Як народжувався Сєвєродонецьк: поринаємо у 30-ті роки XX століття

Як народжувався Сєвєродонецьк: поринаємо у 30-ті роки XX століття Фото Вероніка Стрельченко

Цього квітня виповнюється 90 років з дня заснування Сєвєродонецька - другого обласного центра Луганщини. "Сєвєродонецьк онлайн" продовжує цикл матеріалів, присвячених цій знаменній даті.

Минулого разу вийшла стаття "10 фактів про обласний центр Луганщини, які мало хто в Україні знає". Цього разу ми пропонуємо поринути у час, коли тільки-но закладалися перші камінчики майбутнього міста хіміків - 30-ті роки XX століття.

Публікуємо адаптований текст статті члена Спілки журналістів України В.Титаренка й  ілюструємо його історичними фото Сєвєродонецька.

Як народжувався Сєвєродонецьк

Будь-який будівельник вам скаже, що перш ніж будувати серйозний об'єкт, його треба попередньо облаштувати, обжити, зв'язати дорогами та транспортом, наситити людьми та матеріалами, подати електроенергію. І лише після цього починається народження об'єкта.

Хімічний гігант, що народжувався у 30-х роках XX століття на лівому березі Сіверського Дінця, не був винятком. На одній із будівель адміністрації сєверодонецького "Азоту" укріплено меморіальну дошку, яка всім зацікавленим пояснює, що будівництво Сєвєродонецького хімічного комбінату почалося навесні 1933 року. Коротко та ясно. Коротко – так. Але незрозуміло. Річ у тім, що навесні 1933 року й мови не могло бути про якесь промислове будівництво там, де ми сьогодні з вами перебуваємо. На цьому місці тоді, навесні 1933 року, була просто піщана пустка.

Ось що згадували наші першобудівники.

Молодий будівельник М.М. Старобинець після закінчення інституту прибув на новобудову до Лисичанська 17 жовтня 1933 р. Він пропрацював як начальник будівельного відділу Лісхімбуду до вересня 1941-го, після чого відбув до діючої армії. У його пам'яті кінець 1933 року на будмайданчику нинішнього хімкомбінату та міста відклався так: "Територію майбутнього хімкомбінату перетинала високовольтна лінія на дерев'яних опорах, яка веде від Севдонґресу до Рубіжного. Було прийнято рішення будівництво житлового селища та проммайданчика орієнтувати паралельно або перпендикулярно до цієї лінії. Вона, ця лінія, і стала кордоном між їхньою промисловою та цивільною зоною будівництва".

Але це про межі будівництва. А яким був будмайданчик? Згадує наш першобудівник та перший почесний громадянин Сєвєродонецька Ілля Матвійович Барський: "Ми з дружиною прибули за призначенням до Лісхімбуду на початку березня 1934 року. Через кілька днів після прибуття головний інженер будівництва Н.А. Залігман повіз мене та Емму (дружину) на своєму фаетоні, запряженому двома кіньми, на лівий берег Дінця. І казав: "Тут буде побудований цех.., а тут збудуємо ТЕЦ, а тут... А насправді перед нами лежала лише піщана пустка..."

Піщана пустка, на якій побудують Сєвєродонецьк

Ось таким було те піщане "перекотиполе", на якому через десятиліття виросло білосніжне молодіжне місто Сєвєродонецьк. Воно й справді біле. Варто лише подивитися на нього з висоти старого Лисичанська – дідуся сучасного Донбасу.

У різні часи у різних країнах та у різних народах по-різному визначають початок народження того чи іншого міста, населеного пункту. У Київській Русі - за першою літописною згадкою про нього, у царській росії - за найвищим указом. Хто – від першого кілочка, хто – від першого вогнища, хто – від першого диму. А на стародавньому Сході прийнято було вважати народження міста за його першим немовлям. Але єдиного критерію дати заснування населених пунктів не вироблено й досі.

Сєвєродонецьку в цьому відношенні пощастило: і перший кілочок на території майбутнього міста, і перший будинок, і найперша дитина, яка стала першим корінним сєвєродончанином, - все це сталося в один і той же рік - 1934-й.

