Письменниця Альона Рязанцева: "Я стільки уявляла цей момент, коли я візьму в руки свою книгу!"

Сєвєродончанка Альона Рязанцева нещодавно випустила свою книгу «Афера. І нічого зайвого». Студенткою дівчина жила у Харкові, де спочатку навчалася, а згодом працювала журналісткою на «Суспільному». Після повномасштабного вторгнення вона змінила не тільки місто – спочатку поживши на Хмельниччині, а зараз у Львові, а й життя – звільнившись з роботи та почавши активно писати. Альона нарешті змогла втілити свою заповітну мрію – стати письменницею.

 Про шлях письменниці, стереотипи, страхи та ризики, долю книги вона розповіла в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Альоно, розкажіть трошки про себе. Відомо, що ви народилися у Сєвєродонецьку, пожили у Харкові, зараз мешкаєте у Львові. Війна вплинула на останні переїзди?

 - Я народилася у Сєвєродонецьку, ходила у школу №13, вступила до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на спеціальність «журналістика», закінчила магістратуру. Вже на четвертому курсі я почала працювати на «Суспільному. Харків». І робила це до початку повномасштабного вторгнення. Була кореспонденткою, ведучою, випусковою редакторкою новин. Встигла спробувати там все. Після 24 лютого 2022 року ми опинилися на Хмельниччині, разом з моїми родичами, які виїхали з Сєвєродонецька. Якийсь час жили разом у селі Кунча. І потім ми вирішили, що хочемо все ж таки життя у місті та переїхали до Львова. Я звільнилася з «Суспільного» наприкінці 2023 року. І саме того дня, коли я вийшла зі всіх робочих чатів, попрощалася з усіма, мені прийшла відповідь від видавництва «Темпора», що вони зацікавилися моїм романом, який я їм надсилала. І так почалася моя письменницька кар’єра, якщо можна так сказати.

Альона Рязанцева 

 - Зазвичай всі творчі люди стартують у своїх сферах з дитинства. Ви теж до цього писали новели, публікувалися. Коли ви зрозуміли, що це щось більше, ніж просто хобі?

 - Якщо казати, що прям професійно – то, напевно, починаючи з минулого року. А так я теж писала, навчаючись у школі. Оповідання, розповіді всілякі. У нас були дуже гарні вчителі, які підтримували це. Я писала, щось показувала їм. Мене підбадьорювали. Але після того, як я переїхала до Харкова, я перестала писати. Бо було багато роботи, реального життя, саморозвитку. Тому, мабуть, саме після повномасштабного вторгнення, коли ми почали переоцінювати своє життя, коли стало зрозуміло, що воно може закінчитися просто завтра, я запитала себе – чи подобається мені моє життя. По-перше. І чи згадаю я ту мрію, яка була у мене в дитинстві. По-друге. Бо я дуже мріяла стати письменницею, писати книги. Це була така моя заповітна мрія, яку я відклала через те, що реальне життя вимагає від нас якихось дій. Після початку вторгнення я знов почала читати. Бо, коли ти працюєш журналісткою, у тебе не завжди є сили на прочитання художньої літератури. Я читала новинні канали, статті, готувалася до своїх сюжетів. Вивчала теми екології, криміналу та інші. І після 24 лютого вирішила повертатися до того, що я люблю. Саме у 2023 все почало ставати на свої місця. Я написала оповідання, воно вийшло в альманаху. Потім ще одне, воно вийшло в іншому. Здається, три були публікації новел було. В одній з них я описала історію свого діда, який евакуювався з Сєвєродонецька. Це було важливо для мене. Бо після вторгнення він ще місяць залишався у підвалі в місті. Дуже важко виїжджав. Сумна історія.

 Один з альманахів. Тут історія про евакуацію дідуся Альони з Сєвєродонецька

Після того, як я побачила, що мене публікують, я написала роман. Але він якось не сподобався нікому. Це було у першій половині 2023 року. А потім я вирішила, що так просто здамся та напишу другий у жанрі кримінального роману «Афера. І нічого зайвого». І він вже сподобався видавництву. І так з’явилася книга на світ.

 - Така кримінальна складова – відбиток тематики у журналістиці?

