Лікарка з Сєвєродонецька Катерина Бондар: “Минулим жити вже немає сенсу”

Сєвєродончанка Катерина Бондар - лікарка з 24-річним досвідом. Вона - дерматовенерологиня, косметологиня та трихологиня. До російського вторгнення вела прийом у клініці “Гіппократ”. 

Також  відома багатьом як відеоблогерка. На своїх акаунтах dr.katerina_bondar в Instagram та Tik Tok говорить не тільки про медицину, а й підіймає болючі соціально-політичні теми. Зокрема, у серпні стало вірусним її іронічне відео зі "словами підтримки" жителям російської Суджі, які стали вимушеними переселенцями.

З 2022 року лікарка живе у Києві. Працює у приватній клініці "Адоніс", куди влітку цього року прилетіла російська ракета та забрала життя дев'яти людей. Того дня Катерина Бондар була на роботі та пам'ятає його похвилинно.

Про цей травмуючий досвід, власний вимушений переїзд, спогади про рідне місто та адаптацію у столиці вона розповіла в інтерв’ю “Сєвєродонецьк онлайн”

 - Пам’ятаєте свій останній день у Сєвєродонецьку?

 - Звичайно. Я пам’ятаю, що 23 лютого вже була трохи дивна атмосфера. Я забрала додому лікарську печатку, хоча ніколи раніше не робила цього. І ще на стінах сертифікати мої висіли. Я зробила копії. Не знаю, навіщо. Далі дівчатам, співробітницям, виписала заспокійливе, тому що всі дуже нервували. А о 18 годині ми закрили “Гіппократ”, розійшлися та більше не поверталися.

З колективом у "Гіппократі"

 -  Що було 24 лютого?

 - Пам’ятаю, як забіг чоловік о 05:36 до кімнати й сказав: “путін почав війну. Летять ракети на Київ та Харків”. Я встала, і перші мої слова були: “І що нам тепер робити?”.
Ми розбудили дітей. Спочатку думали пересидіти. Адже казали, що російська армія заходить з боку Куп’янська. Поїхали у супермаркет, набрали повний кошик сирокопченої ковбаси, хлібців і подібного. Тільки вийшли, збиралися їхати на заправку - й о 8 годині був приліт по нашому аеропорту. І все.

Человік завіз мене додому. Сам ще поїхав виписати пацієнтів. Далі ми зібрали необхідні речі і поїхали до Рубіжного. Там живе моя свекруха.

Потім ще повернулися додому 25 лютого за деякими речами. І 25 ввечері, коли ми почули, що по Сєвєру вже “Гради” летять, поїхали на Дніпро. І більше додому не поверталися.

 - Були у вас колись думки, що станете переселенкою?

 - Ми вже виїжджали у 2014 році в Одесу. Але коли місто звільнили, на крилах любові примчалися додому. Не було у нас таких думок тоді, щоб десь залишитися, бо Сєвєр - це наше все. У нас там все було чудово. Класна робота, класна квартира. І пацієнтів було вдосталь, і друзів.

Пам’ятаю, якраз повернулися на День прапора. І були сподівання, що ось нарешті всі “ватники” позакривають свої роти. І не думала я, чесно, що може бути так, як зараз. Коли путін сказав, що Луганська та Донецька область - це росія, було передчуття - щось насувається. Але я думала, що тільки у нас на Сході щось буде, локально. Але не так масштабно, не так швидко.

 - Яким був ваш подальший шлях переселенський? Ви приїхали у Дніпро, що далі?

 - Два тижні ми побули у Дніпрі та потім зрозуміли, що треба їхати далі. Поїхали ми у сторону Тернополя. Місяць жили у гуртожитку в Теребовлі, нас там навіть на роботу запрошували. Ми спочатку погодилися, а потім передумали. Лікарня нормальна, але дуже маленьке містечко: 10 тисяч людей, одна вулиця, по суті. Тож подумали, що краще ні. Потім у Тернополі жили 7 місяців, працювала там в “Оксфорді”.

Тернопіль

 - А у Києві як опинилися?