Виконавчий комітет Сєвєродонецької міської Ради народних депутатів 18 лютого 1981 р. вирішив: "Дату закінчення будівництва перших бараків на розі вулиць Леніна (зараз Незалежності України - ред.) та Заводської (зараз Богдана Ліщини - ред.) робітничого селища Лісхімбуд 29 квітня 1934 року вважати днем ​​заснування м. Сєвєродонецька". Тоді ж було вирішено День міста відзначати одночасно із Днем хіміка в останню неділю травня кожного року.

У 1934 році у кварталі №1 було закладено відразу три двоповерхові капітальні будинки, які були здані в експлуатацію восени того ж року. На одному з них - №7 на вул. Заводська (Богдана Ліщини - ред.) встановлено меморіальну дошку, яка стверджує, що з цього будинку й розпочинався наш Сєвєродонецьк.

Перші житлові будинки селища будувалися строго на північ від майбутнього промислового майданчика у достатній відстані від нього.

Будинки Лісхімбуду

Першобудівники воліли селитися ближче до заводу силікатної цегли, що будується, неподалік річки Борової. Весняні розливи цієї річки були порівняні хіба що з розливами Дінця. До того ж ліс на берегах Борової довгі роки постачав першобудівникам і дрова на паливо, і ділову деревину.

10 липня 1935 року урочисто було здано в експлуатацію залізничну гілку, що з'єднує нове селище Лісхімбуд з Рубіжним, протяжністю 8 кілометрів з мостом через Борову та трьома перетоками (мостами, передбаченими на випадок повені). Керував цим будівництвом десятник С.Й. Скорохід, який лише кілька місяців тому очолював бригаду мостівників. На будівництві з'явилися перший паровоз серії ЛВ №626 та чотири товарні вагони. Збереглися й імена першої паровозної бригади. Це були машиніст Чумаченко, його помічник Чорножуков та кочегар-упорядник Сисоєв.

До 7 листопада 1935 року лисхімбудівці святкували дві великі події у своєму житті. Перше – введення в експлуатацію нових трьох житлових двоповерхових будинків. І друге, найважливіше, 3 листопада 1935 року було отримано першу силікатну цеглу на першому промисловому підприємстві селища.

Завод селікантої цегли

Якщо враховувати, що перші бараки навесні 1934 року були першими "кілочками" нашого міста, то перші трудові здобутки 1935 року лисхімбудівців були першою реальною заявкою на існування нового трудового центру. До кінця 1935 року на новобудові працювало вже 817 робітників.

Історія Сєвєродонецька - це й історія нашого хімічного комбінату Його то припускали побудувати як завод з переробки та утилізації відходів хімічних виробництв, що вже діяли в цьому районі, то як чистий завод з виробництва аміачних добрив. І лише наприкінці 1938 року було ухвалено остаточне рішення про будівництво азотнотукового хімічного комбінату з переважним виробництвом аміачної селітри.

У жовтні 1936 року на будівництво прибула перша проєктно-будівельна документація для спорудження промислових об'єктів майбутнього хімічного комбінату. Але це був проєкт лише допоміжних виробництв – головним чином ремонтно-механічного заводу. Його фундаменти й заклали провесною 1937 року. А 1938-го було введено в дію механічний, а потім і ливарний його цехи. Сьогодні нам здається, що це дрібниця. Але якщо судити за мірками 30-х, то ремонтно-механічний завод був основою і для будівництва, і для монтажу всіх промислових об'єктів.
Тому, очевидно, не 1933 рік, а 1938-й рік початку роботи ремонтно-механічного заводу нашого "Азоту" — і слід вважати початком його будівництва.

У такій же невизначеності, як і будівництво Лісхімкомбінату, жило і його робоче селище. Лише 1939 року харківський інститут "Гіпроград" нарешті остаточно закінчив розробку генерального плану розвитку селища хіміків та будівельників Лісхімбуду. Цей план був розрахований на 20 років та передбачав у селищі 30 тисяч мешканців.

