“Релокація бізнесу — це, в першу чергу, історія про дружбу”. Як підприємець з Лисичанська розвиває свою справу у Дніпрі

Дмитро Косілкін — підприємець, переселенець з Луганщини. До широкомасштабного вторгнення у Лисичанську він сім років розвивав швейне виробництво й власний бренд функціонального дитячого одягу “Be easy”. Готувалися вийти на ринок і з одягом для дорослих, але плани зруйнувала повномасштабна війна. Попри всі складнощі, Дмитро зміг релокувати свій бізнес до Дніпра. Як вдалося це зробити та як вже два роки працюється на новому місці — він розповів журналістам “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Дмитре, коли та як ви розпочали власну справу?

 — Свою справу ми розпочали наприкінці 2014 року під час евакуації до міста Кам’янець-Подільський. Там почали гуляти з сином і зрозуміли, що йому потрібен якісний і зручний одяг. Тоді саме наближалась зима, весь теплий одяг був такий “дутий”. Сину було півтора року і йому було незручно активно гуляти в такому об’ємному важкому одязі. А більш якісний одяг європейських брендів виявився для нас занадто дорогим за рахунок того, що була велика різниця в курсі валют. І ми вирішили, що спробуємо відшивати одяг самостійно. Я за фахом інженер. Ми прорахували, який потрібен утеплювач, якої щільності, ознайомились з мембранними тканинами. Тобто підійшли до цього питання з точки зору вивчення технології. Знайшли тканини в Китаї, знайшли утеплювач в Україні, його виробляли в Ірпені. Закупили матеріали й вже наприкінці 2014 року, повернувшись до Лисичанська, звернулися до одного з наших ательє, щоб нам відшили пробну колекцію. Нам зробили лекала, ми відшили першу партію, але були незадоволені якістю пошиття. Десь шви були нерівні. Ми не педанти, але розуміли, що продаємо технологічний одяг і маємо конкурувати з європейськими брендами. Ми одразу собі поставили щабель того, що буде дуже якісно. І по ціні ми планували, що має бути доступно для українського споживача. Для таких самих батьків, як ми. І вже 3 січня ми закупили швейне обладнання, зробили розкрійний стіл, орендували приміщення, найняли трьох швачок і почали виготовляти першу колекцію.

Методом спроб і помилок ми досягли певних результатів. На той час це здавалось дуже якісним. Потім ми поїхали на профільну виставку й побачили, як подається одяг, що технологічний одяг дійсно має бути технологічним, якісь кишені мають бути, якісь інші елементи одягу, щоб дитині було максимально зручно. Після виставки ми з дружиною повернулись і розповіли начальнику виробництва й конструктору, що треба вдосконалити. І почали працювати над колекціями. Ми тоді вже розуміли, що одяг треба зробити більш практичним. І так кожного разу, колекція за колекцією, воно почало покращуватись. На наступну виставку ми вже взяли із собою начальника виробництва, щоб вона теж знайомилась з усіма тонкощами, бо “на пальцях” все не поясниш. Вона пішла, подивилась різні технологічні моменти. І десь у 2017 році ми вже робили певний продукт, який конкурував з європейськими брендами.

У нас два бренди. Є дитячий, заснований у 2015 році, це бренд “Be easy”. Над логотипом дитячого бренду працював дизайнер. “Be easy” — це бути простіше. І він в логотип додавав якусь повітряність, завитки. Тому воно вийшло схоже на бджілку, але це такий невеличкий смерч.

Продукція

Також є бренд дорослого одягу “Larox”, який ми планували запускати у 2022 році. Наприкінці 2021 року ми створили сторінку в Інстаграмі, підготували контент, підготували колекцію, почали запускати рекламу. “Larox” ми вже готували як більш дорослий сучасний бренд, стильний. У нас нещодавно була сесія щодо виходу на міжнародні ринки, і ми розуміємо, що цей логотип залишається актуальним і привабливим. Є запити й щодо дитячого одягу під цим брендом, але він вже буде більш витриманий.