 - По-перше, тому що у Тернополі ніякого росту для себе не побачили. Я думала, що західний регіон, ближче до Європи, буде краще. Але ні.

І друге - там наших майже нікого на той час не було. Коли бачила машину з номером “ВВ” - аж хотілося записку залишити. Але це траплялося дуже рідко. А тут лише група “Сєвєр у Києві” - понад дві тисячі людей. Тому 24 вересня 2022 року ми приїхали до столиці. Чоловік буквально за кілька днів почав працювати, а я десь з жовтня, у клініці “Адоніс”.

В "Адонісі"

 - Проблеми з адаптацією відчували?

 - Жодних, ви що! Я Київ взагалі дуже люблю. Пам’ятаю, що з першого прийому тут я вийшла щаслива, як вдома. Тут у людей схожий менталітет.

У Тернополі є свої особливості. І я зараз не про мову. Ми там прийом вели, у магазинах, інстанціях різних розмовляли українською, а між собою - російською. І жодного разу нам ніхто слова не сказав.

Справа в іншому. Там дуже-дуже все повільно. А Київ мене своїм ритмом влаштовує. Тим більше ми живемо на Русанівці - і це вилитий наш Сєвєродонецьк у районі Новікова-Курчатова. Багато зелені, дуже спокійний район.

З сином у Києві

 - Вже третій рік пішов, як ви не дома. Ностальгія, певно, є у всіх. Але її сила, її відтінок змінилися за цей час?

 - Ну, звичайно. Спочатку у Тернополі, я пам’ятаю, засинаю - а умови ж не ті - й собі намагаюся пригадати: як і що вдома у мене стоїть. Просто, щоб не забути, не дай Боже. Потім лежу на дивані, думаю: зараз руку простягну - а там моє ліжко. Простягую  - а там якась гола стіна. Здається, всі через таке пройшли.

А зараз, я вважаю, не те, що треба забути. Але минулим жити вже немає сенсу, як на мене. До мене приходять пацієнти наші, які дуже страждають. Ну, не треба так, чесно! “А ви думаєте повертатися чи ні?” - питають. Моя позиція така: давайте розв'язувати проблеми у міру їхнього накопичення.

По-перше, я думаю, що ми не повернемося. Ми ж всі реалісти, не діти. Ми на новому місці почали будувати нове життя: зв’язки, робота, пацієнти. Ну, все! Який сенс знову їхати невідомо куди? Навіть якщо завтра місто звільнять. Там все зруйноване, заміноване. Потрібні дуже рожеві окуляри, аби повірити, що там зараз краще.

 - Ви слідкуєте за тим, що зараз у Сєвєродонецьку відбувається?

 - У мене чоловік дивиться на Ютубі, як хтось їде та знімає вулиці. Я ж намагаюся такий негатив від себе гнати. Тому що подивлюся - і мені стає ще гірше.

Мені здається, що певний переломний момент ми вже пройшли. Навіть не можу сказати, що я кожного дня згадую дім. Тому що тут у нас зараз достатньо всього: і нові друзі, і нове оточення, і навіть проблеми нові. Про Сєвєродонецьк можу щось почитати, але стараюся не заглиблюватися. Мені стає гидко від нинішніх новин звідти.

У нас же повиносило вікна, балкони вдома. Нам висилали фото, коли ми ще були у Теребовлі. Боже, я так ридала! А потім окупанти прийшли, поміняли вікна, балкони ті біленькі поставили, як домовинки. Поміняли батареї. Ми тільки зробили класний ремонт перед вторгненням - а тепер оце все. Ну, хай займаються. Для мене це як зґвалтування якесь. Коли якісь чужинці ходять по твоїй хаті, по твоїй вулиці, а ти не можеш туди піти.

Тому я вже стараюся не дивитися ті відео. Навіщо серце собі розривати?

 - Давайте тоді до нинішнього вашого життя. Ви працюєте у клініці “Адоніс”, куди 8 липня був приліт, загинули люди. Ви на робочому місці були того дня?

