"Солодка справа" в нелегкі часи: як кондитерка з Сєвєродонецька виготовляє десерти у Львові

Мирослава Клименко – кондитерка-самоучка з Сєвєродонецька. «Солодкою» справою почала займатися 8 років тому, перетворивши звичайне захоплення та перегляд відеороликів в Інтернеті на власний бізнес.

Разом з чоловіком Мирослава відкрила кондитерську студію «Mira Cake», але насолодитися своїм дітищем і втілити усі плани так і не встигла. За два місяці після відкриття розпочалося повномасштабне вторгнення.

Мирослава розповіла «Сєвєродонецьк онлайн» про життя під обстрілами в режимі очікування, боротьбу за своє місце під сонцем та цікавий підхід до відновлення своєї справи без великих витрат у Львові.

 - Мирославо, коли почали займатися «солодкою справою»?

 - Я вступила в університет і мені потрібно було десь заробляти гроші, щоб на все вистачало, тому дивилася у Ютубі дуже багато кондитерських відео. Коли був поганий настрій, вмикала та дивилася, мене це заспокоювало, було цікаво. А потім думаю, а чому б не спробувати щось зробити самій. Пам’ятаю, перший торт зробила чоловіку на день народження. Він у мене тоді вийшов такий косий-кривий, але в принципі на той момент це нормально було, всі сказали «вау».
У 2016, думаю, зроблю сторінку в Інстаграмі та подивлюся, як буде, підуть люди чи ні. І десь за три дні взяла своє перше замовлення. На зароблені кошти я купила інвентар, який мені був потрібен для кондитерської справи. Придбала універсальну форму для тортів, ще інші формочки та міксер. У мене з’явилися клієнти. Так все й почалося. Однак у 2019 році настав Ковід, і я припинила працювати в цій сфері на певний час. Але у мене постійно чесалися руки на кондитерську справу, дуже люблю виготовляти різні саморобні речі, я творча людина. Тому вирішили з чоловіком відкривати власну кондитерську студію і працювати.

Студія

 - Ви свої десерти пропонували у кав’ярні під реалізацію?

 - Так, коли ми відкрили свою студію, кав’ярня «Coffee Panda» робила у нас замовлення на десерти. З іншими попрацювати не встигла. Я в цій справі не професіонал, тому починали все потроху.

 - Скільки ваша студія працювала до початку повномасштабного вторгнення?

 - Ми відкрилися десь за два місяці до повномасштабного вторгнення, я там зовсім не встигла попрацювати нормально. Коли ми зрозуміли, як діяти, то все закінчилося. У мене було в планах робити великі дитячі та весільні торти, будь-якого масштабу. Хотіла розширюватися, брати людей, навчати. Але не вдалося... Коли ми дивилися новини про скупчення росіян біля кордону, якось поставилися до цього, як до чергової провокації. У нас з 2014 року постійні сутички, думали, що все пройде, якось домовляться. Щодо війни у нас навіть думки не було. Місто розквітало, будували «Епіцентр», корти в центрі біля «Джазу». І я зовсім не вірила, що це станеться, до останнього. 23 лютого я ще проходила кондитерські курси, який проводила кондитерка з Харкова впродовж трьох днів. Все було спокійно, нічого не передбачало біди.

Студія

 - Розкажіть, де ви були, коли почалася повномасштабна війна?

 - Я була вдома разом з чоловіком. Зазвичай ми вимикаємо телефони, ставимо вушні затички у вуха та лягаємо спати. Нам так комфортніше. У той день нас розбудила сестра. Разом з татом вони приїхали до нас, стукали у двері. Ми спросоння нічого не могли зрозуміти. Була восьма ранку, перші вибухи почалися десь о четвертій. Ми про це не знали. Усі плачуть, всі в шоці… Ми теж. Почали моніторити інтернет, щоб зрозуміти, які масштаби. Вибухи були у Києві, Харкові, обстріли йшли і в Луганській, і в Донецькій областях. Думали дивитися по ситуації, у перший день у нас не було думок, що будемо виїжджати одразу. По телебаченню тоді казали, що два-три дні, тиждень… Ми чекали. У нас будинок розташовувався по шосе Будівельників навпроти мийки, там де Луганська траса, ліс. Знаходитися там було небезпечно. Ми переїхали до чоловіка мами на Федоренка. Вона жила на першому поверсі, тому було безпечніше. Прожили ми там десь три тижні. Перший такий серйозний обстріл стався 8 березня, у той день ми з чоловіком поїхали на велосипедах до нас додому, щоб забрати запаси їжі. У нових районах було небезпечно знаходитися, оскільки там було більше влучань. Я вмовила чоловіка залишитися хоча б на 10 хвилин та випити чай, оскільки на вулиці було прохолодно. Тільки ми заварили чай, почався обстріл… Воно як пішло смугою від нових до старих районів. Ми сиділи в тамбурі, будинок хитало, таке відчуття, неначе ми їхали у потязі. Так боялася, хоч би нас не завалило. Було дуже страшно, зачепило дуже багато будинків. Ми перечекали, а коли поверталися до чоловіка мами, побачили, що нашою дорогою лежали мертві люди…

