Філологиня Валентина Лєснова: «Маю оптимізм, що діалектне мовлення Луганщини житиме»

За часи українсько-російського протистояння ворог вигадав десятки міфів про походження, розвиток і поширення української мови. Псевдонаукові теорії, які принижують і знецінюють її, – один з улюблених і, на жаль, дієвих інструментів російської пропаганди.

Так, усі ми чули твердження, що на сході України, на Луганщині, зокрема, споконвіку говорять виключно російською, що українська тут – штучне, насаджене явище.

Це, звичайно, відверта маніпуляція. Вчені ЛНУ імені Шевченка вже понад 60 років системно вивчають українські говірки на Луганщині, збираючи по селах фактичний матеріал.

Одна з таких дослідниць – кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української мови Валентина Лєснова. Про результати роботи луганських науковців, походження українських діалектів на сході, їхнє вихолощення й долю східнослобожанських говірок в окупації вона розповіла в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

«Говорити, що на нашій території немає діалекту, у жодному випадку не можна»

- Коли говорять про українські говірки на сході, то більшість (не без впливу російської пропаганди) чомусь вважає їх не діалектом, а суржиком. А ось говірки в інших регіонах – це вже нібито діалект. То як насправді?

- Направду у науковців до сьогодні немає чіткої градації понять діалект і суржик. Є ще просторіччя, розмовна лексика. І провести між ними таку однозначну межу, як, скажімо, між частинами мови (говірка – це іменник, а говорити – дієслово), не завжди можна.

Суржик – це суміш двох мов. Ми зазвичай говоримо про суміш української і російської у нас на пограниччі. Хоча, вочевидь, вкраплення польської чи угорської в західних областях теж треба вважати суржиком, бо це теж змішування.

Але не можна казати, що у нас все – суржик. Безперечно, ні. Суржик – це від незнання мови, коли людина переходить на іншу, їй просто не вистачає слів. Може бути й вкраплення української в російську. І тоді буде, як у комедії «За двома зайцями»: «Нам по-руськи какось льогше». Оце яскравий приклад суржику, тобто це безграмотне мовлення.

Інколи кажуть, що хай уже буде суржик, це краще, ніж російська. Як на мене, ні, не краще. Суржик – це перехідний момент. Він може бути, його не слід відкидати, але від нього треба рости до літературної мови.

До речі, у наших говірках є дуже багато слів, які ми інколи помилково вважаємо нібито російськими, а це не зовсім так. І це не тільки про східнослобожанські говірки. Річ у тім, що є багато слів, які прийшли в нашу мову ще зі спільнослов’янського ґрунту. І не можна казати, що слова врем’я або времня – це суржик. Ні, це спільнослов’янська лексика. Просто на якійсь території вона з часом вийшла з ужитку, а на якійсь закріпилася.

Говорити, що на нашій території немає діалекту, у жодному випадку не можна, бо діалект – це не тільки лексика, це і фонетика, і граматика. Скажімо, у наших говірках є така діалектна форма, як усічені дієслова: не думає, знає, читає, а дума, зна, чита. Це дуже поширена форма. Як її можна вважати суржиком? У російській мові таких форм немає, їх там просто не існує.

На рівні граматики такого можна познаходити дуже багато. І в категорії роду, і в категорії числа, і у відмінкових формах. Коли ми говоримо не ножем, кущем, а ножом, кущом, це теж діалектні форми.

Карта поширення українських говірок

-  Який фактор заклав відмінність говірок Луганщини від інших в Україні?
- Від говірок північноукраїнського, південно-західного наріч східнослобожанські відрізняються часом виникнення й формування.

Говірки південно-західного наріччя сформувалися ще у феодальну епоху, коли формувалася мова. Власне, вони тоді виникли й до сьогодні існують. А південно-східне наріччя, зокрема, степові говірки (південь Луганської області й те, що далі на південь – Миколаївська, Херсонська, Одеська, Запорізька області) та східнослобожанські говірки (північ Луганщини, невелика частина Донецької та Харківська область) – це говірки новожитні, як ми їх називаємо.

