«Мої ровесники – це покоління, яке виведе Україну на новий рівень», - сєвєродонецька волонтерка Червоного Хреста

19-річна волонтерка Червоного Хреста України Марія Нарцева народилася в Алчевську, але після окупації рідного міста у 2014 році переїхала до Сєвєродонецька, а згодом - до Харкова.
 

Попри труднощі, вона знайшла своє покликання у допомозі іншим. Наразі Марія активно координує різні проєкти, спрямовані на підтримку та допомогу тим, хто цього найбільше потребує.

У розмові з "Сєвєродонецьк онлайн" Марія Нарцева розповіла про свій шлях у волонтерстві, війну, реалізацію проєктів, мрії.

 - Згадайте своє 24 лютого 2022 року…

 - 24 лютого для мене розпочався о 5-й ранку в гуртожитку у Харкові. До мене зателефонувала моя подруга з Сєвєродонецька та сказала, що у них дуже гучно. Після цього дзвінка ми з сусідками по кімнаті, як справжні дівчата, почали фарбуватися. Це був психологічний момент, який допоміг нам сконцентруватися і скласти план. Я зателефонувала мамі та команді волонтерів.

Почала кричати: «Боже, почалася війна, що робити?» Але мене ніхто не слухав, бо для організації потрібно було, щоб офіційно оприлюднили інформацію, аби розпочати нашу діяльність. Ось цей момент, коли я усім телефонувала в перший день повномасштабного вторгнення, моя команда мені пригадує досі. 

 - Сєвєродонецьк під окупацією, як ваші рідні та друзі? Вони в безпеці чи хтось вирішив залишитися?

 - Для мене Сєвєродонецьк – це не просто місто, це мій дім. Хоча я там не народилася, але прожила більшу частину свого життя. Це місто має для мене особливе значення серед усіх місць, де я коли-небудь була.

Зі мною поїхали всі мої найближчі люди. Мої батьки у Харкові, родичі розкидані по всій Україні, з іншими я давно обірвала зв'язок.

 - Як змінилася ваша діяльність під час повномасштабного вторгнення?

 - Починаючи з 24 лютого, насправді дуже змінилась діяльність Українського Червоного Хреста, оскільки потреба в допомозі населенню набагато більша, і більшість ресурсів зараз спрямована на ВПО. Це стосується не тільки гуманітарної допомоги, а й психосоціальної підтримки, якою я і займаюсь.

Ми допомагаємо в усьому: розподіл гуманітарної допомоги, організація евакуації, психосоціальна підтримка, навчання з надання першої допомоги, мінно-вибухової безпеки, на які збільшився попит. Потреба в інформаційній освіті та поширенні знань про міжнародне гуманітарне право також дуже велика.

Ми також активно пропагуємо донорство крові та її компонентів, допомагаємо лікарням. У нас є групи швидкого реагування, які евакуюють людей у безпечні райони, оскільки деякі райони перебувають під постійними обстрілами.

 Марія Нарцева

 - Чи їздите ви на території, що під обстрілами? Як місцеві реагують на волонтерів?

 - Я не так багато разів їздила – це був Куп’янськ, Ізюм. Насправді, з мого досвіду, люди достатньо стримано реагують на будь-яких волонтерів. Не тільки від Українського Червоного Хреста, а взагалі на всіх.

І я кожен раз, коли я виїжджала на території, які під обстрілами, брала з собою корм для тварин. Я дуже їх люблю. Постійно підгодовувала їх, ось на це люди реагували дуже мило та просили залишити корм.

 - Як ставляться до вашої діяльності рідні, друзі?

 - Я не завжди кажу батькам, куди їду, але вони працюють у ДСНС, тому ми розуміємо один одного в цьому питанні. Вони завжди з розумінням ставляться до моєї роботи, і я зазвичай розповідаю їм про свої поїздки за кілька місяців.

Єдине, що вони завжди просять, – бути на зв'язку, мати при собі аптечку, документи та заряджений павербанк для зв'язку.

 - Через вас проходить багато щемливих історій. Та, можливо, якась вразила вас за останній час найбільше. Чи могли б ви такою поділитися?

 - Після деокупації Ізюму ми приїхали в місто. Пам'ятаю, як годувала кішку й до мене підійшов хлопчик. Коли я подивилася в його очі, то побачила в них порожнечу, яка мене вразила. Ця дитина пережила окупацію, в 11 років.

Під час нашої розмови він поділився зі мною своїми спогадами про життя в окупації. Після цієї розмови я десь годину плакала в авто. Дуже важко, коли одинадцятирічна дитина розповідає про ситуації, що вражають, які не передати навіть словами.

Марія Нарцева

 - Звідки у вас життєве загартування, яке сформувало стійку виважену громадянську позицію?

 - Насправді стійкість і виваженість ґрунтуються на знаннях, досвіді та неупередженому погляді на світ. Я вірю, що моє покоління може зробити значний крок у розвитку самосвідомості наших громадян, зосередивши їхню увагу на толерантності, відкритості та захисті прав людини.

