“Уламки пошматували рюкзак, а на мені — ані подряпини”. Історія захисника з Луганщини

Олексій Смолевський — боєць штурмового полку “Луганськ” об'єднаної штурмової бригади “Лють”. Хлопець родом з Новоайдара, йому тільки 21 рік, але він вже встиг взяти участь у деокупації Харківщини, побачити наслідки “руського міра” у звільнених містах і селах, опанувати кілька військових професій та досконало вивчити десятки видів різноманітних смертоносних вибухонебезпечних предметів.

Про шлях на великій війні, захоплення роботою сапера та маленьку мрію після Перемоги Олексій розповів журналістам “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Олексію, коли та як розпочалась ваша служба?

 — У 2019-му році я почав навчання у вищому навчальному закладі МВС, це Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ. Бути правоохоронцем — це була моя свідома мета. Там я навчався до 2021-го року, потім пішов стажуватися на посаді поліцейського сектору реагування патрульної поліції у місті Щастя. Там я і зустрів повномасштабне вторгнення.

 — Яким був для вас цей день?

 — З 23 по 24 лютого я саме був на зміні, працював, ми патрулювали місто Щастя. Почався масований обстріл. Черговий відділу повідомив, що у нас бойова тривога. Ми мали вивезти зброю та документацію та повернутися назад у місто та евакуювати людей. Але Щастя вже було в напівоточенні й ми вже не змогли зайти в місто з безпекових міркувань.

Наш відділ евакуювали до Дніпропетровської області. Та вже за кілька місяців я вирішив перевестися до батальйону “Луганськ-1”. Я бачив, яка ситуація в країні, що потрібні люди. На той момент в Новоайдарі ще залишались моя мати та сестра, хотілося скоріше його звільнити й потрапити додому. На щастя, тепер мої близькі вже виїхали. Та незмінним лишилося бажання скоріше звільнити свій дім.

 Олексій

 — Як складалася ваша служба на новому місці?

 — Я почав службу на посаді гранатометника. У нас була підготовка, ми готувались безпосередньо до боїв у забудові. Разом із ЗСУ та Нацгвардією ми брали участь у Харківській операції, тобто у визволенні та зачистках окупованих міст і сіл. Першою була Вербівка: ми зайшли в село, закріпилися там, деякий час тримали оборону. Потім виконували бойові завдання в Балаклеї. Місто мені запам’яталося тим, що було дуже багато мін-пелюсток (ПФМ-1). Треба було постійно бути вкрай уважним, адже ці міни дуже маленькі. Була рання осінь, ще все зелене, у траві побачити їх було дуже важко. Був такий випадок: ми ночували в одному з будинків і вночі почули поруч якісь такі дивні звуки, хлопки. Не одразу зрозуміли, що це. Виявилось, це були ці “пелюстки”, у яких спрацьовували самоліквідатори, вони по черзі підривались. На жаль, самоліквідатори не завжди спрацьовують.

Олексій

Далі був Ізюм. Дуже багато складів зі зброєю, багато артснарядів, техніки окупантів, ми звідти вивозили і БМП, і БТРи. Потім Куп’янськ і Куп’янськ-Вузловий, Ківшарівка, Глушківка… Те, що особливо кидалось в очі та запам’яталось в деокупованих населених пунктах, — це банери з написами “Русские здесь навсегда” чи “Русские своих не бросают”. Це в’їлося в пам’ять, їх було дуже багато, на кожному перехресті, великі, маленькі, листівки на стовпах — словом, на кожному кроці.

 — Що ще найбільше запам’яталось з Харківської операції?

 — Найбільше вразили та запам’ятались люди. Місцеві зустрічали дуже тепло. Бувало таке, що ми йдемо з хлопцями після виконання завдання, виходять до нас літні люди чи діти, виносять якісь шоколадки, печиво, пиріжки. Бабуся одна винесла дві трилітрові банки борщу. Йшли іноді з завдань, і руки були повністю зайняті, стільки всього давали, пригощали. Це було дуже приємно. Ми відчували й були впевнені, що люди на нас чекають.

 — Де вам ще довелось воювати?

 — Потім була Луганська область, села Новоселівське та Стельмахівка. Під час Харківської операції я бачив зруйновані та розбиті міста, але на Луганщині це було набагато страшніше. У селах не було жодної вцілілої хати. Хоча було видно, що до повномасштабної війни люди тут гарно жили, що будинки були заможні, красиві подвір’я. Коли ми заходили в Стельмахівку, там залишався один дідусь. Згодом його вмовили виїхати. Жити там було неможливо. Щохвилини обстріли, дрони літають постійно, їх було дуже багато.

 — Як і чому ви змінили фах?

 — Коли почала формуватися штурмова бригада “Лють”, була потреба в саперах, і я вирішив спробувати себе, зацікавився. А в процесі виявилось, що це не просто цікаво, що це дуже круто, є багато своїх нюансів. Сапер — незамінна людина в будь-якому підрозділі. Саме інженерна підготовка дуже важлива, особливо у наш час “війни дронів”. Наприклад, ворожий FPV-дрон залітає до хлопців на позиції. І вони не знають, що з ним робити, оскільки зараз на такі дрони вішають багато різних пасток. І ти дивишся: чи є тут пастка, чи немає, може я її не бачу? Це дуже цікаво, такий виклик. Чи розгадаєш ти загадку? Сапер — це така людина, яка має знати всі інженерні боєприпаси, у тому числі й міжнародні, звісно, російські, зокрема. Знати всі пастки, їхні види. Це дуже велика наука, яку можна вивчати до кінця життя.