Формувалися вони внаслідок переселення. Це 17 – 18 століття, коли люди приходили на цю територію зі своїми говірками. Це могло бути переселення, коли люди з іншого регіону України прийшли, компактно поселилися й говорили їхньою говіркою, але навколо – інша, яка впливала на них. І могло бути змішування, коли в одному селі опинилися переселенці з різних регіонів.
Це дуже цікаво спостерігати на прикладі сімей.

Я кілька років записувала тексти в селі Тарасівка Троїцького району. Там був Іван Кузьмич, колишній учитель історії. Унікальний мовець, я годинами записувала від нього матеріали. А дружина його була, якщо не помиляюся, з Вінниччини. Вони познайомилися з нею під час Другої світової війни і прожили все життя разом.

І коли я записувала матеріал, то просила її, щоб вона не втручалася, бо мені треба було його мовлення, слобожанське. Але вона весь час намагалася щось додати. Я в нього запитую: «Як називають оце?» Він мені відповідає, вона підказує. Він: «Ні, в нас так не кажуть, це у вас так кажуть». Вона: «Та чого не кажуть, от баба Маруся постійно так говорить». Він: «То ж баба Маруся від тебе навчилася». І от іде така суперечка, хто від кого це перейняв, бо в сім’ї це все перемішалося, а вони на це не звертали уваги.

Тарасівка. Першими поселенцями тут були люди з Київської, Полтавської та Чернігівської губерній

У наших говірках не збереглося такої кількості слів, як у південно-західних, на позначення давніх обрядів, до прикладу. Бо того, що там іде ще від язичництва, скажімо, у нас не було. Безперечно, кожен регіон цікавий своєю культурою, своїм побутом. У нас на Луганщині не було поширене гончарство. Зрозуміло, що ми не запишемо великої кількості лексики, пов’язаної з гончарством. Або обряди того самого Різдва. Вони були різними на заході і сході України. І лексика буде такою ж різною. Одяг, страви – це все дуже різне.

Але в цій різноманітності і є наше багатство.
 
- Але ж були поселенці й з росії?
- Безперечно, були. З тодішніх курської, орловської губернії. І це теж дуже цікава диференціація. Люди це добре відчувають.

У мене був такий випадок. Я записувала Троїцький район. Починаю говорити з бабусею, а вона: «Ой, доця, та що я тобі розкажу? У нас же тут всі нормально балакають». Я кажу: «Ну це ж добре, що нормально балакають». А вона наполягає: «Ти тут нічого не запишеш. Ти от поїдь у сусіднє село». Я знаю, що сусіднє село – це вихідці з росії, мені воно не цікаве, я пишу українські говірки. А вона продовжує: «Ти чула, як вони говорять на наше відро? Цабєрка!». Це для неї, знаєте, такий маркер чужий: цабєрка – це не по-нашому, а в нас нормально балакають.

Тому такі переселення теж не можна відкидати, було дуже багато вихідців з російських територій.

«Українську вважали мовою села, нею говорити було немодно»

- Давайте узагальнимо: у нас на Луганщині ми розрізняємо слобожанський і степовий діалекти?
- Так. Межа між ними проходить по річці Сіверський Донець. Усе, що на південь від неї, – степові говірки, усе, що на північ, – слобожанські.
 
- А між ними що заклало відмінності? Теж час формування?
- Це вже тонкощі суто діалектологічні. Тим, хто захоче зрозуміти, треба брати підручник з діалектології й читати детальніше.

Власне, наше південно-східне наріччя, у якому є три говори: середньонаддніпрянський (центральна Україна – Полтавщина, Черкащина, Дніпропетровщина), слобожанський і степовий, – відрізняється від південно-західного і поліського (північноукраїнського) також тим, що в нас межі між говорами дуже нечіткі, розмиті.