Важливо пам'ятати, що кожне життя має власну цінність, попри перешкоди, з якими ми стикаємося. Хоча ми, молоде покоління, за своє коротке життя пережили дуже багато – від пандемії до війни та революцій.

Але ми продовжуємо розвиватися, працювати, допомагати й змінювати світ навколо нас. Мої ровесники – це покоління, яке виведе Україну на новий рівень.

 - Як ви вирішили стати волонтеркою Червоного Хреста? І як давно ви займаєтеся волонтерством?

 - Волонтерство стало частиною мого життя, коли я переїхала до Сєвєродонецька з Алчевська, де я народилася. Наша сім'я стала переселенцями, коли я була зовсім маленькою. Я не розуміла, чому ми виїхали, але відразу відчула, що ми їдемо в пустоту без необхідних речей, таких як теплий одяг, взуття, постільна білизна, посуд.

Наша сім'я опинилася в складних умовах, але ми отримали неоціненну підтримку від незнайомих людей, які приносили все необхідне. Ці добрі вчинки стали для мене прикладом самовідданості та готовності допомагати іншим.

Коли я подорослішала, то зрозуміла, що повинна віддячити за отриману допомогу власними ресурсами: часом, навичками, знаннями. Так я приєдналася до Українського Червоного Хреста в Сєвєродонецьку волонтером, підписавши волонтерський договір.

Разом з командою волонтерів ми займалися різними видами допомоги, зокрема, наданням медичної допомоги, навчанням населення. Організовували заходи, де виходили з веселими плакатами та цукерками, щоб просто підняти людям настрій. Ми патрулювали на концертах, щоб забезпечити безпеку та порядок.

Марія Нарцева

 - Який у вас напрям волонтерської допомоги? У чому полягає ваша місія сьогодні?

 - У мене є дуже багато напрямків роботи, але основні два - це психосоціальна підтримка населення та тренерство з міжнародного гуманітарного права.

Всі розуміють, що ВПО – це одна з найвразливіших категорій. Вони відчувають важкі переживання через невизначеність, переїзди, трагічні події та постійні стреси через повітряні тривоги та «прильоти».

Моя мета полягає в тому, щоб допомогти їм зняти цей стрес, забезпечити їхню безпеку та допомогти дітям пережити ці важкі моменти. Адже особливо це відображається на дітях 12-13 років. Я працюю, щоб розвантажити їх від трагічних подій та створити для них безпечне середовище разом з їхніми батьками та ровесниками, оскільки є ризик, що через пандемію та війну вони можуть стати асоціальними.

Також я є тренеркою з міжнародного гуманітарного права й моя місія полягає в розповсюдженні знань. Це важливо для нашого сьогодення та майбутнього.

 - Можливо, у вас були ситуації, які вам найбільше запам'яталися за час волонтерства?

 - За час моєї волонтерської діяльності я мала можливість побачити, як люди проявляють неймовірну стійкість і взаємопідтримку навіть у найскладніші часи. Особливо це помітно у Харкові, де я зараз живу. Тут можна зустріти багато людей з Сєвєродонецька та Луганської області, які пройшли через багато випробувань.

Найбільше мене вразила стійкість харків'ян, особливо в ті моменти, коли навколо обстріли та невизначеність. Навіть, коли минулого літа, просто йдучи вулицею до свого офісу, я опинилася посеред артилерійського обстрілу, я розуміла, що це десь близько, а комунальні служби фарбують в паркан. Я просто видихнула, сказала, що це точно моє місто, я маю тут знаходитися.

 - Які виклики постають перед вами у волонтерській діяльності та як ви реагуєте на стресові ситуації або кризові моменти?

 - Що стосується викликів, то вони, безумовно, пов'язані з ризиками - трагічних ситуацій, нереалістичних очікувань, вигорання, оскільки я інвестую майже весь свій час у волонтерство.
Хоча у мене є особисте життя, навчання і друзі, волонтерство стало невід'ємною частиною мого існування протягом останніх чотирьох років, і я навіть не можу уявити себе не волонтеркою Червоного Хреста.

З цим пов'язаний ризик вигорання. Двічі у мене були дуже сильні епізоди вигорання через мою діяльність. Іноді це відбувається через мої нереалістичні очікування. Я можу раптово виявитися непідготовленою до своїх емоцій у стресових ситуаціях.

Я дуже емоційна, дуже емпатична людина, яка переживає та проносить все через себе. Але з досвідом і підвищенням стресостійкості стає легше реагувати на такі ситуації. У мене є команда, яка мене підтримує, надихає, розуміє і завжди готова прийти на допомогу. Завдяки цій підтримці мені легше долати страхи та переживання. Важливу роль у цьому відіграє підтримка моєї сім'ї та батьків, які завжди розуміють і підтримують мене в кризових ситуаціях.

 - Чи відчуваєте ви втому людей від війни? І що з цим суспільству треба робити, як це змінити, на вашу думку?