У деталях перший проєкт розвитку нашого міста відновити нелегко. Ми тільки знаємо, що у листопаді 1934 року у селищі було 500 мешканців, а перед початком війни – близько 3000 осіб.

1938 року 26 жовтня вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР, який докорінно змінив статус нашого на той час молодого селища. Він говорив: "Утворити в селищі Лисхимстрой селищну Раду, надавши йому найменування Лісхімбудівський. Включити до складу Лісхімбудівської селищної ради хутора Павлоградський, Бакаї, Ново-Сиротине, сел. Лісова дача та лісові сторожки Агафонова та Горобцова, виключивши їх зі складу Воєводської сільради Рубіжанського району".

Таким чином наприкінці 1938 року наше селище Лісхімбуд вперше стало офіційним населеним пунктом, отримало право на місце на мапі республіки. Воно стало робітничим селищем районного підпорядкування. На той час у ньому було вже 30 двоповерхових будинків, своя школа, клуб, поліклініка, лікарня на 50 ліжок, їдальня, два магазини. У селищі проживало 3249 осіб. Від сьогоднішньої вулиці Заводської вже намітилася вулиця Леніна, яка на той час носила ім'я Горького (зараз це бульвар Незалежності України, - ред.)

"Елітні" будинки Лісхімбуду

Коли кажуть про історію Сєвєродонецька, головну увагу звертають на масштаби промислового і, звичайно ж, цивільного будівництва. Але при цьому якось іде убік будівництво, якому наші першобудівники приділяли чи не найголовнішу увагу. Це – зелене будівництво, пов'язане з боротьбою зі спекою та сипучими пісками, які ледь не здобули перемогу над будівельниками.

Двічі на рік - наприкінці квітня та на початку серпня - на територію селища та всього майданчика обрушувався вітер, що переходить в ураган, який ніс не лише спеку, а й запорошену бурю, від якої, здавалося б, не врятуватися. Пісок проникав усюди, навіть у законопачені вікна. Перша повоєнна вчителька нашого селища Зінаїда Андріївна Шулика згадувала, що в ті роки вона могла вести лише два уроки. Після цього всі учні виходили відкопувати свою школу, яку заносило піском по самі вікна.

Будівництво міста у піску

Прагнення оживити, зробити зеленими сумні жовті квартали було єдиною пристрастю П. Кальми. Він дійшов висновку, що найбільш стійкі до суші та спеки Лісхімбуду клен, біла акація, тополя, а з чагарників – червона лоза.

До початку (Другої світової - ред.) війни у ​​Лісхімбуді було споруджено 50 двоповерхових капітальних будинків, кілька десятків бараків. Існували не тільки школа, ясла, дитячий садок, але були вже свій клуб, міська їдальня, будинок для приїжджих (елементарний готель баракового типу). Житловий фонд складав 27 тисяч квадратних метрів. У ньому мешкало понад 3500 будівельників, монтажників, хіміків. Саме селище тоді вже переступило кордон нинішньої вулиці Танкістів.

На той час Управління будівництвом Лисичанського хімкомбінату перетворюється на його дирекцію з функціями контролю за будівництвом, забезпеченням проєктною документацією, обладнанням та фахівцями. Запуск нового хімічного підприємства планувався на третій квартал 1941 року. Але всі мирні плани будівництва переплутав початок війни, і замість пускових операцій почався демонтаж готового до роботи хімічного обладнання.

Наказ Наркомхімпрому розпочати евакуацію обладнання "лисичанки" прийшов на будівництво 30 серпня. 2 вересня на проммайданчик Лісхімбуду було подано перші вагони для евакуації, а через чотири дні (6 вересня) до Березників та Губахи пішов перший ешелон.

