“Мислення, що переселенці - це тягар, може бути зруйноване”: історія лисичанки, яка працює з ВПО на Хмельниччині

“Мене в обличчя знав кожен безпритульний у місті”, - згадує лисичанка Наталія Коцаренко. Довгі роки вони з чоловіком Віктором були пасторами однієї з євангельських церков у Лисичанську та Привіллі. А вільний час та кошти вкладали у допомогу нужденним.

Поступ війни Коцаренки відчули на собі ще у 2014, коли Віктор пройшов через полон. У 2022 - вщент вигорів після обстрілу їхній молитовний дім у Привіллі. Подружжя та двоє їхніх дітей стали переселенцями.

Нині вони живуть та служать у Шепетівці. Там також збулася давня мрія Наталії - професійно займатися допомогою людям. Вже другий рік вона працює фасилітатором програм з соціально-психологічної реабілітації. Разом з колегами виїжджає у віддалені куточки Хмельниччини, де на них чекають переселенці, рідні військовослужбовців та місцеві родини, які опинилися у скруті.

Про те, навіщо потрібні програми, як змінюються після них люди та про власний переселенський шлях Наталія Коцаренко розповіла “Сєвєродонецьк онлайн”

“Тяжко було звикнутися з думкою, що тепер я - потребуюча людина”

Наталія Коцаренко має вищу освіту інженера-еколога й свого часу працювала за фахом. Але це заняття ніколи не було їй до душі. Каже, що більше любила вирішувати проблемні ситуації та займатися благодійністю. Значною мірою закривало цю потребу пастирство. Коцаренки годували людей на вулиці, давали прихисток, опікувались дітьми-сиротами у притулку.

Роздача гарячих обідів у Лисичанську

У 2014-му році родина підтримала Україну. Протестантські осередки на окупованих територіях поза законом. А тоді взагалі діяли на бойовиків як червона ганчірка на бика. Тому не дивно, що церкву звинуватили в укриванні українських військових.

Одного разу після служби у Привіллі озброєні люди забрали чоловіка Наталії разом зі ще одним хлопцем прямо з вулиці. “На підвалі” їх протримали три доби, погрожуючи та жорстоко катуючи. Вийшовши з полону, чоловік з дітьми на деякий час виїжджав з Лисичанська, щоб вберегти тоді ще зовсім маленьких сина та доньку. А вже після звільнення міста життя повернулося у звичну колію.

Родина Коцаренко

У 2022 ситуація розвивалася за іншим сценарієм. На момент повномасштабного вторгнення чоловік Наталії був на заробітках у Польщі. Вона з дітьми - у місті, яке обстрілювали окупанти.
“І була така внутрішня боротьба: виїжджати чи не виїжджати. Ми бачили, що треба було багато допомагати людям: носити їм їсти, евакуювати. І десь аж за місяць, коли підопічних ми майже всіх вивезли, я с дітьми теж виїхала. Це було у кінці березня”, - розповідає Наталія.

Зупинилися у Хмельницькому, куди кликали друзі. Три тижні жили у дитсадку. Той час, хоч і проходила різне, жінка згадує як найважчий у своєму житті.

“Ми з 2014 року багато переселенців приймали з Луганська та інших міст області. А тут мене саму приймають, дають цю гуманітарку. Це все було так незвично. Й так тяжко було звикнутися з цією думкою, що тепер я - потребуюча людина. Мене це дуже не задовольняло”, - пояснює Наталя.

Від нав’язливих думок врятував дзвінок з проханням допомогти у координації евакуаційних рейсів з Лисичанська.

“Я стала писати у Фейсбуці оголошення про евакуацію: ще був тоді у місті інтернет, була можливість зв’язку. І люди стали дзвонити. Я формувала евакуаційні списки, робила супровід  телефоном, була зв’язуючою між тими, кого забирали, та водіями. Це реально мене вивело з депресивного стану. Я вхопилася за це: що я може бути корисною, можу щось робити”, - зізнається вона.

