«Війна змінилася»: луганський боєць ЗСУ Олексій Кравченко про сподівання та реальність на фронті

Щорічно в Україні 6 грудня відзначають День Збройних сил України. До цієї дати «Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з сержантом 114-ї бригади ТРО, луганчанином Олексієм Кравченком. До війни він був журналістом та активістом, зокрема, брав участь у Євромайдані. У 2016 році став зенітником, а згодом виконував обов'язки командира взводу. З початку повномасштабного російського вторгнення Олексій “пройшов” бої на Донецькому напрямку, контрнаступ на Харківщині. У 2023 році з нагоди Дня Гідності та Свободи керівник Луганської ОВА Артем Лисогор нагородив чоловіка Знаком пошани «Захиснику Луганщини».

Олексій розповів про те, що спонукало його приєднатися до лав ЗСУ, яким був його шлях у війську та що відбувається наразі.

 – Олексію, розкажіть, як ви приєдналися до лав ЗСУ?

– У 2014 році я виїхав із Луганська до Києва, працював на різних роботах, пробував себе у декількох напрямках діяльності. Потім повернувся до медіа. 2016 року, коли у людей стало входити до звички, що “війна там десь на сході”, мені було ніяково від того усвідомлення, що все перетворюється на рутину. Я вирішив, що треба спробувати себе у війську. І так у 2016 році я уклав контракт і пішов служити у 24 бригаду після навчання у Десні. Прослужив там три роки.

 Олексій Кравченко. Фото Главком

 – Одразу пішли у зенітники?

 –Так. ЗУ 23-2 – легка зенітна установка. Спочатку був навідником, потім став командиром. Після цього – головним сержантом взводу. Нині не говорять “провоював”, бо порівняно з тим, що зараз діється, важко сказати, що тоді воювали (мається на увазі 2016-2017 роки - ред.). Служив в АТО – можна так сказати. Пройшов три ротації: перша була у Луганській області, друга та третя – у Донецькій у різних місцях.

Потім звільнився з контракту, повернувся до Києва. Став працювати, трохи спробував себе в комерції, трошки в медіа повернувся. Але з армією зв'язку не поривав. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, то приблизно на другий день зібрався і пішов пішки до найближчого місця, де збиралися тероборонівці. Там від мене пристойна відстань була. Транспорт не ходив, своєї машини не було, тож йшов пішки.

Була кумедна історія, коли дійшов до Києва (я мешкав трохи за межами міста), на окружній мене зустріли тероборонівці, лежали з кулеметом, усе як треба, почали перевіряти мої речі. Дивляться – я весь у чорному та з військовим рюкзаком, перевіряють мій паспорт – Луганськ, потім дивляться у рюкзак, а у мене там піксельна форма (те, що залишилося з контракту, я взяв із собою). Вони, напевно, у душі зраділи, подумали, що зловили диверсанта (посміхається – ред.). Коли вже став усі документи показувати: військовик, УБД, загалом переконав їх, що все нормально. Вони мені сказали: “Іди туди й ось туди, там можна записатися”. Якраз на цей час побратим мій приїхав із Маріуполя (там на той момент були бойові дії) до Києва, щоб теж записуватися кудись на службу. Ми з ним зустрілися біля цієї будівлі, де все це відбувалося. Пішли, записалися, отримали зброю – це було 26 лютого. І цього дня ми розпочали службу.

Спочатку у Києві десь щось охороняли, десь щось копали, будували укріплення, у сутичках безпосередньо ми не брали участі. Займали другу-третю лінію оборони. Тобто основні військові дії на нашому напрямку були – це Мощун, але ми туди не потрапляли.

Частина нашого підрозділу була залучена в Козаровичах і в інших місцях, але ми безпосередньо тоді ще не брали участі у бойових діях.

Вже влітку встигли трохи потренуватися і якесь мінімальне злагодження пройти. І влітку вперше виїхали в зону бойових дій безпосередньо займатися бойовою роботою.

Олексій з побратимами

– Як зараз?

– Служу все там же в ТрО, перевівся після пари «колотнеч» на тилову службу поки що.

– А бойова робота – це що саме у вашому випадку? Ви були у штурмових?

– Ні, звичайна піхота, ми не прямо такі собі «штурмовики-штурмовики». Але, певна річ, якісь штурмові дії – це теж те, що ми вивчали й проходили, і готувалися. Щось таке й було у нашому випадку. Тоді ми були задіяні в Харківській операції (літо-осінь 2022 року), тоді все було: і втрати, і місцями страшно, але якось на цьому куражі… коли вороги бігли від нас, то було все-таки непогано, можна сказати. Вже згодом, коли постфактум почали порівнювати це з тим, що стало потім, то, звісно, було все досить позитивно.

Олексій у 2022 році

– Що сталося потім?

– Потім все дуже змінилося. Змінилася сама війна, тому що в перших боях, боєзіткненнях, у яких ми брали участь, не було такої кількості дронів, піхота себе почувала трохи простіше. “Мавіки”, які все коригують, все бачать (у них така висока здатність – я чудово знаю, тому що сам іноді сиджу там на рації, дивлюся в цей телевізор, – можна збільшити й побачити, скільки у людини на годиннику показує час). Тому зараз війна дуже сильно змінилася.

 Олексій Кравченко. Фото Главком

 – А якщо саме про піхоту: чи вистачає у нас зараз людей?

 – Нестача людей у ​​будь-якому випадку є і вона буде, напевно, завжди. Проблеми з комплектуванням підрозділів повсюди, і, я думаю, що вони ні для кого не є секретом. З об'єктивних причин ці люди закінчуються: хтось загинув, хтось отримав поранення, яке не дозволяє продовжувати службу, хтось просто втомився і знайшов можливість піти з армії за сімейними обставинами або ще якими. Ця проблема, безумовно, існує, говорити про її масштаби я не знаю, наскільки це буде коректно, тому що в різних підрозділах по-різному. Причин у цього дуже багато є. Проблеми є, але поки що система працює. Тому “треба їхати на тому, що їде”.

 – Чим займаєтеся зараз?

 – Зараз займаюся забезпеченням. Зрозуміло ж, щоб будь-який підрозділ виконував завдання, він повинен усім забезпечуватись – і спорядженням, і тієї ж зброєю.

 – Останнім часом в ЗМІ почали ширитися повідомлення, що українській армії не вистачає цього забезпечення.

 – Є норми забезпечення. Зрозуміло, що коли тривають бойові дії, то норма трохи інша. Але це вже такі крайні ситуації. Проте це не можна виключати. Що стосується речового майна, то я таких прямих серйозних проблем не бачу. Так, щоб люди були чимось не забезпечені, без броні чи без зимового одягу залишились, то я з таким не стикався.

 Олексій Кравченко. Фото Главком

 – Які плани маєте?

 – Плани, я так розумію, зараз у всіх однакові – ми маємо давати відсіч, боротися і знищувати ворога. Бо противник нікуди не подінеться і все одно тиснутиме.