У перші дні війни 400 лисхімбудівців подали заяву з проханням послати їх у фронт. Прохання 300 із них було задоволено. Але надалі запис добровольців було припинено. Річ у тім, що все будівельне управління тресту "Донбастяжбуд" та субпідрядні організації, які працювали на будівництві Лисичанського хімкомбінату, були перетворені на особливу будівельно-монтажну воєнізовану частину та в повному складі разом із механізмами та будматеріалами були евакуйовані на Урал. 20 жовтня 1941 року з Лисхимбуду пішов останній ешелон, який відвозив демонтовану потокову лінію РМЗ із виготовлення снарядів, працівників заводу та їхніх сімей. Усього ж за півтора місяця до тилу було відправлено 14 ешелонів (понад 400 вагонів).

Після головної хвилі евакуації на 16 жовтня 1941 року в селищі Лісхімбуд продовжували працювати котельно-механічний та деревообробний заводи. Коли ж після масованого нальоту німецької авіації 11 липня 1942 року окупанти зайняли Лісхімбуд, вони знайшли тут суцільні руїни та безлюддя. Окупація тривала всього сім місяців, але й цього часу виявилося достатньо, щоб звести до нуля результати напруженої праці лісхімбудівців за багато передвоєнних років.

Селище Лісхімбуд було звільнено в ніч з 31 січня на 1 лютого 1943 року частинами 41-ї гвардійської стрілецької дивізії, але остаточне звільнення нашого краю сталося тільки після 2 вересня 1943 року, коли воїни 279-ї стрілецької дивізії звільнили Лисичанськ. 

Наш Сєвєродонецьк у роки війни не був ареною вирішальних, масштабних боїв. Але понад сім місяців на його території йшли запеклі позиційні бої. Про це свідчать братні поховання воїнів, які загинули у боях за звільнення всіх селищ, що входять до адміністративного підпорядкування Сєвєродонецька, 176 прізвищ воїнів, похованих на Меморіальному комплексі міста.

Одразу ж після остаточного завершення боїв у районі Лисичанська до Лісхімбуду у середині вересня 1943 року прибула комісія Наркомату хімпромисловості на чолі з колишнім лисхімбудівцем І.М. Барським. Її мета була – визначити стан підприємства та селища та дати пропозиції щодо їхнього відновлення. Перед членами комісії постали повністю зруйноване селище, понівечені снарядами та бомбами промислові корпуси. На згарищі тільки-но почали повертатися жителі селища.

На підставі висновків комісії Ворошиловградський обком партії 10 грудня 1943 року прийняв ухвалу "Про відновлення Лисичанського азотно-тукового комбінату". У ньому першочерговими завданнями стояли відновлення житлового фонду селища, ремонтно-механічного заводу та заводу силікатної цегли.

Відбудовуватися і відновлюватись почав Лісхімбуд з величезною працею. На будівництві не вистачало не тільки людей, а й найнеобхіднішого. У розпорядженні будівельників було лише чотири коні. Продукти доставлялися з Лисичанська найчастіше тачками. Наближалася зима, і гостро постало питання житла. Для його ремонту використовувалося вапно зі старих гасильних ям. У справу йшли будь-які більш-менш придатні матеріали, які знаходили на руїнах. До зими готували переважно підвальні приміщення, що збереглися. Селище всю зиму залишалося без електроенергії.

І все ж таки Лісхімбуд потроху, поступово облаштовувався, обживався, ставав все більш людним. Поверталися з евакуації першобудівники, почали прибувати допомогу будматеріалами. Восени 1944 року у Лісхімбуді на базі тресту "Донбасхімпромбуд" та Донецького монтажного управління було створено будівельне управління та монтажну ділянку. Про промислове будівництво поки що не йшлося. Справжнє відродження хімкомбінату та селища біля нього розгорнулося після закінчення війни у ​​1945 році.

До 1947 року відновлювальний період у селищі Лісхімбуд в основному було завершено. У лютому цього року відбувся Пленум ЦК ВКП(б), який своїм рішенням зобов'язав форсувати будівництво Лисичанського хімкомбінату. Саме це виражалося в тому, що перед колективом будівельно-монтажного тресту "Лісхімпромбуд" поставлене завдання – до 1950 року завершити будівництво та забезпечити пуск перших промислових цехів хімкомбінату. Потрібні були нові енергійні люди, новатори. У 1948 році на будівництві з'явився новий керівник трестом П.Ф. Новіков, а з ним – група досвідчених молодих будівельників. Нове керівництво, перш за все, зайнялося організацією та розвитком індустріальної бази будівництва.

