«Є Всесвіт Marvel, а у мене Всесвіт мого смт», - Лєна Лягушонкова про свій роман, який став «Книгою року BBC 2025»

Роман письменниці з Луганщини Лєни Лягушонкової «Мій прапор запісяв котик» у грудні цього року здобув літературну премію «Книга року BBC – 2025» — одну з провідних недержавних нагород в українській літературі. Журі відзначило у книзі особливу інтонацію — чорний гумор, який не знецінює трагедію, а допомагає її прожити.

«Ця книга сповнена неповторного чорного гумору. Але саме таким гумором ми пробиваємо дорогу до світла», — пояснила редакторка BBC News Україна та членкиня журі Марта Шокало.

Лєна Лягушонкова родом зі Станиці Луганської. Вона навчалася у Луганську, де закінчила історичний факультет Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Після початку війни у 2014 році письменниця була змушена переїхати до Києва.

До виходу роману авторка працювала переважно в драматургії, співпрацювала з українськими театрами. Книгу ж вона написала лише за три місяці, використавши матеріали трьох власних п’єс.

В інтерв’ю SD.UA Лєна Лягушонкова розповіла про роботу над романом, реакцію читачів, життя між кількома країнами та свої майбутні творчі плани.

 - Давайте познайомимося. Розкажіть про себе.

 - Я народилася у маленькому районному смт Станиця Луганська. Згодом вступила до Луганського національного університету. Після навчання якийсь час працювала у Луганську, а у 2014 році переїхала до Києва. До речі, до 2018 року жодна з моїх робіт не була пов’язана з творчістю. А саме того року я написала свою першу п’єсу «BAZA», яка була презентована на IX фестивалі «Тиждень актуальної п'єси». Він відбувається раз на рік. Туди всі автори та авторки можуть надіслати свої тексти. Переможці ж отримують перформативні читання на цьому фестивалі. Це коли актори та актриси читають по ролях цей текст. Це виглядає як заготівля, такий ніби напівфабрикат до вистави. Після цього текст обговорюють – чи може він мати подальшу реалізацію у театрі. Це дає змогу побачити потенціал автора та те, як п'єса виглядатиме на сцені. У мене було дуже вдале читання і після цього мене стали запрошувати до співпраці. Не з тим твором, а на доопрацювання текстів, адаптації та інше.

 - Любов до театру виникла під час навчання в ЛНУ? Читала, що ви тоді брали участь у театральних гуртках.

 - Так. Я періодично лежала в той бік (посміхається – ред.). Але це були максимально невдалі спроби.

Фото Бйорн Кляйн

 - Ви остаточно переїхали до столиці з початком війни. Чи були думки зробити це раніше?

- Думки то, може, й були. Але передусім же є ще фінансовий складник. Знаєте, для мене найважчим видався перший переїзд – з мого маленького смт до Луганська. Люди так влаштовані, що якщо ти не звідси, то вони найдуть змогу нагадати тобі про це. Це було енерго- та ресурсно затратно і я зрозуміла, що мене не дуже чекають десь ще.

- Повернімось до того, що вас почали запрошувати до співпраці. Розкажіть про це.

- У 2018 році я вчилася у майстерні драматургії в Молодому театрі славнозвісного Андрія Білоуса. Паралельно мене запрошували до співпраці. Наприклад, ми з режисером Дмитром Захоженко адаптували для Дикого театру текст Шекспіра «Річард II». Потім мене запросив режисер Максим Голенко  інсценувати «Механічний Апельсин». Ці дві роботи були в Дикому театрі. У 2019 році у мене було вже десь 3 прем’єри. За драматургічними мірками це вважається добре. Бо можна писати п’єси по 10 років і не мати постановок.

 - Тоді прийшло розуміння, що ви на правильному шляху?

 - У Києві багато таких, це столиця все ж таки. Було багато роботи, бралася майже за все. Я не одразу дійшла розуміння, що матиме потенціал, а що ні. Тому тоді було багато різного матеріалу. Драматургія — це ж та сама робота, як і всі звичайні. Я в Одесі працювала якийсь час на посаді «шеф-драматургиня».

 - Зараз можна говорити про успішну комерційний складник театру?

 - Звичайно, можна. Навіть про комерційне в негативному сенсі. Вважається, що театр все ж не про заробляння грошей. Тому театри зараз часто звинувачують у тому, що вони надто комерціалізовані.  

Вистава "Бука" у Луганському обласному академічному українському музично-драматичному, написана Лєною Лягушонковою у співавторстві з Катериною Пеньковою. Фото Kateryna Penkova

 - Спочатку  «Мій прапор запісяв котик» був п’єсою? Як сталася трансформація у роман?