Згодом, відвідуючи служби у місцевій церкві, жінка познайомилася з людьми, які запропонували їй місце пастора у Шепетівці. Вона погодилася. Скоро з-за кордону повернувся чоловік.

“Для сторонніх це виглядало як божевілля: їхати в Україну, коли всі, навпаки, хочуть виїхати з неї. Але ми розуміли, що наші люди потребують тут нашої допомоги. Не хотілося бути зрадником, залишати країну в таку хвилину”, - каже пані Наталія.

Це був момент власної внутрішньої реабілітації.

“Переселенці можуть бути не тягарем, а відповіддю”

Зараз родина у повному складі живе у Шепетівці. У вихідні Коцаренки проводять службу там та у сусідньому Ізяславі. Тобто, як і вдома, - на два міста. Обставини, породжені війною, також дали можливість Наталії рости професійно.

“Через те, що роками ми були пов’язані з соціальним напрямком, паралельно я вчилася. Проходила різні курси по соціальній роботі, маю багато відповідних документів”, - розповідає лисичанка.

Більшість відвідувачів груп самодопомоги - жінки

Додаткова освіта дозволила їй стати членом команди громадської організації, яку у Хмельницькому заснували луганчани, переселенці 2014 року.

“Дома ми постійно з чоловіком шукали підробітки. Мали величезні задуми, а фінансові можливості - маленькі. І у мене була мрія: щоб те, що мені подобається, що я робила все життя, стало моєю роботою”, - каже пані Наталія.

Громадська організація, у якій вона працює, за підтримки міжнародних фондів реалізовує на Хмельниччині ряд програм з соціально-психологічної реабілітації. Їхня цільова аудиторія - ВПО, діти та родини військовослужбовців. Тобто категорії, на яких фізично, психоемоційно, фінансово вплинула війна.

Наталія фасилітує напрямки роботи з дітьми та групи самодопомоги для переселенців - анонімні зібрання, які допомагають обмінятися досвідом, не виносячи його за рамки групи, підтримати один одного без осуду та порад.

“Більша частка в групах - це жінки. Ми збираємо їх, спілкуємося, дозволяємо плакати, виговорюватися. І кожен раз я відчуваю, що це диво. Те, що сама пройшовши через випробування, я можу їм допомагати”, - наголошує вона.

Один з методів емоційного розвантаження

Перші зустрічі, зазначає пані Наталя - це завжди сльози та туга про домівки, рідних. По те, як важко прийняти нову землю та нове оточення:

“Але це буквально перші кілька зустрічей. Потім вони вже посміхаються. Дуже подобається спостерігати, як атмосфера у групі з часом міняється”, - каже жінка. 
За спостереженням фасилітаторки, легше відновлюються переселенці, у яких до війни було соціальне життя. Там, де все було зациклене лише на домі, роботі, родині - завжди присутній великий розпач.

“Ми багато чуємо негативного про переселенців. Ті підпалили хати, ті ще щось погане зробили. І наче переселенці - це кістка в горлі. І зараз зіштовхуємося з таким, що є булінг на них. Іде приниження, звинувачення, що це через вас війна. І таке теж проходимо, проговорюємо на групах”, - розповідає вона.

На заняттях Наталія як координаторка наголошує, що переселенці можуть бути не тягарем, а відповіддю для приймаючої громади.

“Тим дівчатам, які приходять на групи, я завжди кажу про це. Що ви зможете стати відповіддю. От ви бачите: щось там не працює, а ви знаєте цю сферу. То починайте робити! І, що цікаво, в Ізяславі наші дівчата-переселенки організували раду ВПО, вони проявляють активність. Вони вже починають інших переселенців гуртувати та добиваються різних класних речей”, - каже лисичанка.