 - Так. Це просто жахіття. Зранку був обстріл “Охматдиту”. Відбій тривоги - о 11:30, а я була на роботі з 12:30. До мене прийшла дівчина-пацієнтка, яку я перенаправила до онколога. І о 12:35 з другого поверху, де працюю, пішла на четвертий. До тих дівчат, які потім загинули. Там була старша сестра та сестра-хазяйка. Це був понеділок, ми списували препарати.

У мене був ще вільний час, ми посиділи у кабінеті, поспілкувалися. Наша старша медсестра була з Донецька. Вона виїхала, не оформлювала ВПО, але мала як медпрацівник зареєструватися у “Резерв +”. Ми намагалися оформити те ВПО, але у нас не виходило. Тоді я дивлюся на годинник - там вже 12:55, а на 13 у мене пацієнт. Сказала, що спущуся, прийму пацієнта, а потім продовжимо. Вона залишилася у кабінеті, а я пішла. Виходила я через касу, там ще на касі у нас співробітниця була.

О 12:57 оголосили повітряну тривогу. Я йду далі, зустріла старшого адміністратора, кажу: “Що там летить?” Гортаю телефон - жодної інформації не бачу. І вже виходжу до сходів - і тут один-єдиний вибух просто! Ніякого збиття не було, як розповідають. Один єдиний удар. Я з тих сходів полетіла, на мене зверху посипалося щось. Потім встала та побігла вниз. На третьому поверсі у нас архітектурне бюро, відчиняються двері - і вони просто потоком звідти вибігають. Я за ними - в укриття, у нас під будівлею знаходиться паркінг. Потім дуже швидко був відбій, буквально за 10 хвилин.

Коли ми вийшли, на місці вже були військові. Питають: “Хто лікар?” Кажу, що я дерматолог, але чим зможу - допоможу. Першою вийшла дівчина вся у сірій пилюці, боса, нічого не розуміє.  Питаю: “Ви хто?” Вона каже: “Я Альона, була у гінеколога”. Довкола просто хмара пилу, нічого не зрозуміло, куди прилетіло. Поруч у нас банк, вони відкрили там душову. Я цій дівчинці допомагаю вимитися - і тут знову повітряна тривога. Ми пішли в укриття.

Після відбою вже була швидка на місці, рятувальники почали виносити людей. Винесли дівчину, рятувальники у мене питають: “Ви знаєте, хто це?” Я кажу, що не знаю. А там реально неможливо впізнати людину, бо вони всі були покриті сіро-чорним шаром пилу. Потім вже я по фігурі зрозуміла, що це наша касирка. Я думала, що вона загинула. Кричу: “Наташа, Наташа!” А вона щось почала стогнати. Боже, яке щастя! Рятувальники її на мене залишили, щоб вона не рухалася, бо в неї турнікети на руках, суглоб на нозі вивернутий, шматка на руці немає. Губа розірвана. Я її почала вмивати, проводжу по обличчю, а там щелепа вся роздроблена!

Потім вийшов наш гінеколог увесь у крові та сказав, що не змогли врятувати лікаря з УЗД. Він теж, до речі, був з Донецька. Він та наша старша медсестра працювали в одному перинатальному центрі. І вони обидва страшно загинули.

Потім рятівники почали бігати, питати, хто там у нас ще був. Наталю вже тоді від мене забрали у швидку. І ми пішли на перший поверх, щоб подивитися у систему. Почали обдзвонювати лікарів, пацієнтів, які мали бути на прийомі. Щоб зрозуміти, хто взагалі був у будівлі. Лікарю-неврологу дзвоню, а вже була 13:58. Він каже: “Я вдома”. Потім виявилося, що він був просто у самому епіцентрі. Йому розбило голову, він отримав струс мозку. Вийшов на автоматі, тому що йому кричали рятівники, що зараз буде обвал. Сів у машину та поїхав додому.

А дівчина, яка у нього чекала прийом у коридорі, загинула.

Клініка після удару. Фото - ТСН

 - Скільки всього тоді осіб загинуло?