Лисичанське хімічне будівництво стало індустріальним, темпи будівельно-монтажних робіт підвищилися у кілька разів. Вже у третьому кварталі 1946 року трест "Лісхімпромбуд" визнаний переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання. Впровадження нових будівельних матеріалів, нової техніки, сміливе, часто новаторське вирішення найрізноманітніших завдань будівництва з урахуванням досягнень сучасної будіндустрії — все це створило Лісхімбуду славу школи передового досвіду.

Початок 50-х років минулого століття в історії Сєвєродонецька посідає особливе місце. Саме в ці роки відбулися багато подій, які визначили статус та вигляд нашого міста. У 1950 році було завершено всі основні будівельно-монтажні роботи в головних цехах аміачного виробництва хімкомбінату, і хіміки розпочали пусконалагоджувальні роботи. Напередодні нового 1951 року був отриманий перший продукт - аміачна селітра, а в лютому - підписано акт про введення Лисичанського хімкомбінату до діючих.

Знаменна подія у грудні 1950 року відбулася і в житті самого селища — воно нарешті отримало своє ім'я: Сєвєродонецьк. Адже Лісхімбуд — це лише скорочена назва будівництва. На той час селище виросло значно, а його хімкомбінат виходив на всесоюзну арену. З обласного центру надійшла пропозиція колективно обговорити питання, як назвати селище. На це відпускали три дні. Пропозиція була зустрінута з великим підйомом і гаряче обговорювалася всіма лисхімбудівцями.

Пропонувалося безліч варіантів найменування, але більшість все ж таки схилялася до того, щоб селище назвати Світлоградом. Ця назва стихійно виникла ще 1947 року, коли обговорювали постанову лютневого Пленуму ЦК ВКП(б) "Про заходи підйому сільського господарства у післявоєнний період". У ньому, зокрема, вказувалося на необхідність прискорити будівництво Лисичанського хімічного комбінату як найважливішого виробника мінеральних добрив. Поступово назва "Світлоград" настільки вкорінилася, що було навіть замовлено печатки та штампи для третього відділення міліції Лисичанська (воно обслуговувало наше селище). У музеї нашого "Азоту" зберігається (зберігався, - ред.) паспорт його першого повоєнного директора, почесного громадянина Сєвєродонецька Г.І. Вілесова з пропискою у селищі Світлоград.

Але були інші пропозиції. Комсомольці будівництва хотіли б, щоб селище називалося Комсомольськом-на-Донці, подібно до Комсомольська-на-Амурі. Серед інших пропонувалася і назва "Сєвєродонецьк". Через три дні парторг будівництва А.М. Сафонов повідомив в обком партії про те, що є чотири основні варіанти назви селища: Світлоград, Сєвєродонецьк, Комсомольськ-на-Донці та Менделєєвськ.

Будівля (клубу) театру 50-ті роки

Наприкінці грудня 1950 року вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР, яким селище Лісхімбуд було перейменовано на Сєвєродонецьк і набуло статусу робочого селища міського типу районного підпорядкування. Таким чином Лісхімбуд зник - він перетворився на селище Сєвєродонецьк.

Наше місто отримало своє ім'я від річки Сіверський Донець. Але сама назва вкралася помилка: Донець ніколи не називався Сєвєрним, він завжди був Сіверським Донцем. Отже, і наше місто слід було б назвати Сіверськодонецьком. Спроби ж пізніше пояснити цю назву тим, що де наше місто розташоване на північ від столиці Донбасу, Донецька, безпідставні. Хоча б тому, що сам Донецьк став іменуватися так лише 1961 року – через 10 років після того, як Сєвєродонецьк отримав своє ім'я. Цікаво, що саме визначення "сєвєродонецький" виникло задовго до народження нашого міста. "Сєвєродонецька ГРЕС" - так називалася електростанція, побудована в 1931-1932 рр. на березі Донця у селищі Верхній (нині у межах Лисичанська).

