«Ми воюємо за своє. Росіянам цього не зрозуміти». Історія рубіжанина на псевдо «Татарин»

Олександр на псевдо «Татарин» - мешканець Рубіжного, який з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України у складі 111-ї окремої бригади ТрО. Наразі він мріє повернутися до лав ЗСУ після лікування.

Історію чоловіка розмістив у себе на сторінці начальник Рубіжанської міської військової адміністрації Андрій Юрченко.

Він народився у Києві, але все своє життя прожив у Рубіжному на Луганщині. Вчився у п’ятій школі та жив біля залізничного вокзалу, пізніше переїхав на сьомий мікрорайон. До війни Олександр не мав стосунку до військової справи, працював на шахті ім. Г. Капустіна у Лисичанську. Його життя змінило 24 лютого 2022 року.

«Того ранку я прокинувся і пішов у своїх справах. Помітив, що люди, які траплялись мені на шляху, пакують валізи, метушаться, кудись поспішаючи виїжджають. Частина магазинів була зачинена, а рух на вулицях — незвично активний. Я не одразу зрозумів, що сталося. Коли повернувся додому, увімкнув радіо і почув страшні новини. Тоді ж вирішив: буду захищати Україну. Переговорив із матір’ю та пішов добровольцем на фронт», — згадує Олександр.

Так він став бійцем 111-ї окремої бригади ТРО. Брав участь у боях за Луганщину та Донеччину.

Двічі повертався у своє рідне Рубіжне, яке з кожним днем «втрачало фарби та ставало сірим».

«Рубіжне було затишним і красивим містом. Озера, де ми ще дітьми купалися й рибалили з друзями, оснащений палац спорту та будинок культури з його концертами та виставами. Завжди згадую квіти, що росли ледь не в кожному дворі», - так він описує свою малу Батьківщину.
Олександр спростовує міфи російської пропаганди, що нібито жителі Сходу чекали на «звільнення»: «Мої побратими – це хлопці з Луганщини: Рубіжне, Сєвєродонецьк, Сватове, Кремінна… Ми тут народилися, тут наші домівки, могили наших рідних. І ми воюємо за своє. Росіянам цього не зрозуміти».

За два роки на фронті Олександр нерідко опинявся у небезпечних ситуаціях. Одна з них сталася під час боїв біля селища Дробишеве на Донеччині - в його шолом влучила куля, застрягши в ньому.

«На мене всі дивилися з шоком, а я просто попросив новий у командира», - розповів він.
Таких історій, як каже Олександр, з ним та побратимами за два роки війни траплялось багато. Декого з тих, з ким він починав свій бойовий шлях, вже немає.

Два роки на фронті залишили відбиток та мали наслідки для здоров’я: ПТСР, серце двічі нагадало про пережите: один інфаркт стався ще під час служби, а другий – уже на громадянці. Але Олександр не здається — мріє повернутися в лави ЗСУ.

Сам себе героєм не вважає: «Захищати свою країну — обов’язок кожного громадянина. Хтось робить це зі зброєю, хтось допомагає грошима чи підтримує ЗСУ. Для мене справжні Герої — це мої побратими, які віддали життя за Україну…Герой – це людина яка самовіддано служить своєму народу та своїй країні. Моя мотивація - я народився в Україні, я українець і я знаю, що Батьківщина одна».

Його головна мрія - повернутися додому.

«Я мрію про день, коли зможу повернутися додому, до нашого українського Рубіжного. Мене тягне туди душею, бо це мій дім», — зізнається він.

Нагадаємо, 22-річний військовий з Луганщини після реабілітації планує повернутися до війська.