 - Всього дев'ять людей. Наші п'ять співробітників, два пацієнти, та ще двоє у нас орендували кабінети. Декількох повезли в лікарню, вони вже там померли. А от наша касирка Наташа була місяць у реанімації у важкому стані. Попереду у неї ще довге лікування та реабілітація.

Людині ще й психологічно важко зараз. Вона ж була на ШВЛ, на седації. Потім, коли вже все це познімали, донька у неї питає: “Ти пам'ятаєш, що відбулося?” А вона пам'ятає все. Жах! Пам'ятає, як я кричала на неї: “Наташа, не рухайся!” Як казала їй не хвилюватися за ту губу, що зашиємо її. 

Воно прилетіло, виходить, рівно нам в коридор зверху. Пробило четвертий поверх, частково третій. До другого не дійшло. І оця хвиля пішла по коридору, винесла стіни.

Загинула наша гінекологиня У неї троє дітей залишилось. Вона взагалі вилетіла з будівлі, її тіло знайшли на вулиці. Лікар УЗД загинув одразу на місці. Він просто йшов з одного кабінету в інший. Старша касирка наша, Віка. Коли я йшла до себе, вона зачиняла кабінет. Була ще така засмучена. Я питаю: “Чого ти така засмучена?” Вона каже: “Охматдит ви бачили?” І в неї, що характерно, чоловік та син військові. Потім я вже дізналася, що два чи три дні до цього чоловік не виходив на зв'язок.

Також загинула Оксана, наша сестра-господиня, їй було 44 роки, у неї за 12 днів до цього народилися онуки-близнюки.

 - Якесь переосмислення сенсу життя відбувається після таких подій?

 - Перші дні я боялася, що зі мною щось трапиться, як у “Пункті призначення”. Просто десь там на підсвідомості так працює страх. Я розуміла, що якби до мене не прийшов пацієнт або затримувався, то я б залишилася там на четвертому поверсі, з дівчатами.

А у мене на другому поверсі взагалі все ціле. Потім нас ввечері запустили, щоб забрати речі. Я відчиняю двері, а там просто як інший якийсь вимір! Все чисто, навіть жодна квіточка не впала з вікна. Тому так... Взагалі ні спати, ні їсти, нічого неможливо було. Слава Богу, що в мене є подружка психіатр. Також з Сєвєродонецька. Я без неї, мабуть, з глузду з’їхала б взагалі.

А як родичі це переживають - то взагалі важко уявити. Тому що взагалі нічого не віщувало.

Та ракета могла впасти поряд, у Дніпро. Могла впасти поруч, біля клініки. Ну, побила б там всі машини, побила б у нас вікна. Але всіх тих жертв не було б!

Я коли розповідала про ці події у себе у Тіктоці, мені там почали дорікали. Мовляв, чому не спустилися в укриття. Яке укриття, коли між оголошенням тривоги та ударом не пройшло й двох хвилин? Ніхто навіть не встиг зорієнтуватися.

 - Зараз ви у якому стані, стало легше?

 - Знаєте, що стало переломним моментом? Одного разу я прийшла з роботи, у мене був поганий настрій. Були думки, типу, навіщо взагалі далі жити? І діти з чоловіком мене витягнули з ліжка, ми поїхали по магазинах.

Я ходила без мети, нічого взагалі не хотіла, ми зайшли у супермаркет. Там зустріла військового, його звати Владислав, він втратив зір і слух на війні. Підірвався, здається, на міні. Про нього багато писали. Йому десь до 30 років. Він зі своєю паличкою, у слуховому апараті. І дружина поруч, така молода дівчина. Я просто речі свої залишила, підійшла до них, сказала, що мене звати Катерина, і подякувала. Обійняла його, її обійняла. А від них такий позитив був! І це був перший день, коли ввечері я майже нормально заснула. До цього - лише зі снодійним. Я лягаю спати, а мені все у голові прокручується.

Не знаю, що це було. Чи якось “продзеркалила”, що комусь набагато важче, ніж мені, а він продовжує радіти життю. А до цього я вже шукала психологів. Думала: “Ну все, от завтра точно піду!”. А потім мені було достатньо однієї цієї зустрічі. Чесно.

