“Я двічі втрачала дім”: історія розробниці з Луганщини Анастасії Олефір

Анастасія Олефір — розробниця, яка втратила дім двічі: спершу в Луганську у 2014 році, потім — у Сіверськодонецьку у 2022-му. Її історія — це голос тисяч переселенців, які пройшли через евакуацію під обстрілами, життя у тимчасових оселях, адаптацію до нових реалій. Проте, попри страх, тривожність, розрив з минулим, вона не зламалася. Анастасія зуміла побудувати нове життя в Києві, стати розробницею, підтримувати родину та створювати ініціативи, які змінюють життя інших. У її словах — чесність, біль, роздуми про втрати, але також глибока любов до людей і бажання творити добро, навіть на тлі війни.

Своєю історією вона поділилася з SD.UA.

Шкільні роки, мовні реалії та перша втрата дому

Анастасія Олефір народилася в Сіверськодонецьку, але дитинство провела в різних містах. Її батько був військовим, тому родина кілька років мешкала в Старокостянтинові Хмельницької області, а потім переїхала в Луганськ. 

“Мій батько служив, і ми багато років жили в Старокостянтинові. Коли переїздили до Луганська, десь у 2003 чи 2004 році, я тоді вже була школяркою”, — розповідає дівчина. 

Анастасія Олефір

Відтоді й до 2014-го родина мешкала в обласному центрі Луганщини.

“Ми мешкали на Городку. Чесно кажучи, мені там мало що подобалось. Але водночас я зберігаю спогади про певні місця, які стали рідними. Сквер Перемоги — ми там гуляли з сестрою, із собакою. Часто — з друзями. Він навпроти РАГСу, і там минула частина мого дитинства. Інша частина — це центр: перша школа, цирк, драмтеатр, стадіон “Авангард”. Ці місця глибоко врізалися в пам’ять”, — продовжує Анастасія. 

Дитинство

У Луганську вона навчалася в першій школі — з математичним та фізичним ухилом. Цей вибір був усвідомленим і базувався на її інтересах та здібностях.

“Батьки хотіли, щоб я навчалась українською. Мене спершу віддали до 25-ї школи, але вона була російськомовною. Вони розглядали варіант — віддати в єдину україномовну, але та була дуже далеко. У 25-й школі намагались створити окремий україномовний клас. Директорка сказала — якщо буде 10 учнів, зробимо. Але з усього району погодились тільки три родини. Ми — і ще двоє. Ось такі реалії Луганська тоді. Тому в якийсь момент батьки спрямували мене у те, що було мені ближче. Мені завжди подобалась математика, найсильнішою в цьому напрямку була перша школа міста. Але це була школа з великим навантаженням — з понеділка по суботу. Тільки неділя — перепочинок. Ти живеш цим навчанням. І, чесно, мало де буваєш — просто фізично не вистачає сил на щось ще”, — пригадує розробниця. 

Дитинство 

Навіть у першій школі, де формально мала б бути можливість для вивчення української, усе було російською.

“Підручники, карти, пояснення — усе російською. Ти не живеш в українському контексті. Ти в нього не занурюєшся. Коли я вступила до КНЕУ в Києві, на парах треба було відповідати українською. І це було правильно. Але я відчувала, як програю — бо мозок перекладає з російської. Мені треба було вчитися думати українською майже з нуля”, — пояснює дівчина.

2014 рік збігся із випуском зі школи. Анастасія разом із батьком поїхала до Києва вступати. Мама та бабусі залишилися в Луганську. Того літа в середині липня зв’язок з містом обірвався.

“Ми просто не знали, що відбувається. Місяць — без новин. Тільки “Київстар” ще якось ловив, або можна було написати щось у “ВКонтакті”. Але що там реально — ми не знали. Це було страшно”, - згадує вона.

Анастасія Олефір

А коли в 2014 році Сіверськодонецьк деокупували, вони з батьком повернулися туди, до родичів. 

“Ми з татом повернулися до Сіверськодонецька, бо там жили наші бабусі, дідусі та інші родичі. Я проводила там кожне літо з дитинства, тому це було звичне та близьке місце. Нам було куди їхати. Другу половину того літа ми провели саме там. А вже на День Незалежності — я добре запам’ятала цю дату — мама разом із дідусем змогли вибратися з Луганська через поля. І відтоді вони почали жити в Сіверськодонецьку. Я приїжджала до них на канікули постійно — аж до 2022 року”, - каже дівчина. 

Між двома війнами: спогади про Сіверськодонецьк і друга втрата

“Чесно кажучи, мені було важко приїздити в Сіверськодонецьк, я не відчувала себе там вдома та сумувала за Луганськом. До того ж мої однолітки, кого я знала, виросли й роз'їхалися, а ті хто залишився — ми були зовсім різними”, — розповідає Анастасія. 

