Боєць Луганського прикордонного загону про полон та тортури

 Боєць Луганського прикордонного загону про полон та тортури

Боєць 3 прикордонного загону ім. Героя України Євгенія Пікуса Олександр Зарва був звільнений з російського полону 3 січня цього року. Туди хмельничанин потрапив на початку повномасштабного вторгнення. З полону його дочекалася найдорожча людина – мати. Проте батько помер, не побачивши сина.

Сьогодні він відновлюється, проте вже планує повернутися на службу. Бо вірить у незламність та непереможність українського народу. І в те, що треба стояти до кінця.

Про тортури, знущання, їжу у три порції на шістьох, інтелектуальний рівень росіян та про те, що допомагало йому триматися, він розповів журналістам у шпиталі. «Сєвєродонецьк онлайн» публікує розповідь Олександра. 

«Вони нас розстріляли та взяли в полон»

Я працював на заводі «Новатор»… Прийшла повістка, потрібно було йти захищати неньку. Так і пішов – з 2015 року й до тієї пори, як попав у полон, служив у прикордонній службі.

Останнє моє місце служби – це 3 прикордонний загін ім. Героя України Євгенія Пікуса, де я був водієм-механіком. 15 лютого виїхав у відрядження на Лантратовку, з 23 на 24 лютого полетіли гелікоптери й почалося повноцінне вторгнення. І ми звідти вже почали відступати, виводити війська. Вирушили у напрямку Харкова. Це населений пункт Борова. І там же ми тримали оборону Борової, потім попали в кільце там. Проте перед цим розвалили їхню колону. Сказали нам тоді виходити звідти – не вийшло у нас звідти вийти. І ми їхали легковим автомобілем дозорним – я був старшим автомобіля, ще зі мною було троє хлопчиків. Вони нас розстріляли та взяли в полон.

Олександр Зарва

Олександр Зарва

Ми були всі зв’язані, очі були замотані, нас перевозили з місця на місце, з місця на місце. Потім, я так зрозумів, коли нас розв’язали, що це вже нас перекидували через кордон. Пересадили в іншу машину й повезли вже тоді в табір для військовополонених. І там вже нас почали опитувати, що ми, звідки, хто ми такі є. Вже типу надали медичну допомогу, бо в мене було уламкове поранення. З хірургічним втручанням, але без анестезії, розрізали ногу, почистили, зашили назад. І все. Ми там побули до 25 квітня, якраз Великдень був. На другий день Великодня нас повезли у СІЗО. І там вже почалося все «найвеселіше». Побиття, знущання, приниження. Я ще такого не бачив звірства до людей. Я не знаю, що ми їм поганого зробили у цьому житті. Хоча, як вони стверджують, «Мы славянские народы, мы должны быть дружны». Я не знаю, що ми їм зробили, що вони… і собак на нас цькували, і били. Це невиносимо, це невиносимі тортури були. Годували лушпайками з-під картоплі…Ми не встигали їсти, бо воно було дуже гаряче. А якщо не встигаєш з’їсти – вони виводили з камери та били. То ми годувалися чисто хлібом та водою.

Ми посиділи там до жовтня. І першого жовтня нас перевезли в тюрму туди. Там вже нас теж побили злісно, і там вже почалося наше відбування.

«Двічі мене розстрілювали й не розстріляли»

Перших два з половиною місяці підйом о шостій ранку, співали гімн. Сідати нам не дозволяли. Ми повністю 16 годин стояли. Стоячи приймали їжу, питали дозволу – чи можна закрити-відкрити вікно, дозволу сходити в туалет…Так само відбій. І то так само могли вночі підняти, вивести, налупцювати та назад.

Зранку каша. Це нас було 6 людей в камері. 3 тарілки потрохи. Одна тарілка на двох, виходило по 3-3,5 ложки. Спочатку хліб давали, потім хліб перестали зранку давати. В обід так само три тарілочки чогось рідкого, теж по 5 ложечок сьорбнули й другого так само. А другого давали одну тарілку неповну на трьох. І все. І ввечері без хліба так само. Спочатку ще давали чай, компот, кисіль якийсь там варили. А потім взагалі нічого. А вода з крана текла технічна, у хлопців зуби посипалися. Потрапивши до полону, я важив 115 кг, а буквально за кілька місяців я схуд на 45 кг.