 - Я думаю, так. Тому що журналістика – це та професія, яка дозволяє заглянути у різні сфери життя. Ми знімали сюжети про дтп, пограбування. Я не раз знімала їх у суді. Побачила життя, яке є навколо. Що є кримінал. Просто раніше ми при слові «бандит» уявляли голомозих чоловіків у малинових піджаках, які були у 90-ті. Зараз злочинність залишається, але має інакший вигляд. Кримінал – не самоціль роману. Мої герої стикаються з такими життєвими обставинами, питаннями, які вони мають вирішити. Що важливіше – совість чи кохання? Чи можу я порушити закон заради іншої людини чи заради себе? Такі питання цікавлять і мене як людину. Такі теми підсвічують больові точки у людях. Тому такий жанр прийшов до мене.

Робота. З архівів

Мені дуже цікаво, що люди говоритимуть про книгу. Бо коли ти пишеш роман, ти просто кайфуєш від того, що ти створюєш історію, яку тобі хотілося б прочитати. Потім видавництво її бере, ти думаєш – вау, їм сподобалося. Коли виходить книга, ти розумієш, що далі в неї буде своя доля. Як її приймуть читачі, чи сміятимуться вони над жартами, чи плакатимуть вони у тих ситуаціях, коли це потрібно, чи не скажуть вони, що це повна маячня? І тепер я дуже переживаю за це.

 - А ви уявляли свого читача? Бо, якщо це фільм, можна сходити в кіно подивитися на глядача…Тут інакше…

 - Я намагаюся підходити до цього без стереотипів. Але мені здається, що книга має сподобатися жінкам від 16 і до 60 десь. Тим більше вона написана від першої особи – жінки. Героїні 27-28 років. Цьому віку має зайти найбільш…Але все це умовно.

Альона Рязанцева

 - Чим надихалися при створенні роману?

 - У книзі є 2 афери насправді. Видима, пограбування банку. А ще внутрішня, психологічна афера. Я не можу спойлерити, але для мене кримінал – це певне тло, на якому можна розповісти про відносини, стосунки, кохання, дружбу. Кримінал – така ризикована, патова ситуація – вона підсвічує ці моменти. Якщо говорити більш життєво, то мені подобається атмосфера фільмів про друзів Оушена. Коли незнайомі люди разом збираються та разом роблять щось таке дахозносне. Вони користуються своїм мозком, харизмою, вдачею. Щоб провернути щось ризиковане та масштабне. Мені також подобаються фільми «8 подруг Оушена», «Фокус», відчуття, які вони викликали в мене. Ти боїшся, переживаєш, тобі цікаво.

 - Лоскотання таке нервів…

 - Так! І я думаю, що героям моїм люди будуть співпереживати. Бо у них є певна мотивація, чому вони на це пішли. Вони хочуть грошей, тому що у кожного з них є на це своя причина. Це цікаво досліджувати.

 - А що є в головній героїні від вас?

 - Я захоплююся своєю головною героїнею. Від мене в неї жарти та ставлення до життя, тому що вона, попри те, що все іде коту під хвіст, намагається триматися, жартувати. Дивитися на себе не як на жертву, а як на сильну людину. Також у неї певні гріхи молодості, пов’язані з криміналом. У мене немає кримінальних гріхів, але, як і в кожної людини, є вчинки, якими я не пишаюся, яких я соромлюся. Героїня крізь книгу несе осад провини за те, що вона робила. Мені здається, це теж в неї від мене. Тому, можливо, нас пов’язують якісь психологічні моменти. А все інше – вигадка. Хоча ще є такий момент. Марта народилася та жила у Дніпрі, потім приїхала до Києва.

Постфактум я дивилася на це та думала – чому так? Можливо, можна провести паралель, що я переїхала з Сєвєродонецька до Харкова. Ці міста для мене стали дуже важливими, тому що Сєвєродонецьк – це дім, життя, народження мене, перше кохання. А Харків, як для моєї героїні Київ, це новий ковток життя. Тому паралель між містами все ж таки є. Це як зараз складно відповісти, коли тебе питають, звідки ти переселилася. Яке місто називати? Де жила чи де народилася?

Герої мають риси від людей, яких я знаю. Це може бути зовнішність, жарти, спосіб спілкування, флірт. Отакі моменти – це збірний образ людей, з якими я зустрічалася по життю.

Альона Рязанцева

- Сєвєродонецьк – невелике місто. Напевно, творчій людині, яка виділяється, має інші мрії, складно там проявитися. Хоча з нашого міста багато талановитих постатей. Не боїтеся зараз реакції містян, де всі один одного так чи інакше знають?

