Як уродженка Лисичанська відкрила на Полтавщині текстильний цех

Колишня поліцейська з Лисичанська Тетяна Панаіт відкрила у селі Попівка, що на Полтавщині, власну справу з пошиття постільної білизни. Спочатку виробництво розгорталося у приміщенні котельної, а згодом переселенка виграла грант і заснувала справжній текстильний мініцех, залучивши до своєї команди місцевих жінок.

Тетяна Панаіт розповіла «SD.UA» про те, як в умовах війни та вимушеного переселення перетворила дитяче хобі на бізнес, про залаштунки своєї справи та допомогу іншим.

 - Пані Тетяно, шість років ви присвятили службі у патрульній поліції. Розкажіть про цей етап вашого життя

 - Це була моя дитяча мрія – працювати тоді ще в міліції, але не склалося, у батьків не було коштів, щоб мене навчати в Луганському державному університеті внутрішніх справ. Тому я вступила у медичне училище й після випуску пропрацювала 11 років у санстанції. У 2015 році, коли почали створювати нову патрульну поліцію й у Лисичанську був набір, я вирішила спробувати. І  мені все вдалося. Такий шанс виявився і його не можна було втрачати. Тож я пройшла конкурс, навчання в академії поліції й розпочала виконання обов’язків. Водночас вступила заочно у Харківський національний університет внутрішніх справ на «Право» й здобула ступінь бакалавра, а пізніше вступила у магістратуру в Луганський державний університет внутрішніх справ на «Правоохоронну діяльність».

 - Як вам вдавалося все це поєднувати, маючи чотирьох дітей?

 - У нас зараз вже п’ятеро дітей (сміється – ред.). Насправді якщо є бажання, то і час знайдеться. Але про відпочинок також варто не забувати, особливо, коли розумієш, що не можеш з усім впоратися. Треба відпочити й почати знову.

Тетяна Панаіт 

 - Читала, що напередодні повномасштабного вторгнення ви вирішили піти зі служби. Ви як співробітниця поліції припускали, що скоро почнеться війна й треба буде далі рухатися?

 - Щодо можливого початку великої війни ходили чутки. Поліція готувалася заздалегідь, підготовлювала документи на евакуацію. Також у нас були нескінченні навчальні тривоги. Та коли почалася війна, стрес був, хоч й очікуваний, але, все одно, великий...

Я звільнилася наприкінці січня, за місяць до повномасштабного вторгнення. Так склалися обставини, я постійно була на роботі та мало часу приділяла родині. Мені стало сумно, що діти ростуть і маму майже не бачать. Тому довелося обирати між родиною та улюбленою роботою. Це було важке рішення. Але я обрала своїх діток та чоловіка. Я шукала собі іншу роботу та пройшла конкурсний відбір у Данську раду у справах біженців. 26 лютого у мене мало розпочатися навчання за новою спеціальністю. На жаль, цього не сталося...

 - Як ваша родина діяла 24 лютого? Чи мали якийсь план?

 - 24 лютого ми прокинулися від дзвінка брата з Харкова, він сказав, що там вже сильно бомблять, люди ховалися у підвалах. Ми сиділи до 26 березня у Лисичанську, не стали одразу виїжджати, думали, що все закінчиться як у 2014 році – трошки пересидимо, перетерпимо й все стабілізується. У місті було страшно та гучно. Ми з дітьми і в коридорі спали, і в підвал спускалися. Підвал був зовсім не облаштований. У місцевий фітнес-центр «Єва» пускали людей з дітками, треба було тільки оплачувати комунальні послуги, то ми там знаходилися певний час, іноді ходили ночувати туди. Але більшість часу були вдома. Ходили з чоловіком як на здобич, у супермаркеті стояли по три години в черзі, щоб щось купити, хоч якісь залишки продуктів,  в аптеках скупляли ліки, ліпили вареники на всіх, пекли млинці. Якось виживали. Але, коли неподалік від фітнес-центру скинули авіабомбу, на місці якої утворилася здоровенна вирва, ми вирішили виїжджати. Тоді оголосили евакуацію. Зібрали дітей, котів та документи й попрямували на Полтавщину, де живе тітка чоловіка, вона нас запросила до себе. Ми думали, що побудемо там декілька тижнів і повернемося, навіть речей з собою особливо не брали. Але час йшов, а події не вщухали. Лисичанськ окупували.