Якщо ви заїдете в Карпати й почуєте місцеві говори, то просто на слух, не маючи філологічної освіти, відчуєте, що вони різні. І на рівні фонетики, і на рівні граматики, і на рівні лексики. У південно-східному наріччі – а воно найбільше територіально – такого немає. Ми говоримо не про наявність чи відсутність більшості диференційних рис, а про їхню більшу чи меншу функціональну активність. От та сама риса, про яку я казала – ходе, носе, просе або ходють, носють, просють, – є і в степових, і в нижньонаддніпрянських, і в слобожанських говірках, але десь вона поширена більше, а десь менше.

Коли ми говоримо, що українські говірки степові – це Одеська, Миколаївська, Херсонська області, Крим, часто можемо почути, що там ніхто не говорить українською. Я б так не говорила. Щоб стверджувати, що ніхто не говорить українською, знаєте, треба поговорити з кожним.

Коли ми говоримо, що ось там говірки степові, а там слобожанські, то маємо на увазі тих людей, які говорять українською, проте не виключаємо, що дуже багато людей говорить російською.

Діалектна лексика Луганщини. Фрагмент зі Словника українських східнослобожанських говірок (2021 р.)

- Чому я й питаю. Вважають, що на північ від Донця – Старобільськ, Сватове, Новопсков – розмовляють українською. А на південь – Ровеньки, Сорокине, Стаханов – уже ні. Чому так сталося?
- Приблизно так і є. Але чому так відбулося, чому там не розмовляють? Я не кажу про теперішній час, про окупацію. Але, скажімо, до 2014 року на це вплинули чинники не мовні. Ми знаємо, що все, що на південь від Сіверського Донця, – це промислова територія. Саме туди йшла активна хвиля дозаселення після Другої світової війни. З території всього колишнього радянського союзу, зокрема і з росії.

По-друге, відбувалось штучне зросійщення на рівні державному, коли весь документообіг на підприємствах був російською, коли мова освіти й культури була російська. І села на півдні області, по суті, залишалися ніби селами, але майже всі їхні мешканці працювали в містах. І це теж наклало свій відбиток.

Українську вважали мовою села, нею говорити було немодно. Для того, щоб здобути якусь посаду, треба було говорити російською. І тому відбувалося таке поступове, у кількох поколіннях зросійщення.

Мама моя, родом з Полісся, переїхала до Алчевська в 1957 році. У побуті вона говорила українською, але поступово перейшла на російську, бо так говорили всі.

І саме тому, коли нас питають, чому ми – діалектологічна школа Луганщини – не вивчаємо степові говірки, це і є відповідь. Степові говірки, на превеликий жаль, на території нашої області не збереглися. Там, фактично, не залишилося говірок у їхньому чистому вигляді. Бо говірка у чистому вигляді – це мовлення села. А там села, безперечно, є, але вони урбанізовані, влиті в міста.

Хоча, знову ж таки, може, трохи не за темою, але є Артур Пройдаков, який увійшов до десятки кращих учителів світу, наш випускник, з Кадіївки. Ось вам відповідь. Він народився, виріс, учився там. Університет мав відокремлений факультет у Стаханові, він закінчував його. Звідкись же з’явилася у нього любов до української мови, не могла вона з неба впасти.

 «Діалектні тексти – це дуже правдива інформація про історію, культуру, побут, психологію»

 
- А як ви пов’язали своє життя з вивченням української мови? Розкажіть трошки про себе.
- Розповідаючи про себе, я завжди цитую Ліну Костенко й кажу, що «вибрала долю собі сама, і, що б зі мною не сталося, у мене жодних претензій нема до долі, моєї обраниці».

Можливо, трошки дивним здавався вибір мого фаху тоді. Бо народилася я в 1964 році – такий розквіт радянського союзу – в Алчевську, тоді ще Комунарську, на Луганщині. Абсолютно російськомовне оточення, школа з російською мовою викладання. Але вирішила я йти на факультет української філології. І зовсім не тому, що там на той час були найнижчі прохідні бали. Цього я не боялася, бо закінчувала школу з золотою медаллю. Це був свідомий вибір.