З часом її ставлення до міста змінилося — але лише після втрати.

“Після 2022 року, коли родина осіла в Кривому Розі, я почала порівнювати. І тепер думаю: “Яке ж класне було містечко, той Сіверськодонецьк”. Я б повернулася. І не раз. На жаль, це розуміння прийшло вже тоді, коли все було втрачено. Але в мене залишилися дуже теплі спогади: Чисте озеро, де я з біноклем стежила за лебедями, маршрут пішки або на бігу — від великого “Сільпо” на Гвардійському проспекті до “Дитячого світу” і далі до “Джазу”. Це була моя маленька розрада. Такий ритуал — втекти думками”, - ділиться дівчина. 

Анастасія Олефір

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення у 2022 році, тривожність лише наростала. Анастасія ще до 24 лютого просила батьків виїхати. 

“Дивлячись новини, відчуваючи напругу, я буквально благала — поїдьте, хоча б на кілька тижнів. Але мама казала: “Поки наші мами тут, я теж не поїду”. І я розуміла. Але тривога була така, що просто не могла дихати. Це фізичне відчуття — стискання у грудях”, - згадує вона. 

Коли почалися обстріли, вони жили на Гвардійському проспекті. Їхній дім був розташований поруч із ЦУМом. Обстріли йшли майже впритул.

“Батько виходив на балкон, дивився на те, як знищується місто. Вони не спускались у підвал — він був небезпечним. І одна бабуся не могла. Вони просто молились”, - каже розробниця. 

Спершу вони просто намагалися пересидіти. Але потім — евакуація.

“Спочатку виїхали батьки з лежачою бабусею. Це було дуже складно. Потім — інша. Вона не хотіла спочатку, але зрештою наважилася. Ми знову шукали перевізника. Виїжджали вони через Бахмут до Дніпра. Тоді — жах: березень, відсутність зв’язку, немає їжі, обстріли, все темне”, - розповідає дівчина. 

Анастасія не лише спостерігала за змінами у власному житті — вона дуже уважно відстежувала, як впливають події на її близьких. Особливо — на маму. Вона двічі пережила окупацію: спершу в Луганську, потім — у Сіверськодонецьку. Але її реакції були зовсім різні.

“Я інколи порівнюю досвід своєї мами. У 2014-му вона була в Луганську, влітку, під окупацією. Це був її перший такий досвід — і в неї стався нервовий зрив. Це було дуже видно, і зрозуміти її було легко. Все різко обірвалося, зв’язку не було, я з татом — в іншому місті… Для мами це був величезний стрес”, - каже Анастасія. 

Та коли війна прийшла вдруге, вже у 2022 році, її мама була зовсім іншою — більш зібраною, спокійнішою, хоча ситуація була ще складнішою.

“Цього разу вона була вже старша, вік дає своє. Але вона трималась. Можливо, тому, що тато був поруч. Можливо, тому, що вона знала — я і моя сестра в безпеці. Візуально це було зовсім інше. Але знову ж таки — який жах, що люди взагалі повинні через це проходити. Двічі”, - ділиться дівчина. 

Коли мова заходить про втрату дому, Анастасія найперше згадує не себе, а старших родичів — бабусь і дідусів. Після другої окупації вони вже не мали сил і ресурсів на новий старт. А повернення в рідне місто для багатьох виявилось або неможливим, або забороненим.

“Коли я думаю про Сіверськодонецьк, мені неймовірно шкода бабусь і дідусів. Їм це все далося найважче. Моя бабуся досі підтримує зв’язок із подругами, які залишились там, або намагалися повернутись. Дехто навіть пробував через Білорусь і росію дістатися додому. Комусь вдалося, але були й такі, кого просто не пустили. У Білорусі їм сказали: ви не в'їзні”, - розповідає вона. 

Уже пізніше Анастасія почула пояснення, яке звучить цілком правдоподібно — і дуже гірко.

“Кажуть, що є якісь списки власників квартир у Донецьку чи Сіверськодонецьку Якщо твоя квартира вже зайнята кимось, тебе просто не пустять. Бо там уже хтось живе. Не знаю, чи це офіційно, чи просто така практика, але схоже на правду. І це дуже страшно — дізнатися, що твій дім більше не твій”, — говорить дівчина. 

Допомагати, створювати, будувати своє: шлях у розробку і маленькі перемоги

Свій вибір працювати в ІТ Анастасія називає дуже особистим і продуманим. У ньому сплелися дитячий інтерес і дорослі міркування про безпеку та стабільність у непередбачуваному світі.