 - Тож ви почали потроху облаштовуватися на новому місці?

 - Так, почали облаштовуватися. Я знайшла роботу лаборанткою у Полтавському обласному центрі громадського здоров’я, що знаходиться у сусідньому містечку Карлівка. Потім вже ближче до роботи почали шукати житло. Поблизу Карлівки у селі Попівка нам продали будинок у розстрочку. Ми майже всі свої збереження витратили на їжу, на речі. Коли переїхали у нове житло, почали думати, як далі розвиватися. У мене був такий депресняк. Щоб якось розрадити, чоловік мені подарував швейну машинку з оверлоком і я почала шити. У нас навіть постільної білизни не було, спочатку я перешивала те, що купляла в секонді або те, що віддавали люди. Потім закупила тканину та пошила постільну білизну. Так і з’явилася ідея шити та продавати власні вироби.

Цех

 - Ви мали навички з шиття чи це було щось нове для вас?

 - Навички були, хоча на швачку не вчилася. Це було моє хобі, я ще з дитинства з задоволенням займалася цим. Дітки підростали, їм в садочок костюми шила.

 - Скільки пройшло часу від думки перетворити хобі на бізнес до її втілення?

 - Небагато часу, місяць. Ми переїхали в липні, а в серпні я вже відкрила ФОП і почала приймати замовлення. Спочатку виготовляла для односельців та колег. Так само по собі й прийшло. Спрацювало сарафанне радіо. Згодом я зробила сторінку в Instagram з акцентом на дитячий асортимент. Але спочатку в інтернеті були одиничні замовлення. Робота пішла, коли я уклала договір з майданчиком для торгівлі. Тоді зрозуміла, що я зашиваюся, і мені потрібна помічниця. До того ж у той період почалися відключення електроенергії й це дуже призупиняло роботу. Сідала та шила вночі, коли вмикали світло.

Цех

 - Розкажіть, де розгорталося виробництво?

 - Спочатку у приміщенні, яке раніше слугувало котельнею нашого будинку. Дядько чоловіка мені все там обладнав, зробив ремонт, поставив здоровенний стіл, машинку. Так і працювала.
Згодом я дізналася про грант від Українського ветеранського фонду, подала документи та виграла. Це така посильна допомога. Ми знайшли у селі приміщення, воно було таке занедбане, напіврозбите. Ми його трохи привели до ладу, щоб можна було працювати, провели електрику, зробили підлогу для подальшого встановлення обладнання. Але там ще багато робіт потрібно зробити. Нам допомагали односельці, просто приходили й робили. Тут, у селі, дуже гарні та чуйні люди. Я їм дуже вдячна за підтримку.

На грантові кошти закупили швейне обладнання, меблі, розкрійний стіл, стелажі, тканину та почали на повну шити. До нашої команди долучилося четверо людей, навчили їх усього, у цьому нам допоміг центр зайнятості.

Команда

 - Скільки виробів можете виготовити за день?

 - У п’ятьох на лайті ми можемо виготовити близько 30 комплектів за день. Якщо сама, то десь три-чотири комплекти. Раніше так приблизно й виходило, 2-3 комплекти за ніч. У мене день був завантажений однією роботою, ввечері проводила час з родиною, а вночі починалося виробництво (сміється - ред.).

 - Сьогодні ви займаєтеся тільки власною справою?

 - На одній роботі я знаходжуся у декретній відпустці. Щодо власної справи, зараз я більше займаюся документальними питаннями та закупівлями. Чоловік допомагає в збуті товару, а старша донька виставляє товар, відстежує замовлення. У нас вже така сімейна команда.
Від себе намагаємося робити вклад в перемогу. Допомагаємо військовим, підшиваємо форму, ремонтуємо спальники. Робимо це безкоштовно. Для поранених військових із залишків тканини шиємо подушки-кісточки та передаємо у шпиталі, де є в цьому потреба.

Торік ми роздавали гуманітарну допомогу людям, які евакуювалися сюди, у село. За власні кошти закупили тканину, відшили постіль та роздали 11 особам.