Власне, я завжди хотіла бути вчителькою. А в 10 класі так вийшло, що я брала участь спочатку в міській, а потім в обласній олімпіаді з української мови і літератури. І готували нас тоді до республіканської олімпіади викладачі педінституту Тамара Петрівна Терновська й Іван Михайлович Білогуб. Це мене настільки захопило, що я змінила свій попередній вибір (бо я хотіла бути вчителем початкових класів) і прийшла вчитися на спеціальність «Українська мова і література».

От, власне, з того й почалося. І відтоді я у своїй професії, з 1987 року працюю в університеті. За цей час пройшла шлях від асистентки до доцента, від заступниці декана факультету до завідувачки навчального відділу університету.
 
- Що саме вас тоді захопило в підготовчих заняттях?
- Любов до української мови в мені живе на генетичному рівні. Попри те, що я народилася на Луганщині, в зросійщеному мовному оточенні, моя мама і її мама, світлої пам’яті їм обом, були з Полісся, з Рівненщини.

Я не ходила в садочок, була вдома з бабусею. І виросла на її піснях, на її розповідях. Попри те, що бабуся доволі тривалий час прожила в Алчевську, вона не перейшла на російську. Говорила українською, своєю рідною поліською говіркою. Аж у школі я дізналася, що правильно говорити око, а не гоко. Це тепер я вже знаю, що це протетичні приголосні, але тоді не знала. І говорила вона саме так, і мені це дуже подобалося.

А коли Іван Михайлович почав говорити нам про літературу, про твори... На той час багатьох творів, які є зараз, у програмі не було. Програма була зовсім інша. І от ці люди показали мені, що українська мова – це красиво, це цікаво. І це те, чому варто присвятити своє життя. Я їм дуже вдячна за це.
 
- А як ви прийшли до вивчення говірок на науковому рівні?
- Я якось не думала про вивчення говірок, коли вступала до інституту й навіть коли вже прийшла на роботу туди. Але в 1988 році Інститут української мови академії наук України започаткував велику програму з вивчення говірок.

Було зроблено величезний питальник з понад трьома з половиною тисячами питань. Автором його був знаний вчений Йосип Олексійович Дзендзелівський. І Академія наук залучала університети, щоб під час діалектологічних практик – такі є в наших навчальних планах – студенти записували мовлення сіл. Так мені й моїй одногрупниці, тоді молодим викладачкам кафедри української мови, запропонували спробувати себе в діалектології.

У 1989 році затвердили тему моєї майбутньої дисертації. А говірки, ви знаєте, – це стихія, якщо ти раз до неї прийшов, то вони тебе потім не відпускають. Я не хочу їх порівнювати з болотом, бо це не болото, а дуже жива стихія, але вони дійсно захоплюють. І от власне з 1989 року я в діалектології.

  
 
Діалектологічна експедиція. Травень 2016 р.

- До тих років на такому рівні діалектологія на Луганщині не розвивалася?
- Ні, діалектологія розвивалася. Але це взагалі молода галузь, якщо порівнювати з риторикою, морфологією чи фонетикою. Пов’язане це з тим, що діалектологія має спиратися на фактичний матеріал. І навіть коли робили перші спроби діалектної класифікації – визначити наріччя української мови – вони не були дуже вдалими й науково обґрунтованими саме через брак фактичного матеріалу.

Це зараз простіше: є диктофони, комп’ютерні програми. Я ще починала з записів олівчиком на коліні. Усе було дуже непросто. І зараз я не скажу, що дуже хочуть іти в діалектологію, бо писати про стилістику чиїхось творів, просто сидячи вдома чи в бібліотеці, це, безперечно, цікаво й корисно, але це простіше.

Скажімо, матеріали до своєї кандидатської я збирала 10 років. Не тому, що лінива, а тому, що 64 села в моїй мережі треба було пройти та проїхати. 64 – це не найбільше. Мої колеги записували по 100 сіл. Такі експедиції вимагають чималого часу й сил.