А до цього взагалі була, як зомбі. Та й всі на роботі такі були, як зомбі, з пустим поглядом. У нас, виходить, у понеділок був приліт. У вівторок ми розгрібали трошки. У середу я працювала. А у четвер у нас було п'ять поховань за один день. П'ять! По різних частинах Києва.

Загиблі співробітники "Адонісу". Фото - ТСН

 - Ви на всіх похоронах були?

 - Так. Першого лікаря до нас привезли в “Адоніс”. Потім була в нас старший касир. Далі ми поїхали до Оксани, нашої сестри-господарки. Потім Байкове кладовище, там прощалися з гінекологинею Світланою Іванівною. А потім Таня, старша сестра. З нею я більше за всіх спілкувалася. Дуже близько з нею ми дружили. Це одна з тих людей, знаєте, завдяки яким я йшла на роботу. Я йду та знаю, що мене там Таня чекає. Такі всі світлі, гарні люди!

 - І скільки вже таких світлих людей війна забрала!

 - Взагалі ж 8 липня по Києву багато людей загинуло. Але про це особливо не кажуть.

“Охматдит” на слуху -  та й все. А якщо подивитися: і діти, і молодь, і підлітки. У Святошинському районі, у Шевченківському районі, у Голосіївському. Ну, хоча б групи у соцмережах пишуть. І я обов'язково дивлюсь, що це була за людина.

А так у просторі інформаційному йде дивна статистика. Стільки-то поранених. Перепрошую, але поранення - може бути подряпина, а може бути, як наша Наташа, з жахливими травмами. Потім цей поранений загине, й ніде про це ніхто нічого не скаже. Про нас взагалі писали, що в “Ісіду” приліт, у пологовий. У нас там пологового немає. “Ісіда” орендує тільки на першому поверсі куточок. І то там поліклінічне відділення. Вони взагалі не постраждали.

І от таким чином відчувається неповага до загиблих. Мені хтось у коментарях написав: “Та какая разніца”. Вам немає - а нам є. Дуже велика!

 - Ви взагалі блогерка досвідчена: ведете сторінки у Тіктоці, в Інстаграмі. Як ставитеся до хейту у свій бік?

 - Я пам'ятаю, як було у 2014-му. Я тоді працювала у військкоматі на ВЛК. У нас були там лікарі-сєпари. Вони мені казали, що ти захищаєш українських військових, ти “майданута”. І тобі першій горло переріжуть, коли “наші” прийдуть. Тому знаєте, у мене загартування є. У плані хейтерів.

Мені тоді хтось сказав: “Сперечатися з ватниками - це як тикати палкою у лайно”. Ось тут те саме, абсолютно. Взагалі немає сенсу щось там доводити, якщо людина просто хоче вилити на тебе негатив.

Але іноді справді починають нести якусь дичину. Написали, наприклад, що ми не віддавали речі загиблої дівчини. І, скоріш за все, наші співробітники ними користуються. Дівчини, яку взагалі розірвало на шматки!

Так от, у мене чоловік після того обстрілу був понятим. Він може підтвердити - все, що у людей там було, пакувалося правоохоронцями та підписувалося. Наприклад, жінка лікаря сказала, що він з собою на роботу взяв велику суму грошей і документи. Їх, дійсно, знайшли на третій день, коли розбирали завали. Але ніхто просто так не віддав. Викликали поліцію, склали акт. Вона все перерахувала. І тільки тоді все віддали.

Отаке мене прямо вибішує! Якими це треба бути ідіотами, щоб таке писати? Ми такі ж люди, як і всі інші. Я ніколи не бачила таких травм у своєму житті. Я не готова, я дерматолог, а не військовий лікар. До цього у нашому колективі взагалі ніхто не був готовий. Про яке користування речами вбитих взагалі може йти мова?

Я таких коментаторів, звісно, не посилаю, хоча хочеться. Але гидко від розуміння, що ти живеш серед таких людей, ходиш з ними одними вулицями. Це жах!