 - Це були три п’єси. Вони мали різні роки написання. Твори об’єднанні одним місцем дії. Це, знаєте, як є Всесвіт Marvel, а у мене Всесвіт мого смт. Взагалі п’єси — такий продукт, який не друкується. Кажуть, що вони погано продаються. Постановка живе як метелик. Це локальний продукт, який можуть побачити глядачі театру в одному місті. А в іншому вже ні. І, власне, немає гарантії, що п’єса стане постановкою. Третю частину -  «Мій прапор запісяв котик» - її не захотів взяти жоден театр. А мені хотілося, щоб, як то кажуть, це було відбито в граніті. І випало так, що у мене був час протягом трьох місяців резиденції у Фінляндії. Мені треба було чимось займатися, бо містечко маленьке, соціального життя майже немає. Тоді я вирішила за цей час написати роман. Насправді 3 місяці – це дуже мало. Не треба так робити. Це знущання. Не повторюйте цей перформанс. Але я писала з того матеріалу, що у мене був. Проте треба було все одно структурувати, зібрати матеріал.

 - Ця книга автобіографічна? Бо важко не провести паралелі.

 - Я наголошую, що це художня книжка, у якій є автобіографічні моменти. Всі збіги випадкові.

 - На першій сторінці роману ви цитуєте Вікіпедію й пропонуєте читачам визначення поняття палінодія: "літературний жанр, суть якого полягає у відмові автора від своїх поглядів". Що це означає?

 - Мілан Кундера у книзі «Мистецтво роману» пише, що вас не має цікавити постать автора. Це другорядне. Він ще представник старої школи, звісно. Я б хотіла, щоб книгу сприймали як літературно-мистецький твір, не нон-фікшн. Це не репортажистика. Бо там є свої канони. У літературі ж можна все, якщо ти переконаєш.

 - Вам здається, переконали? Деякі закидають, що ви не могли писати про радянщину, тому що сильно молодою були на момент розпаду. А інші впізнавали себе, той період, відчуття. Навіть жителі Кривого Рогу впізнавали, коли я читала відгуки. Деякі навіть чорнухою встигли обізвати. Які відгуки зустрічаєте частіше? Чи бачите це як певний виклик?

 - Ні, не бачу так. Мені потрібно було це все донести. І я була сконцентрована на цьому. Я себе цензорувала, але не обмежувала. Звісно, я читала далеко не всі відгуки. Але мене влаштовує те, що тим людям, до яких я хотіла донести, їм ок. А тим, кому не хотіла, не ок. Це такий маркер певний, що коли подобаєшся тим, кому не хочеш подобатися, то щось з тобою не так.

Обкладинка

 - Чи змінилося щось у житті після оголошення результатів літературної премії «Книга року BBC 2025»?

 - Пройшло ще мало часу, щоб судити.

Насправді я книгу написала у 2023 році й в нашому буремному житті, коли так швидко змінюються події, то це дуже багато часу пройшло. 2023 рік – то для мене інша епоха була. Після написання пішло підписання контракту з видавництвом, видання роману. Книга мала побачити світ у липні. Це не найкращий час для виходу, вважається. Тому не було якогось такого «розгону». Хоча, кажуть, що замовили додатковий тираж.

Чому мене не було на церемонії — ми з подругою заздалегідь запланували відпустку у місце, де жив герой моєї п’єси, яку я зараз пишу. 

 - А як вирішили, з яким видавництвом будете працювати?

 - Коли я писала книжку, постила якісь фрагменти у Фейсбуці. Там було певне спілкування. І на якомусь фрагменті мені пані Божена Антоняк та пан Анатолій Івченко – засновники видавництва «Урбіно» - спитали, що це буде та коли. І пообіцяли тримати контакт. І згодом книга вийшла у них.

 - Як би ви описали роман для читача? На що б звернули увагу?

 - Я не можу це сказати одним реченням, бо таким чином я відрубаю всі трактування у людей. І обмежую читачів у їхньому сприйнятті. Типу автор сказав думати так, ось так і робимо. Я такого не хочу. Окреслю, що це про відповідальність. Що таке було. Що ми відповідальні за це, і я в тому числі.

 - Українські театри не передумали щодо постановки після виграшу?

 - Ні. Буквально місяць тому отримали відмову.

 - А щодо кіно не думали?

 - Зараз працюємо над цим. У мене дуже чудовий режисер Аркадій Непиталюк. Я йому дуже довіряю. Але я хочу додати, що ця п’єса йшла за кордоном. У Польщі всі три частини. У Німеччині – частина.

 - Європейцям відгукнувся наш контекст?

 - Ми спілкувалися з поляками про цей комплекс меншовартості. Він їм сильно відгукується. Це не наше унікальне явище. Воно є і в Польщі, і в Німеччині, і в Скандинавії.