А праці з діалектології, звісно, були ще на початку ХХ століття, починаючи з праць Всеволода Михайловича Ганцова, Костянтина Петровича Михальчука. Були карти класифікації говорів української мови. Але системне вивчення почалося в 90-х роках і дуже активізувалося завдяки програмі Інституту української мови.
 
- Цій програмі дали хід, тому що справа йшла до розвалу радянського союзу?
- Дійсно, був час штучної такої, я б сказала, чистки мови. І навіть у журналах з’являлися статті про боротьбу з діалектизмами на уроках української. Вважали, що всі мають говорити виключно рафінованою літературною мовою. Направду це не так, абсолютно не можна цього робити. Бо саме діалекти живлять мову, збагачують її.

Якщо подивитися тексти художніх творів, виданих за радянського союзу, то в них вихолощували діалектизми. Редактори нещадно то правили. І якщо, не дай Боже, з’являлась якась діалектна форма, її закреслювали й переписували літературною. Причому, чим ближчим те слово було до російської, тим краще. Так з літературної мови зникло слово світлина, і були виключно фотографії, зникли відсотки, залишилися тільки проценти. І цей ряд можна продовжувати нескінченно.

Тобто відбувалося зросійщення української мови. Вона нібито українська, але міф про те, що це абсолютно спільні мови, дуже сильно насаджували.

І, власне, наприкінці 1980-х років прийшло розуміння, що діалектну мову треба зберегти і збагатити, щоб її ввести в обіг. Бо діалектні тексти – це дуже правдива інформація про історію, культуру, побут, психологію. Це неоціненна скарбниця народної мудрості.

Але б не пов’язувала це з розвалом союзу. Це, радше, дослідницькі пошуки слова.
 
- Після того, як почали системно вивчати говірки, яке надбання має діалектологічна школа Луганщини? Що ми маємо на фоні іншої України?
- Я маю честь завжди говорити, що діалектологічна школа ЛНУ є однією з найсильніших в Україні. Це знана діалектологічна школа, яка має свої традиції, свою історію. Ми вважаємо нашим корифеєм Бориса Антоновича Шарпила, який ще в 1960 році захистив дисертацію про говірки так званого Старобільського клину. Він писав про порівняльно-історичну характеристику говірок східної Слобожанщини.

Трохи раніше захистила дисертацію Ольга Михайлівна Маштабей. Вона досліджувала «Лохвицьку ратушну книгу» – пам’ятку 17 століття, зокрема діалектні дієслівні форми в ній.
Мені ще пощастило в обох них вчитися. Це були люди, залюблені у свою справу, які прагнули те все передати нам, а ми намагалися те все зберегти.

Далі була робота Зінаїди Степанівни Сікорської про діалектний словотвір уже власне наших східнослобожанських говірок. Рік захисту – 1972. У 1986 році Тамара Петрівна Терновська захистила дисертацію з діалектології. Вона досліджувала ковальську лексику на території всієї України й наших говірок зокрема.

Цю діалектологічну школу посилив Анатолій Степанович Зеленько. Він родом з Чернігівщини. Захистив ще в 1968 році кандидатську дисертацію про південночернігівські й суміжні говірки, а потім, у 1992, докторську, яка також була пов’язана з діалектною лексикою.

Власне, це та основа, на якій ми всі виростали. Нова хвиля почалася з 1992 року, коли захистила дисертацію Катерина Дмитрівна Глуховцева. Це було дослідження побутової лексики східнослобожанських говірок. Згодом вона захистила докторську, пов’язану з динамікою наших східнослобожанських говірок.

Потім почалося збирання за тією програмою, про яку я вже казала. Я захистила свою роботу в 1999, а після цього було близько 10 робіт з різних тем. У 2000 захистили дві дисертації – ткацька лексика і весільна лексика. Потім досліджували назви рослин, тварин, народних ігор, сільського господарства, їжі та посуду в наших говірках, вивчали діалектні прислівники.

Сьогодні ми маємо потужний фактичний матеріал, зібраний завдяки цим дисертаціям та опублікований у багатьох виданнях. 