 - У вашому блозі ви не тільки професійні речі коментуєте. Але й соціальні теми порушуєте, політичні. Це ваша громадянська позиція?

 - Так і є. У Тіктоці у мене зараз 12 тисяч підписників. Де я ще можу вийти на 12 тисяч людей, щоб комусь донести свою думку, щось пояснити? Та й медична тема. От нещодавно я викладала ролик про сифіліс. Хочу сказати, що у нас стільки неосвічених людей у цьому плані!

Якщо в мене є якийсь порив, якщо є, що сказати, то я буду говорити. І якщо хтось після цього відпишеться - будь ласка. Я грошей з того не отримую, жодної монетизації.

 - А переглядів більше набирають соціально-політичні теми чи медичні?

 - По-різному. Не знаєш ніколи, як воно буде. Я взагалі раніше думала, що Тікток - це просто платформа для підлітків. Діти ще вдома сказали: “Що ти ведеш цей Інстаграм старечий? Починай Тікток!”.

Зараз, вже маючи досвід, скажу, що там треба просто знати, що ти хочеш. І все. І в тебе будуть і контент, і підписники. Звісно, що приходять пацієнти після того, як бачили мої ролики у мережі. Так ще у Сєвєродонецьку було.

З родиною

 - Які у вас взагалі сподівання щодо своєї долі, щодо долі України?

 - Живемо тим, що маємо. Танюша, старша медсестра, яка загинула, коли ми з нею ВПО оформляли, сказала: “Чоловік у “Резерв +” зареєструвався, зараз вже можемо виїжджати з Києва, поїдемо до дитини у Вінницю”. Це практично були її останні слова.

У 2022-му ми самі планували відпочинок. А потім опинилися там, де взагалі не думали, що колись опинимося. Коли ми виїхали, я пам'ятаю, що найстрашніше було те, що ми не працюємо. Я думала: “Як ми будемо жити? Ми будемо безхатьками”. Але ми приїхали у Тернопіль 2 квітня, а вже 12-го я працювала.

Тому зараз немає сенсу щось планувати. Живемо одним днем. Звикнути до цього неможливо, але адаптуватися під обставини - це просто необхідно. Якщо ти не адаптуєшся, що залишається? Зійти з розуму? Теж маячня. Закінчиться війна, а ми всі збожеволіємо - ну, це такий собі вихід. Тому, якщо треба допомога, наприклад, психолога або психіатра, ніколи не соромно цим скористатися.

Зараз багато хто на антидепресантах: я ж практично всіх людей запитую, що вони приймають. І місцеві, незалежно від віку, і підлітки, і молодь. Люди 65 + - не так. У них більш по кардіології проблеми. А от репродуктивний вік, працездатний, багато хто взагалі на психотропах. І я вважаю, що це нормально. Тому що нам треба вижити, переварити це, а по-іншому вже ніяк.

 - До психологів є певна недовіра після таких “фахівців”, як Спартак Субота: з сумнівною біографією та дипломами. І така пересторога, до речі, щодо косметологів відчувається. Як вибрати правильну людину? Дайте пораду, до кого звертатись.

 - Це повинен бути лікар-дерматолог. Не просто людина з медичною освітою. Бо з медичною освітою це може бути й медсестра, фармацевт. Я ж бачу, як вони пишуть у шапці профілю: “Медична освіта”. А яка? Хто ти? Що будеш робити, якщо, наприклад, у людини буде анафілактичний шок? Ти взагалі анатомію знаєш чи ні?

Спочатку, я пам'ятаю, ми з колегами-дерматологами щодо цих псевдокосметологів не могли вгамуватися. А зараз стало зрозуміло, що їх просто не врятувати. І їхніх клієнтів не врятувати. Людина, яка йде кудись напівпідпільно, - це її вибір. Хоча там навіть буває по грошах те саме. Але така людина не буде приходити до мене.

Тож такі “спеціалісти” - взагалі не наші конкуренти. У них є своя ніша - спотворювати людей. Ну, що робити? Ми всі люди дорослі, правильно? Хочеться вам ті губи - ради Бога, робіть.