“Larox”

Бренд “Be eazy” ми повністю відновили, вже цьогоріч готуємо зимову колекцію з повним модельним рядом, який у нас був. У нас було п’ять моделей зимового одягу, ми це будемо повністю відновлювати, і ближче до літа будемо додавати дорослий одяг.

Дмитро за роботою

 — Одяг вашого виробництва — який він?

 — Як я вже казав, для нас найважливішою була легкість і функціональність одягу. Наприклад, коли ми шукали тканину, ми шукали саме мембранну, щоб вона пропускала повітря і була водовідштовхувальною. Для більшого захисту ми ще наносимо додаткове тефлонове покриття. Завдяки йому вода просто скочується з поверхні й не затримується. Це дозволяє безпечно гуляти в будь-яку погоду: дощ, сніг, неважливо. Додатково тефлон дає ще один плюс: якщо, наприклад, йогурт чи морозиво капнуло на куртку, можна просто витерти ганчіркою, без прання. Менше циклів прання — це і піклування про природу, це більш екологічно.

Ми обов’язково у своїх куртках ставимо лямки “free-hands”. Це дозволяє в торговельних центрах носити куртку як рюкзак. Коли дитина просто гуляє, вона пристібає їх до бортів. А у торговельному центрі відстібає, вдягає лямки й носить як рюкзак. При цьому куртка застібається.

Використовуємо дуже багато світловідбивних елементів. Під час блекаутів ми особливо зрозуміли, наскільки це потрібно, це безпека. Для дітей це дуже важливо, вони можуть вибігти на дорогу. Ми робимо ці елементи максимально непомітними, але їх достатньо багато на куртках.

Одяг

 — Як ви зустріли повномасштабне вторгнення у 2022 році та як релокували бізнес?

 — Насправді, спершу ми не вірили, що все буде настільки серйозно. Ми планували, що тиждень-два, і все закінчиться. Переїхали в сусіднє місто Привілля в той же день. У перші дні був організований волонтерський штаб, ми до нього доєдналися. Як керівник, я вже розумів, що треба щось робити. Наближалась гуманітарна катастрофа. Полиці магазинів спорожніли, люди хаотично “вигрібали” все. Перший сигнал був, коли на третій день перестали завозити хліб. Ми почали волонтерити, десь до кінця березня займалися волонтерською діяльністю. Приміщення з обладнанням просто стояло, намагалися за ним доглядати, там були залізні двері, замок. Ніхто не мародерив. Це дозволило зберегти обладнання.

Нам допомогли знайти машину. За програмою релокації бізнесу “Укрпошта” сплатила транспортні витрати на 80 відсотків. Ми поїхали та забрали ту частину обладнання, яку могли вивезти. Поїхали з ночівлею. У перший день підготували обладнання, спакували, повиносили в коридори. Приїхала фура. Водій сказав, що не стоятиме більше двох годин. За дві години повантажили все, що змогли, і поїхали. Вже у Дніпрі ми не відразу почали працювати. Дякувати Богові, є друзі. Взагалі вся ця історія релокації — це про дружбу. Друзі дали нам такий поштовх, що треба працювати. Економіка сама себе не запустить. Ми продовжували волонтерську діяльність. Допомагати людям — це добре, але свій потенціал керівника треба спрямовувати в потрібне русло. Нам надали безкоштовне приміщення, дали потужності, ми не сплачували за оренду, все було безкоштовно. “All inclusive” такий певний. Це дало нам можливість трохи встати на ноги. Коли почався блекаут, ми знайшли інше приміщення, це була двокімнатна квартира, куди ми перевезли частину обладнання. На жаль, довелось скоротити частину персоналу, всіх ми не могли розмістити.

Була ще певна грантова програма від міжнародних донорів, вона вимагала більших виробничих площ, і ми переїхали сюди. З лютого минулого року ми на цій локації. Ближче до червня за грантовою програмою почало приходити нове обладнання, більш сучасне. Ми відновлювали ті методології і технології роботи, які були в Лисичанську.

Робота

 — Чи вдалося за два роки у Дніпрі повністю відновити обсяги виробництва?