 - Тобто, якби не залишилися випити чай, невідомо, що б було

 - Думаю, так, якби ми поїхали в той момент на велосипедах по цій дорозі, то нас, можливо, вже не було, або лежали в у лікарні й нам би діставали уламки від цих снарядів. По дорозі були вирви, будинки горіли…

 - Цей випадок і змусив вас задуматися про виїзд?

 - Під час цього обстрілу постраждала й наша машина, яка стояла біля будинку мами. Вона була пробита шматками снаряда, усюди було потріскане скло, але шини та бензобак були цілі, і ми тоді задумалися, що треба їхати. Але насправді той факт, що не буде світла та інтернету, нас більше змусив поїхати. У мене чоловік працює в IT, і відсутність електроенергії та зв’язку для нього є великою проблемою. Ніякого прогресу не було, війна не зупинялася, а ми сиділи не зрозуміло що чекали. Ми поїхали 16 березня, було складно та страшно. Хтось казав, що треба виїжджати колоною з білими прапорцями, хтось казав, що можна спокійно виїжджати без цього. Розповідали, що дорогою люди потрапляли під обстріли. Ми поїхали однією машиною, завантажили найнеобхідніші речі та продукти, оскільки не знали, що нас чекає далі. Їхали через Дніпро, Вінницю у Львів. Добиралися три дні.

Мирослава

 - Чому саме Львів?

 - Ми просто подумали, що Львів ближче до кордону, це дальня точка України, туди ракети долітають не так швидко, як до Києва. Місто велике, у Львові більше людей, які будуть замовляти торти. У Києві тоді були серйозні обстріли, там нікому не потрібні були ці торти, як і в Запоріжжі, Одесі, Харкові та інших містах.

Також у нас у Львові були друзі, які сказали, щоб ми приїжджали, а далі будемо думати, що робити. У нас була вже своя команда, можна так сказати. Тоді були гроші, але ми усі перейшли в економрежим, тому що не знали, що на нас чекає далі. Усі ми залишилися без роботи, жили разом у будинку, який нам надали у безкоштовне користування на декілька місяців. Ми підтримували один одного та починали все спочатку.

 Мирослава

 - Розкажіть, як ви відновили свою справу?

 - В одному Телеграм-каналі, де допомагають переселенцям, я побачила повідомлення від дівчини, що військовим треба виготовити домашні торти, щоб вони могли поласувати. Я вирішила взяти це замовлення, але у мене не було необхідного інвентарю. У будинку не було міксеру, кондитерського приладдя, лише якісь миски, ложки. Я поцікавилася у цієї дівчини, що саме треба. Мені дали гроші на закупівлю товару, все було по мінімуму. Це були звичайні медовики. Мені все одно на той момент було нічого робити, думаю, якраз зроблю гарну таку справу. Я не гналася за якимись грошима, виготовила 20 кілограмів тортів і взяла чисто символічну плату – максимум 500 грн.

Перші торти у Львові для ЗСУ

Потім у мене замовила торт подруга, яка працює в місцевій компанії. Вона займалася святами. Якраз і запропонувала, щоб я на один із заходів, де було багато людей, виготовила торт. Мовляв, вони як побачать, будуть підписуватися на мою сторінку. Я погодилася, купила найдешевший міксер десь за 300 грн, кондитерський столик, формочку, шпательки для вирівнювання, вклалася у 1000 гривень. Зробила перший тортик, там усім все сподобалося. До речі, міксером дотепер працюю, ще не купила собі нормальний, але й так добре. Я така людина, що можу за допомогою однієї формочки, міксера та лопатки робити повноцінні торти. Мені не треба закуповуватися на декілька тисяч, можу підлаштовуватися під будь-які умови. Сиділа та думала, як зробити все з мінімальними вкладеннями, я не хотіла витрачатися на рекламу, до того ж мій рекламний кабінет було заблоковано за день до повномасштабного вторгнення, через накладення санкцій на Луганську та Донецьку область.