Олександр Зарва

Прали самі в камері. Видавали порошок, у холодній воді прали, не міняли ні білизну, нічого. Зашивалися самі. У капцях ходили, ну ще черевики видавали.

На прогулянку виводили влітку. А потім вже почали видавати нам книжки читати. Ленін, Сталін, про їхній патріотизм до Батьківщини й оце все. А потім ще принесли 50 прізвищ «героїв» їхніх. Які загинули – там Харківська, Луганська область. Оці всі «герої» росії. І це все потрібно було знати напам’ять. Десь помилився, одна літера, прилітає…Постійні тортури. Жодного цілого ребра немає ні з однієї, ні з іншої сторони. Дякувати Богові, все зажило.

Вони говорили, що майже всю Україну захопили. Що у мене в Хмельницькому вже заряджають телефони від генераторів. Мовляв, «ми тільки ваш базар не чіпали». Я кажу – «Та бути, хлопці, такого не може». А потім, як ми зорієнтувалися по інформації, вони подавали списки цих їхніх псевдогероїв, і написано було, де, якого числа той чи той загнув. І по цих списках ми приблизно, хто трохи досвідченіший, зрозуміли, що вони сидять на одному й тому ж місці.

Змушували гасла кричати про нашого президента, про це все. Але ми намагалися це не кричати. Я відмовлявся. Ще першого разу, я не знаю, де нас знімали, я один раз тільки знімав, мені дали список, сказали читати. Я цього, кажу, читати не буду. «То пиши розписку, що ми тебе розстріляємо». Я пишу. «Прошу вас такого-то числа розстріляти мене. Підпис. Дата». Двічі мене розстрілювали й не розстріляли. Не хотів я цього говорити, бо те є неправда. Навіщо мені говорити неправду?

Олександр Зарва
Обмін

«З простирадл робили петлі, хотіли вішатися»

Що було найважче? Очікування. Очкування цього, коли тебе поміняють. І підтримка хлопців. Бо хлопці морально здавали. Бо я ж кажу, з простирадл робили петлі, хотіли вішатися, і все інше. Я кажу – «Хлопці, не робіть біди. Ви тільки біди батькам наробите. І не факт, що вас звідси відправлять, а не прикопають десь тут під забором». Терпіння – головне було. Молилися, спілкувалися між собою, бо спочатку боялися спілкуватися українською, а потім вже стали спілкуватися в камерах українською і все. Отримували за це. Але нічого страшного.

Їм, я так зрозумів, треба було якомога більше написати рапортів якихось людей, причетних до воєнних злочинів, як вони кажуть. Але до яких злочинів маємо відношення? Я одному пояснював – я охороняв кордон, щоб ніхто туди не зайшов. Це була моя робота. Я ніякого злочину там не скоював. Не доходить. «Це ваші не хочуть міняти, це ваш Зеленський винен». Один мені потім пояснював, що якщо вони не напали на нас, то «мы знаем, что Зеленский хотел у нас отнять Архангельск и Кубань». Це зовсім неосвічені люди. Вони, коли ходять та кросворди розгадують, це чути все. У міста грали. Місто на А. Австралія. Вони посміялися й все.

У наших бєрцях ходять ці спєци, у нашій формі. Написано них було «Спецназ», але ми не могли на них подивитися, бо ходили отак (показує – головою вниз, зігнувшись – ред.) і з закритими очима.

Ще один там був хлопчина – на нього казали Бандера. З Харківської області. Фанат ультрасів. Оце ми з ним були «гвозді програми». З нашим татуюванням.

Олександр Зарва

Татуювання

Мене за ті татуювання просто цькували там. І собак спускали, і що вони тільки там зі мною не робили. Але я це витримав, я це пережив. Я тримався, хлопців підбадьорював завжди. Намагався потрапити швидше додому.