Борис Антонович Шарпило. Стенд у музеї історії університету (Старобільськ).

- Де людям, які цікавляться східнослобожанськими говірками, почитати відповідну літературу?
- У багатьох збірниках наукових робіт по всій Україні. У бібліотеці Вернадського в Києві – це обов’язкове місце розсилки наукових праць.

Але я б сказала, що найціннішими нашими публікаціями є видання фактичного матеріалу. Ми маємо дві хрестоматії текстів українських східнослобожанських говірок. Перша вийшла у 2011 році. Там тексти з 61 населеного пункту, які ми записували протягом 1998 – 2010 років. У 2013 році вийшла ще одна хрестоматія. Там менша кількість населених пунктів (22) і менший часовий зріз: 2008 – 2011 роки. Але за обсягом вони приблизно однакові. Це величезний матеріал.

Хрестоматії діалектних текстів

Крім того, ми тішимося тим, що змогли зробити словник наших говірок. Перше видання з реєстром близько 3,5 тисяч лексем – 2002 рік. 

Потім з’явилося багато нових записів, тому наприкінці 2021 року доопрацьований словник перевидали. Він містить 6400 слів. Ми доповнили його великою кількістю прикладів з текстів. У січні 2022 року ми ще встигли зробити офіційну розсилку в бібліотеки й надіслати колегам по всій Україні й за кордон. А кілька примірників залишилися в окупованому Старобільську. І чи колись ми їх зможемо побачити, не знаю. Зараз маємо тільки pdf-версію.

Я свого часу зробила ще один словник. Він вийшов у 2013 році. Вивозили його з уже окупованого Луганська. То була ціла детективна історія, як той словник виїжджав за допомогою моїх друзів і діставався до Львова, де я його мала презентувати на науковій конференції.

Львів, 2015 р. Презентація Словника оцінних номенів людини в українських діалектах

Тема моєї кандидатської, а потім докторської, яку я не закінчила, пов’язана з назвами людини. А це словник номенів людини: як ми можемо охарактеризувати зовнішність, розумові здібності та інші риси людини. Чим він цікавий? У ньому узагальнені матеріали з 28 діалектних словників, тобто це паралелі східнослобожанських говірок з іншими говірками.

Цей словник теж є в бібліотеках. Розіслати його ми тоді встигли. Зараз з’являються нові лексикографічні праці, з ними можна працювати, і я постійно оновлюю свій словник, щоправда, поки що він тільки в електронному форматі.  

Крім того, у нас є двотомний словник прізвищ жителів Луганщини. Це більше не про діалектологію, а про ономастику. Але він теж дуже цікавий. Прізвища наші доволі часто говорять про їхніх носіїв як вихідців з тієї чи тієї території. Скажімо, моє прізвище, Лєснова, зрозуміле, але є такі прізвища, коли взагалі незрозуміло, звідки вони походять і що означають. Наприклад, відомий мовознавець Олександр Опанасович Потебня. Що таке потебня? Це діалектне слово, так у говірках називають ледаря.

Луганськ, 2010 р. Презентація Словника прізвищ жителів Луганщини

Якщо трошки від Луганщини відійти, а взагалі говорити про діалектні тексти, згадаю, що я є однією з редакторок збірника «Скарби української мови: Тексти про борщ». Ідея належить Наталі Хобзей. Вона хотіла зробити щось таке, що об’єднає всю Україну. Спочатку була думка записати тексти про вареники, але потім вона сказала: «Ні, ти знаєш, вареники навіть називають по-різному: на сході це вареники, а на заході – пироги. А от борщ скрізь борщ».

Це теж діалектні тексти, які цікаві багатьом. Підтвердженням тому є те, що коли ця книжка вийшла, вона просто розлетілася. А ще збірка потрапила до списку кращих книг 2019 року за версією українського ПЕН.