  — Ми всі бачимо, що економіка стагнує. Наш асортимент продукції розрахований переважно на дітей. Тільки до Німеччини виїхали 1,2 мільйона людей. Ми всі розуміємо, що серед них є і чоловіки багатодітні, але більшість — це мами з дітьми. Нехай це 400 тисяч дітей. Раніше ми відшивали в сезон п’ять-шість тисяч одиниць одягу, в день до 40 курток. Зараз об'єми дуже впали. “Викручуємось” за рахунок співпраці з іншими брендами, беремо участь у тендерах. Повністю відновити свій бренд дуже складно. Ми працювали в сегментах “середній” та “середній+”. Але економіка впала. Зараз ми в пошуках своєї ніші. Ми пішли в область кастомізації за принципом Ікеа. Тобто в тебе є якась базова модель і ти її можеш змінювати. Для нас це не складно зробити, ми маємо технологічне обладнання. Людина каже, що хоче кишеню на блискавці. І ми запускаємо в роботу: лекала підготовлені, все працює.

Звісно, до обсягів відносно мирного часу ще далеко. У нас була команда з 20 людей, це не тільки швачки, це конструктор, копірайтери. Зараз ми тільки починаємо співпрацювати з програмістом, робити сайт. Ми розуміємо, що онлайн-продажі дуже важливі, бо повітряні тривоги, магазини не завжди працюють. Раніше ще ковід нас сильно направив в онлайн.

Міжнародні грантові програми допомагають з відновленням та розширенням виробництва. Це не повністю кошти міжнародних донорів, має бути власний внесок в будь-якому випадку, до 30 відсотків. За рахунок цього є можливість бути більш сучасним. У Лисичанську ми брали гранти на автоматизацію виробництва. Там був брак кадрів. Не було великої конкуренції, профтехучилища, які працювали, не давали достатньої кваліфікації. Людина могла вивчитись на швачку, але не працювати за фахом, а піти, наприклад, стати майстром манікюру. При цьому думаючи, що швачка — це взагалі не професія, а покликання. Тут ми також брали грант на автоматичне обладнання. У Дніпрі висока конкуренція в кадрах, і висококваліфікований спеціаліст вимагає високого рівня заробітної плати. І нам, щоб бути конкурентоспроможними, треба максимально все робити на автоматичному обладнанні. Таким чином, за рахунок гранту, ми змогли придбати лазерний плоттер, автоматичні швейні машинки. Ми можемо, не залучаючи висококваліфікованих спеціалістів, відшивати складні моделі одягу. Ми поставили машину циклічного стібка, щоб можна було відшивати й одразу різати. Це друга машина в Україні. Більше такого обладнання майже ні в кого немає, і ми цим пишаємось.

Дмитро за роботою

 — На вашу думку, чи повернеться після деокупації бізнес на Луганщину?

 — Важко робити якісь прогнози. Ніхто не знає, коли закінчаться бойові дії. І перший фактор — це безпека. Бізнес в будь-якому разі там буде. Питання, чи будемо там ми. Це дуже складно. Кожен переїзд — як пожежа. Як всі переселенці, ми обростаємо певними речами, їх стає все більше. Так само й на виробництві. Якщо ми перевезли певну кількість обладнання і тканини, а тут ми нарощуємо асортимент, щось змінюємо — усього цього теж стає більше. Якщо, коли їхали сюди, ми вмістили все в одну фуру, то назад — я не знаю, скільки їх буде потрібно. Ну, і гроші. Якщо буде допомога від держави — можливо. Але це буде не повномасштабний переїзд, це буде, напевно, якась філія. І трудові ресурси — якщо вони там будуть. Зараз ми розуміємо, що там лишились майже самі пенсіонери. А кадри — це молодь. Якщо молодь буде повертатися і будуть хоча б люди нашого віку повертатися — я думаю, що так, цілком можливо й там буде працювати.

Замовити одяг від виробників з Лисичанська можна на сайті або в Інстаграмі.

Фото та відео Олександр Буряк

Читайте також: Марія та Дмитро Косілкини: історія сімейної справи в умовах війни