«Люди багато чого пережили, вони ображені, травмовані»: лікарка-волонтерка з Луганщини про допомогу на прифронтових територіях

Дерматовенерологиня Марина Котлобай двічі переселенка. Її рідне місто Хрустальний окупанти захопили у 2014 році, тоді наша співрозмовниця разом зі своїми батьками переселилася вперше. Незабаром родина повернулася у рідний регіон, до Сіверськодонецька,  де вдруге застала наступ країни-агресорки.

Сьогодні пані Марина веде приватний прийом у столиці, а у вихідні займається улюбленою справою – разом з благодійною організацією «Frida Ukraine» здійснює медичні місії на деокуповані території та прифронтові населені пункти. Там команда лікарів надає безкоштовні медичні послуги цивільним і військовим.

Марина Котлобай розповіла «Сєвєродонецьк онлайн» про пошук себе та свого призначення, організацію медичних місій та допомогу людям на прифронтових територіях.

 - Пані Марино, ваше рідне місто Хрустальний вже 10 років знаходиться в окупації. Чи доводилося вам бачити, як розгорталися події у 2014 році? Де ви були на той момент?

 - У 2013 році перед початком бойових дій я вступила у медичний університет Харкова. Ці події мене застали саме там. Але я приїжджала у Хрустальний до батьків, останній раз була влітку 2014 року. Тоді я особливо нічого не бачила, бо перебувала там не так довго, й, враховуючи, що на той момент мені було 18 років, то не дуже цікавилася і розуміла, що взагалі відбувається... Ми вирішили покидати місто й вже ніколи туди не поверталися. Тоді вже не можна було виїхати через територію України, тому нам довелося об’їхати всю росію. Декілька місяців ми жили в Білорусії у родичів. Потім я поїхала в Харків і продовжила навчання, а мої батьки поїхали жити в Сіверськодонецьк.

Марина Котлобай

 - Згодом і ви повернулися у рідний регіон?

 - Так, я вчилася на бюджеті, тому мені потрібно було вступати на інтернатуру в якийсь державний заклад. У Лисичанському обласному шкірно-венерологічному диспансері було місце, тому я поїхала туди. І протягом трьох років, до початку повномасштабного вторгнення, жила та працювала там.

 - Як почалося повномасштабне вторгнення для вас?

 - Для нас все це було вже не вперше, батьки готувалися, склали тривожну валізу. Я 22 лютого якраз повернулася з відпустки, а 23 вийшла на роботу. Повсюди були розмови про можливий наступ. Ми взяли речі найпершої потреби й 24 лютого зранку виїхали у Дніпропетровську область. Як ми вже знаємо, тоді у нас був час виїхати не в перший день, але, на той момент ми думали, що виїдемо з міста на певний період і повернемося. Хоча, маючи передісторію у 2014 році, певно, було дуже наївно так думати. У нас були думки з’їздити у Сіверськодонецьк і забрати якісь цінні речі, доки була можливість, але так цього не зробили...

Марина Котлобай

 - Розкажіть, як облаштувалися на Дніпропетровщині?

 - Нас розмістили у гуртожитку при ПТУ. По факту у маленькому селищі займатися було нічим, усі дні перетворилися на день бабака, коли лежиш і просто скролиш стрічку, більше нічого не робиш. Я пішла до лікарні, що знаходилася поруч, розповіла, що я лікарка й запропонувала свої послуги на волонтерських засадах. Хотіла бути при ділі, якось відволіктися, але оскільки в мене спеціальність не дуже ургентна, за місяць звернулося лише пацієнтів п’ять. Я зрозуміла, що мені морально важко, не могла просто сидіти. Пробувала влаштуватися у шпиталь медсестрою, у мене є такий досвід. Однак виникла проблема з доїздом у Дніпро. Тоді громадський транспорт майже не їздив, а винаймати житло у місті не виявлялося можливим, не було на це коштів. Тому я вирішила, що поїду в Польщу. Разом зі мною поїхала моя двоюрідна сестра.

 Марина Котлобай

 - Чи надовго покинули країну? Чим займалися у Польщі?

 - Тоді сильно агітували, що у Польщі потрібні лікарі, казали, що їх приймають без підтвердження. Спочатку я планувала шукати собі місце в медицині, але мені було важко морально через усі події та зміну обстановки. Це не той переїзд, про який я мріяла та готувалася заздалегідь. У мене не було ресурсу, щоб все починати наново в іншій країні. Хоч я раніше вчила польську, але це не той рівень мови, який потрібен для того, щоб працювати лікарем. Тому я тимчасово пішла працювати у готель, прибирала номери. Ми з сестрою два дні ночували у центрі базування біженців, а потім знімали кімнату. Загалом у Польщі були два місяці, у березні виїхали туди, а в травні я вже повернулася у Дніпро, куди вже на той момент переїхали мої батьки.