Сьогодні в межах міста Сєвєродонецька 40 вулиць, 4 проспекти, 3 площі, 6 провулків та одне шосе. Але мало хто знає, що до 1951 року в нашому селищі не було ні вулиць, ні провулків, а були лише квартали. А його поштова адреса мала такий вигляд: "Лисичанський район, селище Лісхімбуд, квартал №... будинок №...квартира №...". Насправді ж до кінця 1950 року в селищі вже реально існувало 9 вулиць та два провулки. Історія наших вулиць і площ, їх найменування та перейменування заслуговує на окрему розповідь.

Сєвєродонецьк піщаний

На фотографії, зробленій у середині 50-х з висоти пташиного польоту, невелике на той час наше містечко виглядало майже беззахисним, без зеленого вбрання. Але вулиця Леніна (зараз бульвар Незалежності України, - ред.) вже повністю оформлена як єдиний архітектурно-парковий ансамбль. З того часу вона довгі роки залишалася єдиною пішохідною вулицею, візитівкою нашого міста.

Сєвєродонецьк розсовував свої кордони не лише у північно-східному, а й у південному напрямку. Ще вчорашня його околиця — вулиця Свердлова (нині вул. Енергетиків) ставала найжвавішою, якою до міста прямував вантажний та пасажирський потік.

У 1957 році посередині її виник із залізобетону перший наш автовокзал. Це була одна з найцікавіших та найоригінальніших за своїм архітектурним рішенням та виконанням у бетоні споруд міста. Недарма його проєкт відзначили медаллю Всесоюзної виставки досягнень народного господарства та премією Академії архітектури СРСР.

Перший вокзал Сєвєродонецька

Бурхливі п'ятдесяті роки починалися та завершувалися знаменними подіями у житті Сєвєродонецька. Якщо в 1950 році селище отримало своє ім'я, то 27 березня 1958 року рішенням Ворошиловградської обласної Ради селище Сєвєродонецьк було перетворено на місто районного підпорядкування. Тож і 1958 рік можна вважати роком офіційного народження нашого міста.

Попри те, що споруді житла приділялася головна увага, а соціально-культурне будівництво було практично заморожене, наше місто множилося не лише спальними кварталами. Долаючи численні бюрократичні перепони, заборони, обмеження, будівельники у 1956 році почали споруджувати новий Палац хіміків.

Будівництво Палацу хіміків

У 1958-му лікарня отримала новий хірургічний корпус, у 1959-му розпочалося будівництво критих кортів, у 1960 році – Палацу будівельників, новий комплекс Сєверодонецького аеропорту. Житловий фонд міста становив понад 500 тисяч квадратних метрів, в якому проживало понад 61 тисяча мешканців.

Будівництво багатоквартирних будинків у Сєвєродонецьку

Восени 1958 року від газопроводу Ставрополь-Москва до Сєвєродонецька прийшов природний газ, що докорінно змінило систему опалення та постачання паливом. Водночас із початком переходу на природний газ як сировинну основу хімічних виробництв почалася і газифікація міста. Найпершим був газифікований житловий будинок №20 на вулиці Леніна (Незалежності України - ред.). Це сталося напередодні нового 1959 року. А через десять років газифікацію міста та його підприємств було повністю завершено.

30 грудня 1962 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР Сєвєродонецьк було перетворено на місто обласного підпорядкування та повністю виведено з-під юрисдикції Лисичанська. А 4 березня 1963 року відбулися позачергові вибори до міської Ради у зв'язку із новим статусом міста. До складу Ради тоді було обрано 193 депутати. Головою міської Ради обрано І.У. Водолазького. Таким чином, і 1963 можна вважати днем ​​народження нашого міста в тому статусі, в якому він знаходиться і до цього дня.

