“Бог своїх не залишає”, - сєвєродончанка Юлія Моїсєєнкова про шлях адаптації в Польщі

До повномасштабного вторгнення Юлія Моїсєєнкова жила, працювала та волонтерила у Сєвєродонецьку. Жінка зауважує, що життя у місті було цікавим та наповненим: походи до театру, зустрічі з друзями, неділями — відвідини церкви. Повномасштабне вторгнення 24-го лютого застало Юлію у власній квартирі, яку вона нещодавно придбала — лише вісім місяців довелося насолодитися омріяною оселею. Розуміючи, що в місті залишатися небезпечно, жінка з сином вирішили виїжджати. Шлях був непростим. На той час активно вже бомбардували Харків, траси були переповнені людьми, які намагалися дістатися безпечного місця. Спочатку Юлія приїхала до Полтави. Після маленького перепочинку вирішує докорінно змінити життя: звільнитися з улюбленої роботи та виїхати за кордон. Так Юлія опинилася у Польщі. Про важку працю, адаптацію на чужині та віру в те, що “Бог своїх не залишає” жінка розповіла в інтерв’ю нашому виданню.

Крок у невідомість

“Налагоджувати життя в Польщі було непросто”

 Юлія Моїсєєнкова з сином

Одразу потрібно було йти працювати при тому, що мову не знаєш, відправити сина до школи. Маючи на руках диплом магістра державної служби, я пішла прибирати, бо одразу влаштуватися за фахом — просто неможливо, адже ти не знаєш ані мови, ані законів.

 Юлія Моїсєєнкова 

Згодом я вирішила змінити спеціальність та вступити на факультет психології нашого Національного університету імені Даля. Наразі я вчуся другий рік і скоро захищатиму магістерську роботу. Паралельно я подавалася на різні гранти, проходила навчальні курси. Звісно, весь цей час я працюю та продовжую займатися волонтерством вже тут, у Польщі. А ще я є координаторкою та волонтеркою груп підтримки громадської організації “Опіка ангела”. Вона опікується батьками, які втратили дітей.

Підтримка

“За майже два роки в Польщі довелося стикатися з різними ситуаціями, часом складними ситуаціями”

Добре, що в Польщі для українців було багато інтеграційних мовних курсів на початку. Я практично з нуля опанувала мову до рівня B1. Син теж адаптується. Хоча йому довелося повернутися на один навчальний рік назад. До того ж ми продовжуємо вчитися онлайн в українській школі. Дякую полякам, допомогли з вивченням мови, син ходив на безплатні заняття цілий рік.
Зараз ми живемо у невеличкому містечку Гожуві- Велькопольському.

Гожув-Велькопольський

Цікаво що тут багато років тому оселилися переселені лемки. Вони зберегли свою культуру та дуже опікуються нашими біженцями. Також недалечко від нас є православний священник отець Артур. Він дуже допомагає українцям, наприклад, віддав свій будинок для потреб людей. Од початку повномасштабного вторгнення там жило сім родин. Він надав всім окремі кімнати, допомагав з працевлаштуванням, школами, дитячими садками, а ще організовував культурні концерти української музики. До речі, завдяки отцю Артуру до нас приїжджали на відпочинок дітки з України, такі собі табори зробили. Долучалися до підтримки українських біженців і багато міжнародних організацій. Тобто багато було та є допомоги. У нас містечко невелике й завдяки всебічній інтеграційній підтримці легше дістатися ринку праці. Багато наших відкрили якусь свою справу. Що стосується ставлення до діток в школі, то воно позитивне. Мій син навчається зараз в четвертому класі і йому за програмою, як і польським діткам, видаватимуть ноутбук для навчання. Тобто я бачу, що зараз ми маємо такі ж рівні права, як і поляки.