Робота

 - Хто переважно ваші клієнти?

 - Переважно це гуртові закупники, приватні підприємці, які займаються роздрібною торгівлею постільної білизни та схожих товарів. Ми укладаємо договір консигнації й надаємо товар під реалізацію, у такому випадку людина нічим не ризикує, їй не потрібно викуповувати весь товар і робити вкладення грошей. Вона його реалізує протягом місяця, а наприкінці ми звіряємося. Залишки або повертають нам, або залишають на наступний місяць. У такому форматі ми працюємо по Полтавській області, також налагоджуємо співпрацю з харківськими магазинами. Будемо розширятися. Головне, щоб мир був і не стріляли.

 - Розкажіть трохи про залаштунки. Ми бачимо вже готовий виріб, але не знаємо усієї його історії, які проходить стадії, етапи перевірки?

 - Оскільки у нас поки що цех невеликий, ми закуповуємо тканину невеликими партіями, тобто 4 тюки одного кольору, 4 тюки іншого тощо. Перед тим, як розкроювати тканину та шити, я беру невеличкий клаптик і вдома його перевіряю: перу і дивлюся, щоб не полиняла, не вицвіла та не зсілася. Далі прасую. Якщо все нормально, ми починаємо розкроювати, перевіряти на брак і відшивати вироби. На кожному етапі тканина перевіряється, щоб там не було ніяких зачіпок, крапельок бруду, мазуту тощо. У результаті все упаковується і відправляється у магазини.
У нас є товари з уцінкою, вони такої ж якості, але не мають того товарного вигляду, до прикладу, брудні. Такий товар ми складаємо в ящик, місцеві люди, зокрема бабусі, приходять і беруть собі простирадла, підковдри за гуртовою ціною. Вони просто розуміють, що прийдуть додому, виперуть і все буде добре.

Але, у будь-якому разі, усю постіль після покупки треба випрати. У нас на етикетці зазначено, що рекомендовано випрати перший раз при температурі 30 градусів.

Робота

 - Чи бували клієнти, які замовляли індивідуальне пошиття, а потім просто не забирали товар на пошті?

 - Так, було таке, на жаль. Ми ще й послуги за доставку платили у дві сторони. Ці вироби не лежать, ми їх віддаємо у магазини на реалізацію. Але неприємний осад залишається.

 - Яку тканину порекомендуєте обирати для постільної білизни?

 - Є різна тканина на різний гаманець. Найідеальніша – це сатин, він довговічний, але коштує дорого. Ми працюємо з якісними матеріалами. Навіть, якщо шиємо дешеві комплекти, то не на два прання.

 - Як відрізнити якісну тканину від підробки?

 - Треба дивитися на ціну. Не можна купити бязь за 500 гривень. Це нереально. У мене постійно у фейсбуці випадає реклама бязі за 350 гривень. Не може такого бути, тому що його пошиття коштуватиме 500 грн і вище. Або воно залежане та старе, або це шахрайство – зробили якийсь синтетичний комплект за 350 гривень, а продали як бязь. До того, як шити, я сама якось замовила акційні чотири комплекти за 1000 гривень, прийшла синтетика, тканина слизька, ковдра випадає з підковдри, простирадло сковзається. Шахраїв зараз багато дуже.

 - Певно, що людей, які на це ведуться, також вистачає

 - Так і є. Тому треба помацати тканину у магазині, подивитися, або, якщо замовляти в Інтернеті, то післяплатою, щоб була можливість одразу оглянути на пошті.

 - Пані Тетяно, скажіть, що особисто вам дав усвідомити цей досвід вимушених переїздів?

 - Цей досвід дав усвідомити, що дім – це там, де твоя родина, де ти щасливий з нею. Це не тільки квартири, які там залишилися. Ось «додому хочеться», а куди додому? Туди вернешся, але вже не буде того дому, не буде тих сусідів, тих друзів, тієї обстановки, що була раніше... Не треба прикипати до чогось, не треба жити синдромом відкладеного життя, треба вдягати гарну сукню, яка висить у шафі й не чекати приводу, треба їсти з гарного посуду, а не зберігати в серванті про всяк випадок. Треба жити сьогодні й планувати на завтра жити сьогодні.