У 1961 році у Сєвєродонецьку було введено в експлуатацію завод із виготовлення склопластиків. Але все ж таки основне зростання промислового виробництва в місті припадало на наше головне підприємство, яке з 1966 року почало називатися Сєвєродонецьким хімічним комбінатом.

Змінювало своє обличчя і місто. Якщо довоєнні та перші повоєнні вулиці були досить вузькі, не розраховані на великий вантажний потік, то на початку 60-х настав час проспектів. Першим таким проспектом у географії міста став Радянський (з 2015 року проспект Центральний, - ред.). Він був створений одразу з двох вулиць — Радянської та ім. Ворошилова, а простір між ними було забудовано будинками громадського користування, облаштовано скверами.

Стадіон "Хімік"

Поряд із житловими будинками повсюдно будувалися спортивні майданчики, спортзали, стадіони. Всесоюзна науково-практична конференція з питань розвитку фізичної культури та спорту, яка була проведена у 1970 році на базі Сєвєродонецька, визнала наше місто еталоном масового розвитку фізкультури серед мешканців, а фізкультуру та спорт – найважливішою сферою соціального розвитку міста.

У 1964 році було введено в експлуатацію першу міську АТС на 4900 номерів. Почала виходити міська газета "Комуністичний шлях" ("Сєвєродонецькі вісті"). У 1966 році у місті з'явився свій широкоформатний кінотеатр "Сучасник", відкрито музичне училище, ресторан "Кристал" (нині кафе "Мозаїка"), збудовано готель "Центральний". У 1967 році відчинив двері новий Палац культури хіміків.

У 1970 р. розпочато будівництво Льодового Палацу спорту.

Цього ж року було повністю вирішено проблему забезпечення сєвєродончан дитячими дошкільними установами.

У 1971 році місто урочисто відзначило народження 100-тисячного свого мешканця. Житловий фонд на той час досяг одного мільйона квадратних метрів.

З'явилися нові проспекти – Гвардійський та Космонавтів, широка автомобільна траса об'їзної дороги, яка у межах міста була названа Ворошиловградським шосе.

Цнтр Сєвєродонецька

У 1975 році відкрили Меморіальний комплекс дома поховання воїнів, полеглих у боях за визволення Сєвєродонецька. Тієї ж весни відчинив двері Льодовий Палац спорту, здана в експлуатацію медико-санітарна частина хімкомбінату. Ім'я нашого міста з'явилося на морських та океанських просторах. У 1966 році на Далекому Сході країни з'явилася новітня рибальська база "Сєвєродонецьк", а через три роки в Чорноморському пароплавстві святкувалася поява ще одного великотоннажного суховантажу під таким же ім'ям. З екіпажами своїх "тезок" місто багато років підтримувало зв'язок.

1968 року сєвєродончани святкували відкриття нового аеропорту. За обсягами пасажиро та вантажоперевезень Сєвєродонецький аеропорт поступався лише обласному центру Луганську.

Аеропорт Сєвєродонецька

Сєвєродонецьк 1976 рік

Наприкінці 1978 року у місті з'явився перший тролейбус, а через рік електротранспорт став основним видом перевезень сєвєродончан. Всього за кілька років вулицями та проспектами міста було створено чотири тролейбусні маршрути, якими були пов'язані всі основні райони та підприємства. Останній маршрут - №6 простягнувся до заводу склопластиків і ніби оперізував всю територію об'єднання "Азот".

Широка мережа загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, стаціонарний хіміко-механічний технікум, інститут, музичні школи та училище – все це було створено працею сєвєродончан у порівняно короткий термін. У результаті Сєвєродонецьк став містом високої культури та освіти й досі зберігає цю марку (зберігав до вторгнення рф у 2022 році, - ред.).

Багатьох гостей, які відвідували наше місто під час бурхливого розвитку, вражало те, що юний Сєвєродонецьк майже не мав околиць. Загальноприйнято було вважати, що він народився і будувався на абсолютно порожньому місці, яке раніше просто не було пристосовано для нормального проживання людей. Але більшість першобудівників у своїх спогадах обов'язково наголошували на тому, що перший притулок їм дали мешканці села Ново-Сиротине.

