомі переселенці курочок завели, гусей, хтось свиней годував. Я кажу родині, що все одно у нас є час, спробуймо хоча б курочок завести, аби яйця були.

У нас село за 35 кілометрів від міста. І дорога така, «красива», можна сказати, що ми їздили купувати продукти 1-2 рази на місяць. Закуповувалися яйцями по 10 лотків.

Уявляєте, скільки це яєць. А як їх зберігати. І сім'я велика, їли добре. Пропонувала завести з 10 курочок, щоб хоча б на яйцях економити. І так у серпні 2023-го року ми купили перші 10 курей. Одна до нас навіть не доїхала тими ямами, вона загинула по дорозі. Ось так з'явилися перші яйця. І на Новий рік 2024-го ми вже не купували яєць — були свої. Десь за місяць ми перестали їх купувати, були забезпечені. Потім ще докупили курей, і я почала думати про власну справу та навчання.

Наталія

 - Ви навіть проходили навчання з вирощування курей?

 - Мені в Інстаграмі трапилася пані Тетяна, яка розказала про розведення птахів. Це мене зацікавило, і я купила в неї курси з вирощування несучок та бройлерів. Пройшла, навіть сертифікат є. Потім так сталося, що ми купили м'ясо, за 35 кілометрів від дому, і воно у нас пропало у холодильнику. І тоді я сказала сім'ї: якщо ми тримаємо курей для яєць, треба спробувати завести бройлерів. Виростили їх, вийшло трошечки більше, ніж потрібно для власного споживання.

А коли ми першу курочку засмажили у духовці, нам дуже сподобалося м'ясо, що воно інше на смак. Тоді ми інших курочок собі залишили рости. Ще заклали яєць в інкубатор, що був у хлопця в селі.

Згодом ми порозсилали знайомим і друзям по курочці. Щоб розпробували, що це таке - натурально вирощене м'ясо. Туди відіслали, туди. А люди, коли отримували та їли, питали, а що це таке м'ясо смачне, а де ви його взяли. Ми відповідали, що самі виростили. І нам казали: «А можете і на наступний раз на нас виростити, ми у вас купимо». Слали свіжі зарубані кури, охолоджені, складені до термопакування та в лід. Тоді ще й надворі прохолодно було, і Нова пошта тоді справді “творила чудеса” – м'ясо доїжджало за один день. А якщо добре пакувати та підморозити, то за 2 дні воно навіть ще прохолодним залишається.

Продукція

 - Методу термопакування Ви на курсах навчалися?

 - Ні, це ми самі дійшли до такого. Там також є на курсах рекомендація, що краще заморозити. Але ми добре охолоджуємо курку, потім ще докладаємо лід туди, плюс термопакування. Так робимо, що воно доїжджає нормально. А влітку вже морозили. І отак воно пішло, там склалося, там склалося, і сарафанне радіо працювало. Є постійні клієнти, є й такі, що приходять з Інстаграму. Є дівчата, які рекламували кури, котрі отримали поштою. Вони просто ділилися своїм враженням, їхні підписники бачили, а потім замовляли. Ще дуже мало таких покупців, але є. А так мені пишуть, що порадила там-та, або знайомі знайомих розказали.

 - Яку продукцію тепер продаєте?

Поки ми продаємо або цілу курку, або робимо копченості з половинки чи з деяких частин, готуємо джерки, сушимо, продаємо яйця. Джерки — це сушені курячі чипси, на перекус. Чоловікам подобається під пиво. А так, коли я худла, я б такі залюбки носила у своїй сумці. Бо воно сухе, багато білків, дуже добре.

 - Чи можете Ви, як бухгалтерка, сказати, що вже досягли рентабельності бізнесу?

 - Про окупність поки не скажу, бо ми отримували грантові кошти та постійно вкладалися у нове обладнання. Я подавалася на три гранти й виграла. Придбали обладнання, побудували курник для бройлерів. Ми створили повний цикл вирощування птахів, розширили виробництво та вийшли на стабільні обсяги. Коли почалися відключення світла, купили інвертор, аби взимку підтримувати температуру в інкубаторі та дочекатися курчат.

 - А куди Ви подавали заявки на отримання грантів?

 - Спочатку, ще у 2023 році, отримали підтримку від Міжнародної організації з міграції. На ці гроші купили перший брудер – термобокс для курчат на їхні перші тижні життя. А перший грант отримали майже 150 тисяч гривень у липні 2024 року. Я подавалася на програму «єРобота», як ФОП. Другий грант виграли у жовтні 2024 року від Харківської ГО «Український професійний розвиток». Тоді ми будували курник. Там я отримала 70 тисяч гривень. Але ми вклали набагато більше з власних заощаджень.