 - Цього я абсолютно не боялася. До речі, у Сєвєродонецьку я відчувала себе доволі органічно. Брала участь у літературних конкурсах, їздила читати вірші. Була велика підтримка. До того ж, відчувалася підтримка вчителів. Навіть зараз частина з них вітали мене з книгою, писали у соцмережах. Мені це дуже приємно було. І я думала, що так всюди. Але коли я приїхала до Харкова, який набагато більше за Сєвєродонецьк, я зрозуміла, що там стільки талановитої молоді. Не те, щоб я таких не бачила у рідному місті. Але конкуренції було явно менше. І тут ти приїздиш у велике місто, де багато талановитих людей, і відчуваєш – не те, що ти можеш загубитися, але є оце – я не одна така унікальна. До речі, це теж одна з причин, чому я перестала писати. Бо я подивилася, всі такі амбіційні, творчі. І я себе применшила, перемкнула свою увагу на інше. Знадобився певний час, щоб я знов повернулася до того, що мені важливо.

До того, ж місто розвивалося. Коли я приїздила, бачила, як будуються парки, відкриваються кафешки. Кава на кожному кроці. Я дуже її люблю, тож це певна ознака цивілізованого життя. Шкода, що я десь мало звертала увагу на рідне місто. За цей час, як здала «Аферу», написала ще один рукопис. Книга буде пов’язана з рідним містом. Це романтична історія про переселенку з Сєвєродонецька, яка опиняється у маленькому селі на Хмельниччині. Там я дала волю своїм почуттям та розповіла про людей, які на певний час втратили свою домівку. І хоча я не жила там останнім часом, завжди поверталася туди як у місце сили, натхнення, туди, де можна на якийсь час забути про все та бути дитиною.

Скрін з програми "Телепатія", де Альона вела рубрику про книги "Читалка"

 - Ви писали, що навіть для вас у книзі несподіваний фінал. Коли ви почали писати, його не було в голові від початку?

 - Я чітко бачила кульмінацію. І вона залишилася. Та й історію будувала, виходячи з неї. Я бачила цю картину та думала, як зробити так, щоб герої до цього дійшли? Але фінал мав бути жорсткішим. Насправді Марта мала вчинити інакше. Я думала, що вона була жорсткішою жінкою.

Але писала та досліджувала її як людину. Якісь реакції на події, характер, темперамент, почуття. І ця історія настільки закрутилася, що героїня пішла іншим шляхом. Я здивувалася, але розуміла, що він буде більш органічним для неї. Сподіваюся, що читачів він теж здивує.

Книги

 - Ще ви казали, що боїтеся своєї книги. Чому?

 - Те, чого я боялася, те й справдилося. Я стільки уявляла цей момент, коли я візьму в руки свою книгу. Мрія життя здійснилася, ступор, ейфорія. А по факту, найкращим моментом був той, коли мені написали з видавництва та сказали – «Класна історія, ми її беремо в роботу». Це були навіть палкіші емоції. Я стрибала по кімнаті з родичами. Це було щастя. Але виявилося, що попереду було багато роботи. І це не тільки про редагування, розповіді про книгу, бо їх багато й треба презентувати її постійно. А коли я отримала її в руки – зрозуміла, що тепер переживатиму за її долю. Чи будуть її читати, чи будуть відгуки, а якщо будуть, то які? А якщо це єдина книга, яку я зможу написати й більше не вийде? Чи писатиму, але мене більше не друкуватимуть? Дивлюся на книгу та відчуваю відповідальність. І тепер роботи ще більше, ніж було до, мені здається. У мене не було цілі видати одну книгу. Я мріяла стати саме письменницею. Для цього треба багато працювати.

Минулого року я вже написала «Аферу», не думала, що її візьмуть. І я пішла вчитися на курси письменницької майстерності до школи «Літосвіта». Тоді стало зрозуміло, що це була лише вершина айсберга - написати. Тепер задача втримати успіх. Це складно та страшно. З цим погоджуються і мої колеги.

До того ж страшно, що читачам може не сподобатися і вони битимуть словами мою книгу. Від цих думок моторошно. Хоча я за критику, я об’єктивно розумію, що це перша книга. Впевнена, що років за п’ять я напишу ще краще.

Альона Рязанцева

 - Що з мрій про письменництво виявилося правдою, а що навпаки?

 - Є така штука, як синдром самозванця. Мені важливо було, щоб книгу видало саме видавництво. Нічого не маю проти самвидаву, це дуже класний шлях. Але мені хотілося іншого. Зрозуміти цінність. Я думала, що коли видам книгу, відчую себе письменницею. Але, навіть тримаючи книгу в руках, мені важко себе назвати нею. Бо синдром самозванця нікуди не подівся.