 - Що стало поштовхом для повернення в Україну?

 - Я зрозуміла, що працювати прибиральницею вже не хочу, досить. Але й ставати на шлях медицини в іншій країні не хотіла. Мене напружувало, що я за кордоном, я дуже сильно хотіла додому, тому ухвалила рішення повертатися. Вже перебуваючи у Дніпрі, розіслала своє резюме по Києву. Розглядала столицю через те, що там більше можливостей, тоді пройшло 4 місяці з початку війни, було достатньо відкритих вакансій, оскільки багато лікарів виїхали. У мене був шанс знайти якусь роботу. Так і сталося, мені відповіли, що я можу приїхати на співбесіду. Я зібрала речі та поїхала туди, вирішила, що винайматиму житло та на місці продовжу пошук роботи. У червні я вже почала працювати.

 Марина Котлобай

 - Ви вже рік здійснюєте медичні місії на передову. Розкажіть, коли вперше спробували себе у волонтерстві? З чого все почалося?

 - Майже через рік після того, як почала працювати у столиці, я вперше поїхала у першу місію з командою Frida. Я подавалася і раніше, з січня, але волонтерів було багато, тому мене не одразу взяли. Хотіла й раніше цим займатися, але, вважаю, що волонтерити та допомагати людям можна тоді, коли ти закрив усі свої базові потреби. Інакше ти не можеш з дефіциту допомагати комусь іншому, не очікуючи нічого натомість, просто тому, що ти можеш і хочеш це робити. Тому в перші місяці мого переїзду це питання не стояло. У мене з собою були лише зимові речі. Більше нічого, ні рушника, ні постелі тощо.  Оскільки нікому невідомий лікар з однорічним досвідом роботи в Києві з перших місяців не мав повного запису, поєднувала дві роботи у приватних структурах. Закривала свої потреби.

Марина Котлобай

 - Пригадайте, будь ласка, першу поїздку

 - Першим був Херсон, якраз після деокупації. Я нікому з рідних не казала, що на таке підписалася, вони про це вже дізналися, коли я була у потязі [сміється – ред.].

 - Щоб не хвилювати зайвий раз?

 - Так, я ще сама не знала, як це все працює. Пам’ятаю, виклала історію в Інстаграмі з потягом та опитуванням «Як ви думаєте, куди я їду?» Серед варіантів відповідей були Захід України, Харків, Дніпро та Херсон. Херсон ніхто не обрав [сміється - ред.]. Моя мама відповіла, що в Харків, а потім телефонує і питає, мовляв, що це таке, який Херсон, що ти там забула... Мені сподобалася така діяльність з першої поїздки, я зрозуміла, що хочу й далі їздити. Я долучалася до команди, щоб допомагати іншим, а насправді ця організація допомогла мені, в якийсь момент я закрила свою велику потребу бути корисною, робити те, що в моїх силах. До того ж в Києві у мене нікого не було, перші місяці було важко без соціалізації. Frida дала мені багато однодумців, людей зі спільними цінностями, одним словом друзів.

Марина Котлобай

 - Як плануєте та організовуєте виїзди на передову?

 - Ми зазвичай їздимо на деокуповані території або в прифронтові села, які не мають доступу до кваліфікованої медичної допомоги, де лікарні знаходяться далеко, а у людей відсутня можливість туди поїхати. Місії плануються завчасно, ми зв’язуємося з керівниками громад, питаємо, чи є потреба у лікарях, обговорюємо попередньо день нашого приїзду, щоб була можливість підвезти людей з сусідніх селищ. Перед кожним візитом питаємо, які саме лікарі потрібні, і збираємо команду, база – це лікарі з Києва, але є спеціалісти й з інших областей. Зазвичай черги вишиковуються до кардіолога, офтальмолога, невролога...

Коли тільки починали, то записували все на аркуші. Зараз у нас є електронна система, де ми реєструємо пацієнтів, видаємо роздруковані електронні висновки. І якщо через декілька місяців з нашою командою в цю громаду приїде інший лікар, він побачить, що пацієнту призначали, що він пив, і може скорегувати лікування.