У 2025 році, приблизно у жовтні, я подавалася на третій грант до Сіверськодонецької МВА, як дружина військового. Отримала 150 тисяч гривень – на обладнання для виготовлення власних кормів. Мій чоловік був мобілізований у жовтні 2024 року. Зараз він вже демобілізований.

Обладнання

 - А про що Ви тепер мрієте? Як би хотіли, щоб далі розвивалася ваша діяльність?

 - Далі не знаю. Якби мене тестували, я б сказала, що це не є робота моєї мрії. Це просто праця на виживання. Ми хочемо вживати нормальну їжу - ту, яку ми знаємо, як її приготували, як її виростили – а також ділитися цим з іншими. Як воно далі буде – не знаю, великої птахофабрики я не хочу, бо там трохи інакше.

Я хочу вирощувати саме домашню курку, яйця і ділитися цим з оточуючими, які розділяють мої цінності, що їжа – це друге після сім'ї. Бо їжа – це здоров'я.

А так – працюємо. Скоро у нас будуть вилуплюватися курчата. Їх уже забронювали, хочуть брати. Ми замовляємо яйця на розведення тільки з Європи, інкубуємо, вирощуємо самі курей. Навіть продаємо курчат-несучок. Також робимо тепер власні корми для всіх курей (купили обладнання на гроші з останнього гранту).

Наталія

 - Коли ви родиною приїхали в село, вашу історію багато людей бачили – як почали трудитися, курей завели. Що вони Вам кажуть?

 - Що вони кажуть? Деякі навіть замовляють. Вони в шоці.
«Ну як ти, не місцева, - питають. - А що, може, в тебе там було господарство?» Кажу, що нічого не було, я звичайна міська жіночка. У мене був офіс, квартира, їздила на машині, навіть пішки майже не ходила. До роботи декілька кварталів було, то коли просто хотілося влітку провітритися, могла на машині не їздити. Яке село, ви про що? І тут довелося все це вивчити.

Згодом, після перших курсів, пройшла ще з вирощування бройлерів, з інкубації, тепер самі це все робимо, я всього навчилася. І їм здорову їжу, моя сім'я їсть здорову їжу. Плюс, здорові харчі мають наші знайомі та всі, хто замовляють у нас курочку та яйця.

Ще вдома, до війни, я сама схудла на 20 кілограмів, моя мама - більше, ніж на 25, тато також десь на 20, тому ми знаємо, що таке правильне харчування і стараємося це підтримувати.

Господарство

 - Яку курятину важливо їсти, щоб бути здоровим?

 - Важливо, бо там багато білка і в печінці, і в м’ясі. Вона смачна, ніжненька, можна багато гарних страв приготувати. Коли ти знаєш, з чого вона виросла, і що не нашпигована водою, нічим іншим. Ти знаєш, що вживаєш здорову їжу, ніяких побочок немає.

Курей на вулицю я не випускаю у холодну пору року та в багнюку. Бо від цього можуть хворіти. Як, знаєте, в мене є сусідка, її питаю: «А що у Вас по яйцях?» Каже, що добре, якщо три за тиждень є яйця, часом п'ять. А у мене – майже 20 в день є яєць. Ще їду на базар, бо взимку стільки багато, що і собі, і на продаж.

Надворі багнюка, а кури у сусідів гуляють. Я ж своїх не випускаю, бо болото – це, «привіт» сальмонельоз, гельмінтоз. Мої сидять у теплому курнику, але несуть яйця і здорові.

У нас виключно кліткове утримання бройлерів – це також для того, щоб вони не їли свої відходи та пили чисту воду. У курок-несучок вільний вигул, однак за ними приглядаємо, коли виходять.

 - Як вплинуло на ваше життя та родину те, що справляєтесь з такими випробуваннями?

 - Зараз ми живемо сьогоднішнім днем. З початком випробувань, війни, ми ще більше зріднилися з сім'єю. Зрозуміли, що або ми опустимо руки і так потрошечки помремо в голоді і холоді, або будемо жити далі.

Ми обрали жити далі. Радіємо, святкуємо події різні, вітаємо дітей, якщо мають якісь досягнення.

От зараз, бачите, мені 41 рік. Старшій дитині у цьому році виповнилося 19. Але у нас з'явилася ще одна маленька донечка. Тобто між старшою і молодшою 18 років різниці. Ми живемо далі, і цьому радіємо. Хочеться, звісно, щоб прийшов мир. Тоді будемо далі думати, як бути. А на сьогодні ми живемо тут і працюємо, у Сапіжанці.

Текст Оксани Тупальської