“Мій приклад — батько”. Історія молодого офіцера з Луганщини

Ілля з позивним“Ахіллес” наразі несе службу в Донецькій області в лавах 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Хлопцеві 21 рік. Він був школярем, коли росіяни вперше окупували його рідне Рубіжне, і курсантом — коли розв’язали повномасштабне вторгнення та відібрали дім. Тепер вже військовослужбовцем ЗСУ хлопець мріє повернутись на Луганщину та збирається робити для цього усе, що від нього залежить. Як це — бути молодим командиром у бойовій бригаді, чому ніколи не соромно спитати поради в підлеглих та яке татуювання зробив на честь загиблого друга — захисник розповів “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Як для тебе розпочалась військова служба?

 — Я з дитинства знав, що буду військовим. У мене служать батьки: і мама, і батько. Тато ще у 2014-му пішов до війська, це було його рішення, нас поставив вже перед фактом. Він — мій приклад. Батько служить вже стільки років, і я розумію, що не маю відставати від нього.

З батьком

Я два роки вчився у Кремінній в Луганському обласному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Вже тоді знав, що на цьому не зупинюсь, буду рухатися далі. Поступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові на факультет ракетних військ та артилерії. Випустився кілька місяців тому. І ось я тут, щоб боронити свою країну.

З батьками

 — Повномасштабне вторгнення ти зустрів курсантом. Розкажи, як це було?

 — 24 лютого 2022 року життя змінилось у мить. Я був у Білій Церкві на стажуванні. Пам'ятаю, саме 24 числа я прокинувся десь близько 4 ранку. Спитав у свого товариша, що відбувається. Він відмахнувся: мовляв, спи ще. Але тут я почув вибухи, побачив заграву. Так все і почалось. Пізніше було багато досить небезпечних моментів: над нами літали ракети, винищувачі. Били по складах, розташованих неподалік. Казарми побило уламками. Згадую ще такий випадок: почався обстріл, били шахедами. Десь з 23-00 до 2 години ночі ми ховалися в лісі. Потім вже була інформація, що небо чисте. Ми почали повертатися, я майже дійшов до казарми — і тут вгорі наді мною пролетів шахед і вдарив у будівлю. Оце, думаю, і чисте небо.

Звісно, морально було досить важко. Спершу я не міг повірити, що це все відбувається насправді. З іншого боку, ще дитиною я чув і вибухи, і постріли у Рубіжному, коли його вперше окупувала так звана армія “лнр”. З початком “повномасштабки” я став ще відповідальніше ставитися до навчання, “підзабити” на якісь навчальні дисципліни вже й думки не було. Постійно цікавився ситуацією на фронті, новими видами озброєння.

Ілля

 — Після закінчення навчання як розпочався твій шлях у бойовій бригаді?

 — Кажучи відверто, я хотів служити на Луганщині, можливо, десь у Серебрянському лісництві, там все своє, рідне. Але потрапив на Донеччину — теж недалеко від дому. У 56-тій окремій мотопіхотній бригаді мене зустріли по-доброму. Багато чого пояснюють — бо я всіх нюансів можу не знати. Вчать, нагадують, якщо десь щось забув. Я дуже вдячний за це.

Зараз я виконую обов'язки командира батареї. Ти завжди або на телефоні зараз, або кудись виїхав, або в наряді стоїш. Часу на такий відпочинок немає. Немає такого, що “я командир батареї, я не піду в наряд”. Так не працює. Обов'язків досить багато. Здебільшого це контроль особового складу та постановка задач. Також робота з документами. Поставити задачу не завжди так просто, як може комусь здатися. Потрібен баланс, як і в роботі з особовим складом. Ну, і я продовжую постійно вчитися на практиці.

Ілля на Донеччині

 — З якими складнощами зустрівся вже у новому статусі?

 — Найскладніше поки що звикнути до того, що старші люди звертаються до мене на “Ви”. Коли до мене кажуть “Сергійович”, мені дуже незвично. До цього дуже треба довго звикати. Це раз. Друге, треба починати розуміти, що всі рівні й немає когось, як-то кажуть, ближче до командира, далі від командира. “Ти, Василь, йди туди, та ти, Петро, поїхали зі мною” — так не можна. Це теж треба зрозуміти. Бо без цього ніяк.