Робота

“Першою моєю роботою в Польщі стало прибирання”

 Юлія Моїсєєнкова 

Як тільки приїхала до Польщі, я влаштувалася у такий великий торговельний центр, де на ночівлю зупиняються водії. На терені закладу для них є безплатні душові та туалети, великий маркет, ресторан, готель. Коли я вперше туди прийшла й мене спитали про мою освіту, а в мене їх кілька, моя керівниця подивилася на мене та заплакала. Казала, що, на жаль, не може нічого більшого запропонувати, бо тоді було складно з мовою ще. І мені довелося йти прибирати… По 12 годин мити душові кабіни, туалети, умивальники та їздити з такою машиною великою для чищення. І що найсмішніше було, стільки запрошень на каву, як у чоловічому туалеті, я не отримувала й за ціле життя, як за 2 тижні, працюючи прибиральницею. А ось коли я не мала настрою, а там серед клієнтів було багато наших, я казала польською, що не розумію української, або казала що не розумію польської, якщо це були поляки. Хоч трохи, але підіймали мені настрій. Як я кажу - “корона з голови не падає”, інколи треба перевзувати взуття, тож дійсно довелося тут тяжко попрацювати. Треба було сплатити кредит за ремонт квартири в Сєвєродонецьку. Тобто місто було вже окуповане, а я ще пів року сплачувала борги. Взагалі за цей час праця була різна. Це і догляд за літніми людьми, і збір ягід, навіть був такий досвід, що їздила за кордон збирати виноград до Франції на 2 тижні. Але при цьому я завжди йшла до своєї мети, вчилася і проводила групи підтримки для батьків, які втратили дітей та інші активності, тобто розвивалася і працювала.

“Бог своїх не залишає”

 Юлія Моїсєєнкова з сином

Хочу розповісти про маленьке тепле чудо. Доля познайомила мене з дуже гарною полькою. Ця історія трапилася напередодні дня Святого Миколая. Католики його святкують на два тижні раніше за нас. І ось коли мій син Влад прокинувся вранці, то побачив, що святий нічого не приніс. Звісно, дуже засмутився. Потім вдень ми з сином потрапили до книжкового магазину й він там побачив рукавички для футболу, а він його просто обожнює, але вони були дуже дорогі і я не могла їх собі дозволити купити. Влад їх так ретельно приміряв, що серце краялося. Повертаючись додому, я зустріла свою подругу-польку та розповіла про те, що трапилося. Кажу: “Уявляєш, тільки ось були в магазині, Владик побачив рукавиці, які дуже хотів, але то було для мене непосильно”. А буквально до цього вона була в мене в гостях і бачила, що я грію воду у ківшику, бо не мала чайника. І ось наступного дня я була на роботі й тут дзвонить мені Владик і каже : “Мама, мама, до нас святий Миколай приходив! Він із запізненням, просто не знав, що ми тут живемо!” І уявляєте, ось та моя подруга після нашої розмови одразу поїхала до магазину й запитала продавчиню про рукавиці, які тільки-но дивився хлопчик з України та купила їх… А мені чайника! І поки я була на роботі, вона тихенько принесла подарунки, рукавиці сховала сину під подушку. І ось я повертаюся, а син каже, що мені святий Миколай зробив подарунок. Потім, вже перед сном, коли підняв свою подушку, то знайшов і свій омріяний подарунок! “Але звідки він знав? Звідки?” Тільки й чулось зі спальні. Розповідаю і сльози на очах… Це все — про любов! На нашому шляху трапляється багато неймовірних людей. Бог своїх не залишає…

Дім…

Коли тільки скажуть:“ Луганщина звільнена, можете їхати!” - я обов'язково поїду"

Я не можу сказати, чи я буду там жити, чи залишуся потім. Це дуже важке питання. Адже майбутнє дітей завжди в пріоритеті. Все заміновано, скільки це буде тривати? Безпека, медицина, освіта — базові потреби хто забезпечить? Але я безперечно поїду, як тільки дозволять, коли почуємо, що Сєвєродонецьк звільнено. Мій син, а йому зараз десять років, мене запитував, а коли ми поїдемо до Сєвєродонецька. Звісно я пояснила, що наразі це неможливо, бо місто окуповане. На що він мені відповів : “Мама, але квитки потрібно брати вже зараз, бо потім буде дорожче!”. Тож з нашою вірою в ЗСУ можна брати квитки вже зараз. А я дуже хочу додому… Зайти у рідні стіни, вимити підлогу, роззутися та просто відчути власний дім. Хочеться з'їздити на цвинтар до рідних, поприбирати. В цілому в Україну також хочу, але не все залежить лише від одного нашого бажання. Тож поки віримо в наших захисників та захисниць та мріємо про такі бажані квитки додому…