До нас приходять люди зовсім інші. З ними приємно спілкуватися, є про що порозмовляти.

Робота

 - Відповідно, з освітою та досвідом спеціаліст і роботу знайде собі завжди?

- Лікарю, у принципі, не важко знайти роботу зараз. У лікарнях, особливо приватних, дуже багато переселенців. І 2022-го, і 2014-го років. Луганськ, Донецьк, Харків, Херсон. Будь-яку лікарню взяти приватну - у кожній так є.

Припустимо, у нашій клініці приймає завідувач кардіології з Лисичанська, Ігор Антонович Михайлів. Думаєте, він поїхав би з завідування при інших обставинах? Та ніколи в житті. Він класний, сучасний, доказовий. Працював на своєму місці. Ну, отак сталося. Таку людину ніхто не захоче собі мати у лікарні? Звісно, що захоче! Або ти будеш брати інтерна після університету, або людину з досвідом 30 років. Є різниця?

Я кажу саме про приватні заклади, бо по державних навіть не цікавилась. У державних зазвичай, знаєте, все для своїх: ставку розбили 0,25, щоб трошки зачепилася людина, - і всі працюють по кілька годин, а далі десь підпрацьовують у приватних.

За роботою

 - Ви особисто державні заклади не розглядаєте через оцей “міжсобойчик”?

 - Через все. Я там свій строк відмотала, як то кажуть. Працювала у диспансері в Лисичанську на початку 2000-х, з Сєвєродонецька їздила. У мене було на прийомі по 65-80 людей за день! Профогляди. Плюс міліція, тоді ще, привозила тих, кого затримувала. Мазки я в них брала. Мені тоді було 23 роки! Коротше, дякую, я все.

Особливо зараз. Коли з НСЗУ ця вся історія. От буквально днями сказали, що лікарям не можна з фармкомпаніями співпрацювати. Нічого не можна від них брати. Та ніхто нічого й не бере! У приватних клініках взагалі: що ти візьмеш? Мені приємно, наприклад, коли мене компанія безкоштовно запрошує на конференцію. А так вона б мені коштувала 5-6 тисяч. Для мене це, у першу чергу, про розвиток. А якщо косметика класна, доказова - я її й так буду призначати.

Я тут взагалі за ці два роки стільки відвідала заходів, скільки не відвідала за останні 10 років. До речі, саме медичних: дерматологія, дерматоонкологія. Буває, що я самостійно оплачую, а буває, що просто запрошують. При цьому фармкомпанії не ставлять жодних умов. Тому які державні, ви що?

Семінар для лікарів

 - А скільки ви пропрацювали в державних закладах?

 - З 2000 року, коли пішла в інтернатуру. Працювала у шкірвендиспансерах у Лисичанську, у Сєвєродонецьку, на ВЛК. З 2015 року працювала за сумісництвом. І лише у 2021 році повністю розрахувалася.

 - У пацієнтів до вас немає упереджень, що лікар з Сєвєродонецька, з якогось маленького міста?

 - Ви що, ні. У нас же є на сайті весь опис, так що люди бачать, до кого йдуть. Багато хто, навпаки, приходить саме тому, що, наприклад, бачив, що я закінчила Луганський медуніверситет. Та й взагалі у мене ніколи в житті такого не було. У Києві точно. Тут всі, як то кажуть, понаїхали. Всі свої.

 - Часто говорять про вигорання професійне у медиків. У вас було таке?

 - Та ні. У мене просто така професія, що я і дорослий дерматолог, і дитячий. Я і трихолог, і косметолог. І така багатогранність дуже виручає. Я люблю, щоб було 80% медицини за день на прийомах і 20% - косметології.

Може, якби була педіатром десь дільничим, то й вигоріла. А у мене, навпаки, цікаво. Відчиняються двері, людина заходить, а ти не знаєш, що там буде. Може на волосся поскаржитись, може на венерологію, може на дерматологію. Якщо тобі десь щось набридло, якийсь напрям, можеш трошки перейти в інше.

Тому дерматологія - це прямо моє, я обожнюю те, чим займаюся.