Групова арттерапія

Вона відзначає великий терапевтичний ефект таких груп, наводячи приклад. В одному з гуртожитків відкрили групу, на першу зустріч якої прийшло менше п’ятьох людей. Тож Наталія вже хотіла відмовитися від задуму.

“Та на другий день туди привели переселенця-дідуся з Сіверська. Він зовсім самотній, в нього син-військовий загинув, жінка померла. І будинок його розбомбили. Чоловік був випивши, спочатку поводився зухвало. Але я тоді відчула, що заради нього ми тут. Ми взяли та огорнули його своєю любов’ю. І зараз він плаче отакими сльозами й каже: “Я не знаю, як жив би далі, якби не було цієї зустрічі, якби я вас не знайшов”, - розповідає Наталія. 

“Ми вже прийшли у такий стан, що ми даємо”

У дітей-переселенців проблеми не менші, ніж у дорослих. На етапі, коли так важлива соціалізація, їм довелося покинути звичне оточення та шукати нових друзів. Діти загиблих військових - з ними теж працюють спеціалісти організації - часто закриваються у собі, їх за поведінкою одразу видно серед інших, каже пані Наталія.

Колективні ігри

В інтерактивній формі - через ігри, арттерапію - до маленьких підопічних знаходять індивідуальний підхід.  До занять часто долучаються місцеві діти та педагоги.

“Я бачу, що те, що ми робимо, це так потрібно зараз, під час війни. Навіть просто позитивні емоції. Ми приїхали, пограли, поскакали. І бачимо, як їхній настрій покращився, як радість прийшла. І ти думаєш: “Класно, треба робити це частіше!”. Інколи керівник каже: “Так, досить, у вас показники вже гарні”. А ми хочемо продовжувати. Це реально не через показники. Ти просто хочеш більше, їдеш за тридев’ять земель. Ми такі села познаходили, куди ніхто ніколи не доїжджає”, - ділиться пані Наталія. 

“Часто люди питають: “Звідки ви?”. Я кажу, що переселенка, а вони дивуються: “Ви переселенці, і  от так нам допомагаєте?”. Розумієте, це мислення, що переселенці - це навантаження якась, це тягар, воно має і може бути зруйноване. Ми вже прийшли у такий стан, що ми даємо. Я відчуваю, що реально за короткий строк повернулася до того втраченого життя. А можна було б зависнути та загубитися”, - додає вона.

З дітьми заняття часто проходять на базі закладів освіти

Наталія зізнається, що має у собі ресурс підвищувати складність та працювати з категорією, за яку часто бояться братися її колеги. Це жінки загиблих військовослужбовців. Згадує, як вже пройшла такий досвід з парафіянкою своєї церкви.

“У мене не було для неї ні слова, ні втіхи. Я не знала, що казати. Просто мовчала й проводила з нею час. Це нас обох врятувало. Вона так і сказала: “Ти просто проводила зі мною час, мені нічого більше не треба”. Тому прийшло таке розуміння, що коли ми проходимо тяжкі часи, просто потрібна людина, яка буде йти поруч, і все. Не буде вчити, не буде давати поради. Інколи вони не потрібні”, - доходить висновку лисичанка.

Група самодопомоги

А що відчуває вона сама? У їхній квартирі у Лисичанську жили російські військові, а коли виїхали, забрали із собою все цінне. Молитовний дім у Привіллі, який Коцаренки власноруч відбудовували, вигорів після обстрілу фосфорними снарядами.

“Єдине, що залишилося... Ми купляли стільці у церкву м’які з металевим каркасом. Так от, залишилися стояти ці каркаси. Така страшна картинка. Я думаю, у цьому теж щось є. Стільки там наших коштів, стільки любові. І коли ми дізналися, що цей будинок повністю зруйнований, щось усередині ми відпустили”, - зізнається пані Наталія.

За її словами, відео з дому вся родина сприйняла як знак, що треба рухатися далі та не триматися за стіни. І поки вони намагаються це робити.