Звісно, спершу було навчання. Я вчився в Україні, також їздив за кордон, навчався в Косово у тамтешніх фахівців. Вже підготованим я виїхав на Бахмутський напрямок, там виконували різні завдання, в основному розміновували території. Наші хлопці штурмували, ми розміновували різні стежки, виводили штурмові групи на штурм або на позиції. Там я побачив, що росіяни майже всі види своїх мін використовували на нашій землі. Дуже багато було мін ОЗМ-72, їх ще називають “відьмами”. Це міна вистрибуючої дії: вона може ставитися в неконтрольованому або контрольованому варіанті. Контрольований варіант — коли ворог бачить, що підходить група, натискає на кнопку, міна вилітає і вибухає. І неконтрольований варіант — коли таку міну встановлюють на розтяжці. Також було багато протипіхотних мін ПМН-2 та ПМН-4 — це міни нажимної дії. Найбільш небезпечна міна, з якою я мав справу, це ПОМ-2. Одна з “підступних” мін. Вона ставиться дистанційно, закидається. Вона сама взводиться і розкидає чотири датчики цілі у вигляді розтяжок. Навіть легенько торкнешся цих розтяжек — і підрив.

Також робили мінні загородження. Дуже заважали ворожі коптери. Вони бачили, що йдуть сапери, і починалось: з коптерів на нас скидали боєприпаси, або коптери корегували вогонь мінометів чи артилерії. На дрони можуть прикріпити дуже різні боєприпаси. Наприклад, протипіхотну міну направленої дії МОН-50. FPV-дрон підлітає, ворог бачить, що йде група, БПЛА підлітає ще ближче, детонує цю міну й вражаючі елементи летять в групу.

 Олексій

 — Який випадок зі служби ви точно ніколи не забудете?

 — Одного разу, коли ми виводили штурмову групу, я потрапив під мінометний обстріл. Міна лягла десь за три-чотири метри від мене, мені повністю розсікло рюкзак. На щастя, мене не зачепив жоден уламок. Зараз згадую навіть трохи зі сміхом, бо в рюкзаку була пляшка води, у неї саме влучив один з уламків. Я встав і відчув, що щось тече по руці. Звісно, спершу подумав — кров. А тут ще по спині починає текти. Ну, думаю, все, “до побачення телебачення”. Кричу: “я триста”, тобто поранений. Підбігає медик, починає мене оглядати й каже: “Та ти в сорочці народився, це в пляшку води прилетіло”. У мене навіть не було контузії, тому що я був у спеціальних активних навушниках. Але це не кінець історії. Я вивів групу на штурм, хлопці почали працювати, а я почав виходити назад, у мене були ще інші свої задачі. Я йду, ніч, темно. Поле-посадка, поле-посадка, де я є — не ясно, заблукав трохи. І тут відчуваю сморід. А сапер — це та людина, яка кожну дорогу передивляється по кілька разів, кожну дорогу знає. Тож я згадав, що десь в тому районі був труп росіянина. Я почав йти на цей запах і вийшов на стежку, яка вже вела туди, куди мені було потрібно. Ось так російська армія допомагає українським силам (сміється - ред.).

 Олексій

 — Ви сказали, що навчалися за кордоном. Мабуть, зараз в українських силовиків напрацьовується той досвід, який потім будуть вивчати інші країни?

 — Навчатися за кордоном було корисно та цікаво, але дійсно, багато чого там просто не знають. Інженерні боєприпаси — так, все вивчено досконало. Але, наприклад, все, що пов'язано з дронами, управлінням дронами, зі скидами, боєприпасами, які може нести БПЛА, — тут вже ми можемо вчити інших. Бо в жодної країни не було досвіду в такій технологічній війні. А ми тим часом навчаємось і потрохи будемо впроваджувати дрони наземної дії для мінування. Грубо кажучи, їде дрон, під'їжджає до необхідного місця, скидає дві протитанкові міни та їде назад. Заряджаються туди знову дві міни — і дрон поїхав знову. У першу чергу, це безпека особового складу, тому такі технології теж дуже важливі.

 — Чи знаєте ви, що з вашим рідним будинком? Чи хотіли б ви повернутися на Луганщину після деокупації?

 — Мій дім вцілів. Новоайдар взагалі захопили без жодного пострілу. Там хіба що зруйновані два мости: той, що йде по трасі з Сєвєродонецька на Щастя, знищений повністю. А той, який веде в центр Новоайдара, просто пошкоджений.

Я дуже довго вже не був вдома. Звісно, хочеться повернутися. Вважав би за честь взяти участь у звільненні моєї Луганщини та особливо Новоайдара. На жаль, знайшлися колаборанти, так звані “ждуни”, які зараз там керують. І думають, що їм за зраду нічого не буде. Хочеться, у тому числі, зробити зі свого боку все можливе, щоб такі “земляки” не уникнули правосуддя.

 Олексій

 — Повернутися додому після Перемоги — це зараз одна велика мрія для десятків і сотень тисяч українців. А про що ще ви мрієте?

— Хочу завести собі собаку. У мене вдома була такса, але, на превеликий жаль, ані я, ані рідні не мали змоги її забрати. Я дуже люблю тварин. Та зараз в мене такий спосіб життя, що сьогодні я в одному місці, завтра вже треба їхати кудись далеко, багато небезпеки. Тож поки що я не можу собі дозволити мати улюбленця. Але згодом обов'язково заведу собі пса: або таксу, або лабрадора. Обидві породи дуже мені подобаються.