Сьогодні вже більше організацій, які надають подібну допомогу, до прикладу, минулого місяця ми їздили в селище на Миколаївщині, там нас дуже хотіли бачити, зараз – до них вже приїжджають дві інші організації. Тобто там люди вже отримають допомогу, а ми поїдемо у населені пункти, де ще нікого не було.

Робота

 - Пані Марино, розкажіть про вашу волонтерську роботу на місці

 - Ми приїжджаємо на локацію, розміщуємося і починаємо приймати людей зранку. Це завжди відбувається на вихідних. Після огляду призначаємо лікування. Частину ліків та окуляри видаємо безкоштовно. Якщо пацієнтів небагато та встигаємо все зробити за день, то переміщаємося на іншу локацію. Кожного разу по-різному. Нещодавно наша команда була в Ізюмі та за два дні прийняла 300 осіб. Це велике навантаження, при тому, що люди хочуть потрапити на огляд одразу до декількох лікарів.

 - Скажіть, а чи мають попит послуги лікаря-дерматовенеролога під час таких місій?

 - Коли я їхала в Херсон, то насправді дуже сильно здивувалася, бо до мене був найбільший запис серед усіх лікарів. В інших виїздах до дерматолога пацієнти менше звертаються ніж до лікарів інших спеціальностей, але все ж таки звернення є. Зараз я їжджу на місії вже не як лікар, а як капітан команди. Я організовую виїзди, домовляюся, налаштовую, щоб все було комфортно. До одного з наших крайніх виїздів мав долучитися дерматолог, ми попередньо оголосили, що такий спеціаліст буде вести прийом, але в останню мить він не зміг. Тоді якраз був великий попит на послуги дерматолога, якого з нами не було, тому мені довелося якусь частину свого часу виділити, щоб прийняти пацієнтів.

 - Які населені пункти встигли відвідати за рік такої діяльності?

 - Ми працюємо в усіх прифронтових областях. Я раз на місяць вибираю вихідні та присвячую їх таким поїздкам. За весь час їздила у Сумську, Чернігівську, Харківську, Донецьку, Запорізьку, Миколаївську, Херсонську області. Разів п’ять була на Донеччині.

 - Пані Марино, який з виїздів вам запам’ятався найбільше?

 - Мабуть, що перший, коли ми поїхали на деокуповану територію Херсонської області. Коли ти їдеш і бачиш всі ці населені пункти на Херсонщині, сам Херсон, то трохи прокидаєшся, це «бадьорить», ти починаєш розуміти реальність. Це тебе тримає в контексті, ти не забуваєш, проживаючи на відносно безпечній території, що війна триває, це не дає тобі про це забути...
Також хочу виділити першу поїздку у Донецьку область. Якщо, до прикладу, я раніше не була в Херсоні, і бачила його вперше вже після війни, то Слов’янськ, в якому я була у мирні часи, викликав сильні враження. Життя до та після, те, як було, вже не буде. Важко... Лікарі з інших областей, які раніше не були у Донецькій області, казали, що не могли подумати, що Донеччина така гарна, мальовнича.

З кожним разом все складніше, коли я повертаюся з усіх цих територій в Київ. У перші дні я відходжу від контрасту, який я бачу. Це два зовсім різних життя, різні проблеми, які турбують людей... Люди на тих територіях багато чого пережили, вони ображені, травмовані. З такими пацієнтами складно працювати, до них треба знайти підхід. Кожен волонтер має бути в ресурсі, щоб знайти контакт, бути добрим, віддавати частину енергії іншим людям. З нами їздять психологи, ми проводимо опитування щодо наявності ПТСР. У нас є окремий підпроєкт психологічної допомоги, якщо люди погоджуються, беремо їх в терапію.

 Марина Котлобай

 - Насправді ви робите надважливу роботу. Пані Марино, а чи вірите у деокупацію Луганщини, зокрема, рідного Хрустального?

 - Якщо казати саме про Хрустальний, який вже 10 років окупований, то не знаю. Я б дуже цього хотіла, це такі мрії. Дивлячись на сьогоднішню ситуацію, розумію, що це буде не скоро.

У деокупацію територій, що були захоплені у 2022 році, я вірю, але, враховуючи, якими скаженими темпами зараз захоплюють Донецьку область, то інфантильно жити й думати, що хтось там десь в окопі зараз все відвоює. Розмовляючи з військовими, розумієш, що зараз задача стоїть це зупинити, не дати їм далі сунутися. Ми втрачаємо території, і не можемо казати, що відвоюємо кордони 1991 року. Звичайно, до цього треба прагнути. І ми, цивільні, маємо підтримувати цю ідею, але жити сьогоденням, і розуміти, що першочергові задачі не ті.