Справдилося те, що для того, щоб писати, треба багато читати. Також можна вчитися писати. Адже це певне ремесло, у якому є свої правила.

Ще боялася, що видавництва не публікують молодих невідомих авторів. Треба розуміти, що справді багато людей пишуть книги, надсилають їх у видавництва. Але й видавництв багато. І якщо історія хороша – тебе публікуватимуть. Цей страх не справдився.

По грошах поки важко сказати. Але у нас поки письменники більше витрачають своїх коштів, щоб просувати, їздити. Поки я вважаю, що письменництво – це не про гроші. Принаймні в Україні.

Альона Рязанцева

 - Як пишуться книги? Враховуючи вашу історію, це навряд чи знятий окремий будинок та келих просеко…Привідкрийте завісу – який він, побут письменника….

Він насправді дуже простий. Чи мені так пощастило, чи журналістський досвід, але я можу писати, у принципі, будь-де, у будь-яку пору року, час доби, за столом, у ліжку, на кухні. Думаю, журналістика дала своє. Проте це має бути щоденна робота. Цьому я також навчилася на марафонах. Я почала писати «Аферу» по півтори тисячі слів приблизно на день. Це робила майже щодня, окрім вихідних. З’явився адреналін. Складно почати, але коли ти вливаєшся в історію, ти іноді не можеш зупинитися. Найчастіше працювала ввечері після роботи або вранці. Треба брати та писати. Ще мені допомагали прогулянки наодинці з музикою. Під нею з’являються сцени, діалоги. Ти стоїш посеред вулиці та записуєш фрази – бувало й таке.

 - А хотілося, щоб книгу екранізували?

 - Звісно! Це наступна велика мрія. Коли я пишу, то бачу картинку у себе в голові й мені треба її описати. У мене в голові цей фільм вже знятий. Якби хтось прийшов та сказав – «Давай знімемо» - я б погодилася. Екранізація книги – це такий комплімент автору!

 - Як ви почали працювати з «Темпорою»? Як взагалі почати працювати з видавництвами?

 - Треба якісно підготувати рукопис, синопсис, можна скласти табличку видавництв, які публікують книги, схожі на ваш жанр. Я не раджу надсилати всім. Бо можуть і взяти в декількох місцях, і потім треба відмовлятися. До того ж, бажано б обрати пріоритетні. У деяких видавництв на сайті є форма подачі рукопису. У «Темпори» не було такого, але була пошта. Звідти були класні лектори, з якими я познайомилася на курсі. Хоча я не хотіла туди відправляти, бо знала, що до них стукається багато людей.

Ще з порад - бажано робити лист персоналізованим.

І треба розуміти, що відповіді можна чекати довго, іноді місяці. І не всі відповідають. Але за місяць можна написати їм знов.

 - А що ви самі читаєте?

 - У школі я багато читала, після переїзду до Харкова часу на це бракувало. Після вторгнення знов повернулася до книг. У Кунчі я попросила знайомого, який був у Дніпрі, надіслати мені з книгарні якусь сучасну книгу. Він мені надіслав дві книги Аліси Гаврильченко, яка видається в «Темпорі» якраз. Це як знак. Люблю трилери, детективи та ромкоми. Реалізм у всіх його проявах. Фентезі не дуже люблю. Дуже сподобалися «Загублена» та «Гострі предмети» Флін Гілліан. Така психологічна напруга. Люблю детективи Поліни Кулакової, яка також у «Темпорі» видається. Ще люблю Фредріка Бакмана за його щирість, іронію.

 - Ви сказали, що вже є рукопис майбутньої книги. А які ще є плани?

 - Я сподіваюся, що він побачить світ. Трохи експериментальний жанр – ромком в українських реаліях. Романтична, комедійна історія, але трохи трагічна. Комедія та трагедія – це і є життя.
Третя книга – це буде психологічний трилер. Насправді у мене багато творчих планів. Хочеться писати про все. Тільки дайте час та сил. Хочу спробувати себе в різних жанрах. І втілити всі свої ідеї.

Альона Рязанцева

 - Хотілося б вже відомою письменницею приїхати у звільнений Сєвєродонецьк та провести там презентацію?

 -Так, звичайно! Сподіваюся, що так неодмінно станеться. На книзі написано, що я з Сєвєродонецька. До речі, у «Темпорі» кажуть, що люблять авторів зі сходу.