Вирішила робити бенто-торти, які зараз в тренді, бо не потягнула б великі. На них теж можна заробити. Я спочатку робила торти в нуль, по собівартості, доставляла їх на автобусах, трамваях, заробляла чисто на доставках. У мене була умова, що люди мають викласти торт собі в історії з відміткою моєї сторінки. Щоб мене побачили люди, я почала залишати коментарі під фотографіями типу «гарне фото», «гарного настрою». За годину можна було залишати 20 коментарів. Це діє дуже добре: сидиш, тобі приходить сповіщення, що хтось написав комент, переходиш на сторінку та бачиш вже її наповнення. Це гарно спрацювало, у мене з’явилося багато замовлень, потроху я збільшувала вартість, і через два місяці я вийшла на нормальний цінник, як в інших кондитерів, і почала заробляти.

 - Дуже цікавий у вас підхід. На скільки замовлень в тиждень вийшли?

 - Просто я знаю людей, які в першу чергу купують курси, потім скупляють весь інвентар для роботи й тільки після того починають працювати, витративши дуже багато грошей. У мене був інший підхід, я спочатку почала працювати на мінімумі, поступово розвиваючись. Так краще, тому що може не піти.

Я навіть не знаю, скільки замовлень виходить на тиждень. Буває, що один чи два дні у мене тиша. У середині тижня люди себе не проявляють, а у п’ятницю, суботу та неділю у мене буває такий завал. Іноді навіть не беру деякі замовлення. Коли великий конвеєр, я там щось малюю, там щось дозамовляю. У мене бувало, що я плутала начинки. Бували дні, коли я не встигала ні погодувати своїх, ні сама поїсти. Я зранку до вечора працювала. Чоловік мені казав не брати ці торти, коли й так завал. Був момент, коли я брала замовлення з такою жадібністю, що у мене вже їхав дах... Це якийсь страх того, що ми знаходимося на орендованій квартирі, і потрібні гроші на оренду. Треба було заробляти, щоб нормально себе відчувати й ходити в магазин не тільки за звичайними продуктами, а й за смаколиками, щоб кудись сходити, відпочити десь. Це для мене важливо, я не хотіла так, щоб ми сиділи вдома, мені потрібно, щоб ми кудись ходили, їздили, щоб була змога купити речі. Тому так бралася за будь-яку роботу.

Мирослава

 - Мирославо, розкажіть, які десерти ще виготовляєте окрім бенто-тортів?

 - Виготовляю капкейки, трайфли, ще їх називають «Cake to go» (такі стаканчики з багатошаровими десертами, які зручно їсти по дорозі). Наразі з кав’ярнями не співпрацюю, мені вистачає. Спочатку я брала по десять тортів на день, зараз вже навчилася відмовляти. Мене люди знають у Львові, тому беру стабільно чотири-шість тортів. Не хочу перепрацьовувати, ми і так живемо в складних умовах. Мій моральний стан дуже хиткий, і я розумію, що мені не можна брати зараз дуже багато замовлень, тому що я можу просто поїхати у лікарню, десь у психдиспансер, і відпочивати. За ці два роки у нас у зв’язку з сімейними обставинами було дуже багато проблем. Мій батько закрився у собі через усі обставини, у нього сталося декілька інсультів, а потім ми його поховали...

 - Прийміть мої співчуття. У такий важкий час кожна людина бореться ще на своєму фронті з проблемами...

Це точно... Насправді з батьком сталася дуже жахлива ситуація. Ми його постійно підтримували, запевняли, що у нас все добре, що живемо у квартирах з нормальними умовами, маємо роботу... Але людина настільки морально не витримувала усього, що нічого не допомогло...

 - Мирославо, чи будуєте наразі якісь плани?

 - Поки живемо одним днем. Працюємо, збираємо гроші. Ми нічого поки не відкриваємо, ситуація нестабільна, ще й зі світлом проблеми, хочу посидіти, подивитися, що там буде далі... Ми й свою студію не вивезли, навіть не знаю, що з нею, може, її обікрали вже. Мені надсилали фото будівлі, там двері закриті, вікна розбиті, але не сильно. Що всередині – невідомо, можливо, там вже росіяни зробили кухню, не знаю... Я сподіваюсь, що невдовзі буде деокупація Сєвєродонецька. І коли скажуть після розмінування, що можна їхати туди, я поїду у рідне місто подивитися, до чого все це призвело... А так я і не знаю, чи будемо ми залишатися у Львові, тому що Львівська область дуже відрізняється від усієї України. Звісно, є і нормальні люди, але іноді трапляються такі, коли, почувши, що ми приїхали з Донбасу, починають політичну тему та приписують нас до росіян, і навіть можуть сказати: «Це все через тебе, дівчино, яка приїхала з Донбасу».