 - Ви розібралися, як його подолати, цей комплекс меншовартості?

 - Якби знала, то подолала б. Проте все змінюється. Але над цим треба працювати. Давати собі раду. Бо я знаю випадки, коли це не пропрацьовано, і це шкодить і їм самим, і іншим людям. Дуже легко назвати все радянським і не боротися з цим.

Якщо я знаходжуся не в ресурсному стані, він дуже швидко бере своє. Напевно, все життя ти мусиш це тримати. Прийняти, що це твої базові налаштування.

 Фото Wojciech Sobolewski

 - Переїзд до Києва, а згодом до Європи не допоміг у цьому? До речі, одразу після вторгнення вирішили поїхати з країни?

 - Найважче було, повторюся, поїхати з смт до Луганська. А потім все відбувалося легше. Щодо до виїзду з країни — це не було свідоме рішення. Так склалося.

Зараз я живу на багато міст. Влітку намагаюся бути в Україні. Я там займаюся драматургією як мінімум у двох лабораторіях. У Лабораторії драматургії Національної спілки театральних діячів та Школі театру ветеранів. Як у мене літній сезон, то я приїжджаю, намагаюся працювати по максимуму.

 - А є країна, скажімо так, базування?

 - Це країна, де моя мама, — Польща.

 - Ваші роботи зараз друкуються норвезькою, англійською. Чи відчуваєте себе людиною та мисткинею світу? Своєю будь-де?

 - Ніде не відчуваю. Мені цікаво, хто скаже, що так.

 - Зараз за кордоном прикута увага у творчості саме до війни? Чи європейці втомилися від цього?

 - Тут я відчуваю, що це мій громадянський обов’язок – нести меседж, поданий художнім методом для закордонної аудиторії. Приносити користь своїй країні. Я працюю зараз над п’єсою про норвезького короля, який одружився з донькою Ярослава Мудрого Єлизаветою. І мені потрібно закласти меседж, що Київська Русь – це наша назва, якої нас намагаються позбавити. І цей герой прийшов до Київської Русі, умовно кажучи, як бідний родич. Ми з перекладачкою думаємо зараз над одним моментом – річ у тім, що Русь перекладається як росія. Вирішуємо, як з цим бути.

Я зараз не пишу про війну прямо, тому для мене це буде вже певною спекуляцією. Але мені потрібно писати з сенсами, закладати у свою творчість меседжі. 

Щодо уваги, звісно, її до українців стало менше в Європі, порівняно з 2022 роком. 

 - Ви брали участь в IV Лабораторії драматургії Національної спілки театральних діячів України на тему «Як писати про війну». Наскільки зараз війна вплетена у творчість? Чула думку нещодавно на одній з презентацій української авторки, що без війни наші книги зараз якісь не такі, і що виграє той, хто краще зможе вплести війну у сюжет.

 - Це дуже важливий для мене проєкт. Я є там кураторкою вже 4 резиденції. У 2023 році ми думали, що будемо робити з темою війни. Було дуже багато п’єс на цю тему. Ми вирішили обміркувати це. Прийшли кожен до своїх висновків. Лабораторія має три етапи. Перший – учасники розмовляють, діляться своїми дописами. Запрошуємо лекторів. Другий етап – коли є перші драфти й ми їх обговорюємо. Робота в коло. Третій етап – коли актори читають по ролях і автори мають змогу побачити, як виглядає текст на сцені. Але ми не приводимо до того, що треба писати якось однозначно та правильно.

 - А як за кордоном сприймають українські п’єси?

 - В ідеалі Україна – це Європа. І я не ділю глядачів. Але, коли мені замовляють п’єси, я, звісно, намагаюся орієнтуватися на місцевий контекст.

 - Вчора за вашою п’єсою вийшла вистава для Луганського театру.

 - Так, 21 грудня у Луганському обласному  академічному  українському музично-драматичному театрі відбулася прем’єра  «Буки» — вистави-стендапу за моєю за п’єсою у співавторстві з Катериною Пеньковою. Це наша перша спільна робота. Бо колектив театру пережив багато усього, у тому числі постійні переїзди й не було змоги зробити це раніше.

Афіша

 - Над цим зараз працюєте?

 - Пріоритетно для мене зараз дописати п’єсу про норвезьку королеву Елісів. Закінчуємо вже, йде переклад. Також працюю з режисеркою Оксаною Дмітрієвою для Харківського театру ляльок над п’єсою про братів Грімм. Третій текст – у мене 20 грудня буде читка у Краківському театрі ім. Юліуша Словацького. Це перший текст, який я написала польською мовою. Без перекладачів. Важко, бо треба думати над кожним словом.

 - Чи є якась творча мрія наразі?

 - Хочеться по максимуму працювати у професії. Це дуже люксово у нашому часі.