 - Перш за все, я хочу сказати, що війна - це не тільки збройне протистояння. Це емоційний стан людей, які змушені жити в жахливих реаліях. Щодня я стикаюся з тим, як війна руйнує життя людей, як вона змушує їх тікати з домівок, втрачати близьких, жити в страху та невизначеності.
Я сама колись була такою. Цей постійний стрес та емоційна напруга призводить до втоми. Це відчуття апатії, байдужості, коли людина просто втрачає інтерес до життя і все стає їй байдужим.
Це розчарування, коли люди перестають вірити в те, що війна може закінчитися і що їхнє життя може покращитися. І, звичайно, цей стан впливає на психічне здоров'я, викликаючи депресію, тривогу та посттравматичний синдром.

Щоб розв'язати ці питання, суспільство має визнати, що це серйозна проблема, яка потребує вирішення. Необхідно надавати психологічну та соціальну підтримку людям, які постраждали від війни. Вони потребують допомоги психотерапевтів, психологів та соціальних працівників.

Важливо також надавати інформаційну підтримку, розповідаючи людям, як впоратися з емоційною втомою, тривогою, нервовими розладами. Люди повинні знати, що вони не самотні та що є ресурси, куди можна звернутися за допомогою.

У нашому суспільстві є багато організацій, які надають психосоціальну підтримку населенню, наприклад, Український Червоний Хрест та інші. І волонтерство відіграє важливу роль у порятунку людей від емоційного перенапруження, коли ти допомагаєш, ти відчуваєш, що ти віддаєш свій ресурс на благо.

 Волонтерство

 - Де ви берете сили для допомоги іншим і як ви відновлюєтеся?

 - Я знаходжу свою силу в тому, щоб бути разом зі своєю командою. У нас відбувається добровільний обмін позитивом, де ми підтримуємо та доповнюємо один одного. Крім того, я дуже люблю жартувати й охоче ділюся з друзями цікавими історіями у вигляді стендапів.

Мої хобі також дуже важливі для мене. Танці допомагають мені відновити сили, розігнати негативні емоції та зняти стрес та бути в ресурсі. Також я роблю свічки, що допомагає мені розслабитися і насолодитися ароматерапією.

Крім того, правильне дихання є важливим аспектом мого емоційного здоров'я та стресостійкості. Я наголошую на цьому під час тренінгів і передаю цей принцип своїм учням. І, звичайно, здоровий сон.

 - Як змінилися ваші погляди та пріоритети з початком повномасштабного вторгнення?

 - Насправді я більше концентруюся на кожному дні, намагаючись зробити його найяскравішим і неповторним. Ніхто не може передбачити, що принесе наступний день і навіть чи буде він у наших реаліях. Тому це, мабуть, найважливіше для мене. Якщо у мене є бажання щось зробити сьогодні або в майбутньому, я намагаюся зробити це сьогодні.

Мої пріоритети завжди залишаються незмінними, моя родина завжди на першому місці. Вони – моя найбільша цінність і втілення моєї душі. Я намагаюся присвячувати весь свій час і ресурси не тільки волонтерству, але й сім’ї.

 - Чи плануєте після деокупації Сєвєродонецька повернутися в рідне місто? Щоб ви вперше зробили б приїхавши додому?

 - Звичайно, я повернусь після деокупації Сєвєродонецька, бо це мій дім. Я не можу без свого дому – це частина мого серця, моєї душі й вона назавжди залишилася там.

Хоча я фізично знаходжусь в Харкові, моя душа вона повністю у Сєвєродонецьку, вона там залишиться назавжди. Я хочу прогулятися містом і втілити свою ідею, щоб на кожній клумбі залишити росточок дерева - як символ розквіту мого міста, його відновлення, адже дерева символізують чистоту, щирість. І обов'язково, нагодую всіх тварин, які залишилися.

 - Хто вас надихає? Чому?

 - Ліна Костенко – людина, яка для мене уособлює жіночу силу, енергію, стійкість і незалежність. Її творчість та принципи стали живим стимулом у моєму житті.

Ще одним великим натхненником для мене є Андре Дюнан, засновник міжнародного руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Його принципи та діяльність стали моїм орієнтиром, надихають робити добрі справи та допомагати іншим.

Історія Андре Дюнана надихає мене своєю самовідданістю та готовністю допомагати незнайомим людям просто. Це мій еталон, скажімо так. І це мене відображає, я хочу продовжувати його справу.

 - Про що ви мрієте сьогодні?

 - Звісно, моя основна ціль зараз – успішно скласти літню сесію. Проте, якщо говорити про більш розлогі мрії, то для мене – це повернення додому. Мені дуже бракує дому.

Я розумію, що я тут допомагаю, працюю, але я хочу зробити більше для свого рідного міста. І ще з мрій, напевно, це отримати диплом, можливо, психолога й займатися саме психологічною допомогою населення, які постраждали.

Софія Савчук