Олександр Зарва

Татуювання

Принесли папірець, сказали написати коротко, що зі мною все добре, що живий та здоровий. Я написав - «Мамусь, зі мною все добре, я живий, здоровий». Мама почерк звірила й відписала вже мені. Але вони прочитати того листа не дали. Як в тому фільмі «ДМБ» - «Взятку предлагал. И что? Не дал». Так і вийшло. Але деяким давали читати. Після того мати вже знала, що я в полоні.
Приїжджали до нас волонтери їхні. То давали по відеодзвінку дзвонити. Але не всім. Декілька камер. Прокурор приходив, розпитував, як в нас. «Все отлично? Все хорошо?». Як воно в книжках пишуть, бо скажеш, що погано, прокурор поїде, а тебе знову замісять на глину.
Не чіпали – коли вже обмінювали, виводили з камери, коли ми чекали.

«4 години ми їхали, то емаль з зубів облітала»

Як я дізнався про обмін? Сиділи в камері, якраз повечеряли, відкривається камера – «Военнопленный Зарва, с вещами на выход». Я думав в іншу камеру десь переводять, особисті речі всі забрав. Кружка, рушник. Все поклав. Повели мене в другий корпус. Їх там два було. Нас три людини зібрали, привели, дали перевдягнутися у форму. І ми приблизно вже зрозуміли, що це обмін….Вони увімкнули музику, щоб менше хто чув. Ми виїжджали звідти – було мінус 28 градусів морозу. Наших речей вже не було. Посадили в цей автозак, а там не працювала пічка. 4 години ми їхали, то емаль з зубів облітала. Понатягували нам мішки на голови. Автобусами привезли до Сумського кордону і там вже нас поміняли. І ми видихнули з полегшенням. Вийшли й легше зробилося, що ми потрапили до рідної неньки України.

Олександр Зарва

Олександр Зарва

Найперше, коли я вийшов, побачив хлопців по формі, які стояли, попросив закурити. Закурив, подивився, накинули на мене прапор, ми почали гімн України співати.

Олександр Зарва

Олександр Зарва

А потім їхніх почали виводити, вони нам руками машуть. Я їм показав перевернутий танк і все. І все. І хай вони їдуть.

Коли вже дали телефон тут, подзвонив до друга, бо тільки його номер пригадав. Кажу – «Знайди мені маму». Він побіг до мами. «Боже, синочок!» Я кажу – «Мама, не плач, я вже в Україні!»
Хотілося побачити маму, почути її голос – більше нічого. Почути, що з нею все добре. І все. Не дочекався мене батько. Помер.

Олександр Зарва

Олександр Зарва

«Що вражає? Що ми ще тримаємося»

Відчуття після полону було таке, що ще не міг довго оговтатись…Не вірив ще, що зараз не будуть кричати «Підйом, суки». І шикувати знущатися. А потім потихеньку, коли вже почав спілкуватися з рідними, коли вже ненька моя приїхала, коли вже почали друзі телефонувати, вітати з поверненням, то тоді вже почав потрошки усвідомлювати, що я знаходжуся вдома й вже все нормально. Все позаду.

Олександр Зарва

Олександр Зарва

Стан здоров’я у мене задовільний. Більш-менш нормально. Бо колись займався спортом, то так воно, ще тримається. Є хлопці тут в гіршому стані, то їх лікують. А я так. Пігулки дають на ніч, щоб заснути. Бо сон паршивий. Харчують…як вдома. Відгодовують. Скарг ніяких немає. Бігають, на тацях приносять. Я кажу – «Дівчата, я що, у ресторан попав? Руки-ноги є, я сам можу прийти забрати». «Ні, кажуть, ви наші захисники, будь ласка».

Підлікуюся ще трошки, казали, ще якийсь санаторій буде. А потім далі служити.
Що вражає? Що ми ще тримаємося. Треба триматися до кінця….Треба й тим хлопцям триматися, що залишилися у полоні. І так само рідним, що чекають.

обмін

Обмін

Ми незламні. Наш народ незламний. Непереможні.

Матеріал створений у співпраці редакції «Сєвєродонецьк онлайн» та пресслужби 3 прикордонного загону ім. Героя України полковника Євгенія Пікуса

Підпишись на наш Телеграм