Справді, у цьому невеликому селі, що знаходилося в районі нинішньої тролейбусної зупинки "Аміак", далекого 1934 року було збудовано перші майстерні, кузня, навіть стайня майбутнього будівництва. Там же розташовувалася контора першої будівельної ділянки. Згодом "Азот" та Сєвєродонецька ТЕЦ (у 2022 році російські окупаційні війська знищили ТЕЦ - ред.), розширюючи свої кордони та збільшуючи виробничі потужності, "поглинули" це село. Новосиротинці отримали житло у Сєвєродонецьку, а деякі збудували нові будинки та садиби у Щедрищеві.

І в 80-ті роки Сєвєродонецьк ріс і розвивався досить інтенсивно. Про це красномовніше говорять факти: у 1980 році у місті було збудовано дві школи, 4 дитячі комбінати, 8 магазинів, розпочато спорудження медико-санітарної частини об'єднання "Імпульс". Введено в експлуатацію 49,5 тисяч квадратних метрів житла.

Сєвєродонецьк 1980 рік

У 1982 році збудовано універсам, два дитячі комбінати, введено в експлуатацію 44,4 тисячі квадратних метрів житла. У 1983 році виробництво товарів народного споживання у місті зросло вдвічі, збудовано 37,4 тисячі квадратних метрів житлової площі. У 1985 році збудовано: нову школу, деткомбінат, АТС на 1000 номерів. Наступного року місто отримало ще одну АТС на 10 тисяч номерів та нову лінію тролейбусного сполучення (маршрут №6), яка не була передбачена проєктом. Одночасно поповнився житловий фонд на 42 тисячі квадратних метрів.

1990 року розпочато будівництво патологоанатомічного корпусу міської лікарні, міжлікарняної аптеки, дитячої молочної кухні. Намічено генеральний план подальшого розвитку міста, розрахований до 2015 року. У 1993 році населення міста становило 144,3 тисячі людей.

Сєвєродонецьк 1980 рік

У короткому історичному нарисі неможливо докладно розповісти у всіх подробицях про всі етапи становлення та розвитку молодого міста і вже, звичайно, про всіх, хто будував і створював сучасний Сєвєродонецьк.

Я свідомо не згадую прізвища та імена людей, які зробили свій внесок у цю шляхетну справу. Їх дуже багато – тисячі. Часткове уявлення про них дає список Почесних громадян Сєвєродонецька. Це почесне звання було затверджено міською Радою ще 1981 року. За 23 роки ним відзначено 50 сєвєродончан, які зробили вагомий внесок в історію та розвиток Сєвєродонецька.

Місто знайшло в собі сили, щоб не тільки вижити, вистояти, а й перебудуватися на ринковий спосіб господарювання, застосувати нові економічні відносини, переорієнтуватися і продовжувати рухатися вперед. У розпал розвалу економіки місто загальними силами завершує будівництво теплового колектора №4, а потім і нового каналізаційного колектора, приводить у зразковий порядок усі основні транспортні магістралі. У Сєвєродонецьку з'являються свій професійний драматичний театр та кабельне телебачення, виставкова зала, з небуття повертається кінотеатр "Сучасник".

Кожен із нас самостійно може скласти список втрат і придбань Сєвєродонецька за останні роки минулого століття і перші - того, що настало.

Але головне в тому, що це останнє десятиліття чітко розділило історію Сєвєродонецька на два періоди — доперебудовний та сучасний період молодого капіталізму. Робити якісь висновки з останнього рано: історія не терпить метушні та поспішності. Згодом вона все розставить на свої місця. Як точно зауважив академік В. Цвіркунов: "Для історії 70 років – нечувано мало. Для людей життя кількох поколінь".

На цих словах стаття журналіста Титаренка закінчується, від себе додамо, що історію Сєвєродонецька з 2022 року доповнив ще один період - війна, руйнування і російська окупація.

Більше історичних фото Сєвєродонецька за посиланням.