“Мріємо повернутися додому”: історія виїзду з окупації дитячого будинку з Луганщини

У майже всіх країнах кожного року відзначають День матері. Таким чином вшановують жінок та дякують за їхній вклад у розвиток суспільства. В Україні його почали святкувати з 2000 року у другу неділю травня.

До цієї дати “Сєвєродонецьк онлайн” поспілкувався з жінкою – головою дитячого будинку сімейного типу з Луганщини, якому вдалося виїхати з окупації. Вона розповіла про тиск з боку ворожої влади, допомогу українських відомств при виїзді та мрії про повернення додому.

Світлана (з урахуванням питань безпеки ім’я головної героїні змінено - ред.) у 2014 році стала мамою для дітей, позбавлених батьківського піклування. У Луганській області для її дитячого будинку сімейного типу облаштували житло. Майже десять років до повномасштабного російського вторгнення родина там жила й налагоджувала бут.

“Будинок був облаштований у такому чудовому місці, що ми могли там поставити велосипеди, самокати, ролики. Дуже гарне було розташування. Й інфраструктура в нашому населеному пункті була дуже гарною – все, що треба там було: лікарня, школа, магазини, ігрові майданчики, стадіон – все було для життя. У той самий час там була свобода – діти їздили на водойму, їх було не страшно відпускати на вулицю. Для розвитку дітей були всі умови”, – розповідає жінка.

Життя в окупації

З початком повномасштабного російського вторгнення родина залишилася на Луганщині. За словами Світлани, російські війська зайшли у селище швидко. Тоді сім’я ще не розуміла, як діяти.

“Якась невизначеність була. Росіяни зайшли на початку березня, почали свою владу у квітні, розпочали відкривати установи. Але тоді ще не примушували людей переоформлювати паспорти, тиску не було”, – ділиться спогадами Світлана.

Жінка додала, що про паспортизацію окупанти почали говорити після “референдуму” у 2022 році. Проте її родина не поспішала з цим, бо чекала на повернення української влади. Діти продовжували навчання в українських школах в онлайн-форматі, хоча через це їхні сім’ї окупанти почали підозрювали у “зв’язках з Україною”.

“Коли війська стояли від нас недалеко, ми чекали, не робили російські паспорти. Україна успішно контратакувала восени, і в новинах повідомлялося про можливий весняний контрнаступ, тож ми чекали у 2023 році, що Україна повернеться”, – розповіла вона.

Від російських паспортів вони поки могли відмовлялися, доти не зрозуміли, що контрнаступ найближчим часом не відбудеться.

“Почули, що потроху українські війська відступають. Ми сиділи у нашому містечку, нікуди не висовувалися, боялися відходити далеко від дому. Тільки за потреби: школа-дім. Прильотів в саме селище було небагато. На той час менш як десять попадало по околицях. Але техніка повз дому проходила, літаки пролітали, було гучно. Порівнюючи з іншими, ми не усі “прєлєсті” війни вкусили, але було лячно”, – зазначила Світлана.

Вона також поділилася переживаннями щодо того, що кордон бойових дій переміщувався й вони могли у будь-який час опинитися у зоні бойових дій.

Крім того, восени родина поїхала до обласного центру та побачила, наскільки ситуація серйозна, скільки там “проходить” військової техніки з росії на Луганщину: “це – безумна кількість”.

“Ми зрозуміли, що найближчим часом Україна навряд чи повернеться, тож вирішили шукати, як виїхати”, – сказала жінка.

Після “референдуму” на родину почали тиснути, Світлана оформила паспорт і на дітей, і на себе, бо чула, що виїхати можна з окупації лише за наявністю російських документів.

“Ми їх зробили. Дізналися, що є гуманітарний коридор для виїзду. Зв’язок з українською владою підтримували. Коли у нас були вже російські документи, то ми восени виїхали. До цього вагалися. Влітку нам почали казати, що ніякої України, ніякої онлайн-школи, щоб нічого українського не було. Ні підручників, ні зошитів, щоб діти не здумали вчитися”, – каже жінка.

Вона також процитувала слова окупантів, які намагалися її залучити до співпраці: “Ви повинні поповнюватися та брати дітей з “лнр”.

Виїзд з окупованої Луганщини

Світлана зізнається, що було важко.

“Ми з другої спроби змогли виїхати через гуманітарний коридор. Теж дивом. На кордоні з боку росіян ставлення було нормальним, бо мені сказали, що мої прийомні діти виглядають як домашні. Вони розуміли, що ми їдемо в один кінець, проте пропустили”, – каже вона.

Жінка розповіла, що її родині допомогли СОС “Дитяче містечко”, районна й обласна влада.

“Коли ми ще були на окупованій території, нам допомагали порадами. Направили нас в міністерство реінтеграції, яке повернуло нам кошти за дорогу. Нас вітали по приїзду. Зараз нам надають гуманітарну допомогу, відшкодовують вартість оренди. Але при цьому ми мріємо повернутися в українську Луганську область”, – зазначила Світлана.

Майбутні мрії

Зараз Світлана разом з дітьми мешкає в Україні. Жінка каже, що їм живеться непогано, проте всі мріють повернутися додому на Луганщину.

“Зараз у нас життя, як на паузі, ми не знаємо, куди нам рухатися, що де буде відбуватися. Мріємо про свій будинок, мріємо повернутися додому. До повномасштабного вторгнення ми не знали, що є такими луганчанами до кінчиків пальців та глибини душі”, – ділиться вона та додає:

“Україна всюди гарна, всюди рідна, але Батьківщина має дуже велике значення. Пішки б пішли на Луганщину, якби там все було так, як треба. Дуже хочеться додому”.

Світлана також зазначає, що на Луганщині навіть дихається легше: “Ці поля… Як на прапорі – синє небо й жовті поля. Там повітря, там дух свободи. Там простір, дихається легше. Звісно, що у кожному регіоні свій менталітет, але ми мріємо повернутися додому”.

При цьому вона каже, що якщо не буде найближчим часом повернення української влади на окуповану Луганщину, то родина хоче знайти десь будинок у схожому з луганським населеним пунктом.

“Щоб було більш просторо. Розуміємо, що ми зараз не єдині, кому важко. Наразі ми орендуємо житло, але було б дуже добре, щоб у невеличкому містечку з інфраструктурою орендувати житло з правом викупу. Щоб воно було власне”, – підсумувала Світлана.