Фрагмент зі збірника «Скарби української мови: Тексти про борщ»

 «Наші слова перейдуть від бабусі до мами, від мами до дитини й будуть жити далі»

 
- Мені здається, що українські говірки йдуть разом із людьми старшого віку, які ще зберігали їх у селах. А молоді люди, навіть якщо переходять на українську, розмовляють уже більш літературною її версією. Чи це хибне передчуття?
- Безперечно, величезний шар лексики – і не лише в слобожанських говірках, і не лише в українській мові – відходить зі зміною історії, культури, традицій. Ми вже не носимо той одяг, який був сто років тому, не готуємо ті страви.

Яскравий приклад: моя колега писала дисертацію про ткацьку лексику, і ми приїздили з нею разом у села. Дістають з горища чи з сараю ткацький верстат, і є три покоління жінок. Найстарша розповідає про нього достеменно, бо вона на ньому працювала, знає кожну деталь, її дочка каже: «Так, я знаю ці слова, я їх чула, але не поясню точно», а онука вже й не чула цих слів. І таке є скрізь.

Чи відходить молодь від діалектів? Певною мірою так. І це не є погано, що вони опановують літературну мову. Але граматичні діалектні форми в нас живуть і нікуди не зникають. Я колись була на уроці, коли дівчинка написала щось типу просеш у диктанті. Учителька її виправила, а дівчинка, чесно дивлячись їй в очі, каже: «Але ж зачекайте, ми вчили, що дієслова, які в третій особі множини мають закінчення -уть, -ють, належать до першої дієвідміни. Там має бути «е». Вони ж просють». І дівчинка абсолютно щира була у своєму переконанні. У її селі ніхто не каже просять, як у літературній мові. Вона вивчила правило й чітко наклала його на той мовний матеріал, який її оточує, розумієте?

Наше м’яке «ч», думаю, буде з нами жити завжди. У літературній мові м’якого «ч» немає, і коли я на заняттях прошу студентів з дотриманням норм літературної орфоепії проговорити: «Чом грачиха, чом грачата почали чимдуж кричати», вони мені кажуть: «Не знущайтеся!» І спокійнісінько промовляють всі «ч» м’яко. Це наша діалектна риса.

У Луганську була захищена дисертація про роль рідної говірки в мовленні елітарної мовної особистості. Дослідниця записувала мову професорів, акторів. Так от можу сказати, що рідна говірка в тобі живе все життя. На якому рівні – то інша справа, але вона живе.

З іншого боку, на превелике щастя, зараз з’являється багато художніх текстів з активним використанням діалектної лексики. І тому, я думаю, діалекти не приречені на забуття.

Валентина Лєснова про Словник українських східнослобожанських говірок

 
- А якщо говорити про говірки Луганщини? Яка їхня доля, коли майже вся область окупована? І яке стоїть тепер завдання перед діалектологами Луганщини?
- Я не беруся гадати, як воно буде. Але мовлення ми можемо зберегти й маємо зберегти.

На останній конференції «Слобожанська беседа» (беседа – теж наше слобожанське діалектне слово, означає не тільки розмову, але й зустріч, гурт молоді), яку ми проводимо в ЛНУ щорічно з 2007 року, Павло Юхимович Гриценко, директор Інституту української мови, говорив, що нам зараз максимально треба зберегти ці тексти. Це не значить, що я маю своїм студентам, які залишилися на окупованій території, сказати: беріть диктофон і йдіть записуйте мовлення, а вас там хай здають органам. Безперечно, ні. Але можна й треба записувати мовлення від людей, які виїхали. Бо виїхало таки багато людей.

Є хрестоматія текстів «Говірки Чорнобильської зони». Після того, як були відселені люди звідти, вчені Інституту української мови поїхали на їхні нові місця проживання й записали їхнє мовлення. Тобто вже не було села, але зберегли записи говірок.

Тоді, правда, було компактне переселення. Зараз це складніше, але зробити можна. А якісь специфічні наші слова перейдуть від бабусі до мами, від мами до дитини й будуть жити далі. Принаймні, я так думаю, виходячи з власного досвіду. Тому я все-таки маю оптимізм, що діалектне мовлення Луганщини житиме.
 
Марина Тесленко