“Напевно, у мене є два стовпа, на яких тримається мотивація. Перше — це щира цікавість. Мені просто подобалося щось клацати, працювати з комп’ютером, створювати. У школі була інформатика — і мені це дійсно заходило. Вдома я сама налаштовувала якісь штуки, розбиралася, пробувала. Це був мій простір”, - каже Анастасія. 

Але не менш важливою була і прагматична сторона — ІТ як можливість мати фінансову подушку в умовах невизначеності, яку вона добре знала ще з 2014 року.

“Друге — це фінансова сторона. Маючи такий бекграунд, як у мене, коли ти бачиш, як усе руйнується навколо, розумієш, що гроші — це не розкіш, а виживання. У 2014-му ми втратили дім. Я розуміла, що війна може повторитися. І в ІТ можна заробляти. Це давало мені відчуття, що я зможу підтримати батьків, якщо знову буде криза. У 2022-му я зрозуміла — я тоді зробила правильний вибір. Бо змогла допомогти батькам, коли вони вдруге втратили все”, - розповідає вона. 

Один із найсильніших періодів для Анастасії почався несподівано — із прохання про ноутбук.

“Мені написала родичка з Кремінної. Вона переселенка. У неї двоє дітей, які мали навчатись дистанційно. Спитала — чи не маю якогось старого ноутбука. Ми знайшли. А потім я зрозуміла — таких запитів буде ще багато”, — говорить дівчина. 

Вона ініціювала на роботі проєкт: збір, ремонт і передача техніки дітям переселенцям.

“Ми почали з малого. Просто пошукали по знайомих. Потім звернулися до маркетологів компанії. Запустили ініціативу. Люди з ІТ-ком’юніті зносили старі ноутбуки. Ми їх віддавали в ремонт. Що могли — лагодили. Купували. Перевіряли заявки”, - згадує вона. 

Всього допомогли близько сотні дітей — переважно з Кремінної й Херсона. У пріоритеті були родини з кількома дітьми. Навіть організували для них подарунки на Миколая.

“Ми просили дітей написати листа Миколайчику — що вони хочуть. І наші колеги купували їм подарунки. Це було тепло. Це було по-людськи. Але потім ресурси вичерпались. Донати зупинились. Ми ще тягнули своїми коштами. Але потім — усе. Хоча заявки йшли ще довго. І досі буває — хтось пише, питає: “А є ноутбук?” - каже дівчина. 

Сьогодні Анастасія працює над стартапом — застосунком, який допоможе людям з синдромом самозванця будувати персональний бренд. Система аналізує дані, пропонує контент, відстежує конкурентів.

“Це як особистий копірайтер і бренд-менеджер. Ми хочемо поставити цей процес на автопілот. Щоб кожен міг заявити про себе”, - розповідає розробниця. 

Анастасія працює з логікою вебдодатків — тією частиною роботи, яку користувач зазвичай не бачить, але яка є критично важливою для функціонування будь-якого сайту чи онлайн-сервісу.

Анастасія Олефір

“У моєму випадку це вебдодатки, вебсайти — але не візуальна частина, а так звана “бізнес-логіка”. Тобто не картинки, не те, що бачать люди на екрані, а все те, що відбувається “всередині”: як зберігаються дані, як вони обробляються, як підтверджується, що користувач — це саме та людина, яка має доступ, наприклад, коли вводить логін і пароль. Це всі ті перевірки, передача саме його даних. І це — дуже велика частина роботи, де не можна помилятися”, - каже Анастасія. 

Її ця сфера не просто цікавить — вона викликає відчуття інженерної творчості. Створення чогось з нуля, але не з фізичних деталей, а з коду.

“Мені це справді подобається. Це цікаво. Я відчуваю себе інженером — не тим, хто працює з металом чи схемами, а тим, хто створює щось у своїй голові, проєктує, а потім виводить у реальний цифровий світ. Раніше ми думали, що інженери — це про гайки й креслення. Але я бачу, як за допомогою коду, букв і цифр теж можна створювати реальні речі. Це захоплює”, - вважає дівчина. 

Живе вона зараз у Вишневому. Каже — їй комфортно в маленьких містах. Бо Луганськ для неї був саме таким — зручним, тихим, близьким.

“Я не люблю висотки. Мені важливо вийти й за 5 хвилин бути в магазині, аптеці. У Луганську так було. І я досі до цього тягнусь. А іноді, коли приїжджаю в Одесу — в стару частину міста — ловлю себе на думці:  тут є щось рідне. Можливо, це спогад. Можливо — привид дому, якого більше немає”, - підсумовує Анастасія.