Треба поставити себе, по-перше, як командира, як людину, показати, що ти не дурень. Це найголовніше, щоб люди тобі вірили. Це й найважче, я вважаю. І ще досі до цього йду. Майже всі мої побратими — люди старші за мене, вони бачили набагато більше, ніж я. І вони воюють з 2022 року, а хтось навіть і довше. А я тут прийшов і почну командувати — так не працює. Повагу треба заслужити. Якщо я не знаю, як щось зробити, звісно, я питаю пораду і в моїх підлеглих. Я сприймаю це як належне, що так і має бути. Це не соромно — запитати пораду в когось. Від цього рівень моїх знань не впаде жодним чином.

Часто питаю поради в батька. У нього великий досвід, зараз він головний сержант батареї. Іноді, правда, не дослухаюсь до його підказок, роблю по-своєму. Але, зрештою, завжди виходить, що він мав рацію (посміхається — ред.). Звісно, батьки хвилюються зараз більше, питають, як у мене справи, що на службі, чи не голодний, чи не замерз. Це ж батьки. Завжди на прощання кажуть: “Бережи себе”. Я їм пояснюю, що не все від мене залежить, але я буду докладати максимум зусиль. Знаю, що вони мною пишаються, хоча й не часто це кажуть.

 Ілля

 — Які люди тебе оточують у ЗСУ? Хто з побратимів тебе надихає?

 — Таких людей, насправді, багато. На думку спадає Іван — він у нас служить заряджаючим. Це просто людина неймовірна. Він постійно спілкується з волонтерами й може, здається, дістати все: від автомобілів, дронів до екофлоу. Я вже не кажу про одяг, якісь побутові речі чи смаколики. Він собі нічого не візьме, усе для хлопців на бойові позиції. Його про це ніхто не просить, а він просто бере та робить. Дуже відповідальний. Дуже добрий. Взагалі у багатьох побратимів є, чому повчитись.

 З побратимом

 — Багато твоїх однолітків живуть геть іншим життям: у цивільних містах, десь відпочивають. Як ти до цього ставишся?

 — Іноді, гортаючи стрічку Іnstagram, я дійсно бачу: хтось веселиться, танцює, десь подорожує. Оце, думаю, мене шість років тому “занесло” (сміється - ред.). Насправді ЗСУ — це мій свідомий вибір. Я бачу себе тільки тут, хочу саме тут зростати та розвиватися, бачу саме тут своє майбутнє.

 — У тебе багато татуювань. Що вони для тебе означають? Чи є в них своя історія?

— Перше своє татуювання я зробив на шиї — це напис Family. Від батьків його ховав. Приїхав у зимову відпустку та ходив вдома в светрі або в бафі. Оце моя родина дивувалась (сміється — ред.). На війні багато хлопців роблять татуювання, вони для них щось означають. Для мене це більше розвага чи прикраса — ось так “розмалювати” себе. Та одне татуювання — янгола з РПГ— я зробив на честь загиблого друга. Він був на третьому курсі. У 2022 році вони виїхали працювати десь під Києвом, у районі Ірпеня, Бучі. Він вибіг дивитися в бусоль, щоб навестися, поруч був приліт. Його дуже сильно зачепило уламками…загинув на місці. Ми разом навчалися в ліцеї, але він був на рік старший. У нас в академії була форма спортивна, і на зимовий період там шапки були чорні, і у них, як у старшого курсу, вони відрізнялися, була інша кокарда. У мене в єдиного з курсу найпершого була ця шапка чорна, я її мав при собі весь час, а після втрати друга не зміг її носити, але зберігаю в пам’ять про нього.

Ілля

— Чи часто згадуєш Рубіжне? Чи хотів би туди повернутись після деокупації?

— Дуже боляче від думки, що в рідному домі зараз окупанти. Дуже хотів би повернутися. Навіть слів немає, як я хочу туди. Я підписаний на паблік рубіжанський. Коли бачу, що вони викладають архівні фотографії міста, я просто “зависаю”. Я можу сидіти, дивитися на одну світлину хвилин 30, роздивлятися, як там все було, згадувати свої історії якісь, пов’язані з цим місцем. Тому, звичайно, хочу. Я маю надію, що це станеться — рано чи пізно. У те Рубіжне вже не повернусь, звичайно, але в нове — повернемось. Як я можу поміняти таке місто на щось інше? У мене там все дитинство пройшло. Я не можу так. Душа лине туди.

Ілля, фото Анастасії Дашко

Після 2022 року у мене одна головна мрія: я хочу просто, щоб закінчилася ця вся війна. Щоб діти не вмирали, жінки, будь-хто взагалі. Це дуже страшно. І щоб вона закінчилась тільки нашою перемогою. Це наша мрія і ціль, наша робота.