Пацієнти з Індонезії та Мексики: як дерматологиня з Сіверськодонецька здобуває третю спеціальність в Києві

У Катерини Бондар на прийомах постійно є люди із Сіверськодонецька — хтось знаходить через групу переселенців, хтось через Threads, а хтось просто знає, що лікарка — своя. Поки рідне місто в окупації, вона працює в Києві, консультує пацієнтів із Європи, Індонезії та Мексики, майже щодня вчиться, щоб отримати третю спеціальність у напрямку дерматології і намагається не випадати з життя. Каже, зараз головне — бути зайнятою. Бо коли є робота, навчання, люди поруч, трохи легше триматися.

Навчання як стиль життя

Катерина вже має дві спеціальності: дитячу та хірургічну дерматологію, а зараз вона здобуває третю — чоловічу дерматологію. Навчання триває дев’ять місяців: майже щодня лекції, практичні заняття, семінари. Закінчити курс має у липні. Але цим усе не обмежується. Паралельно є конференції, вебінари, додаткові навчання. У медицині, каже вона, постійно з’являється щось нове, тому вчитися доводиться весь час.

"У дерматології й естетиці постійно проходять конгреси, навчання, конференції. Мені здається, в інших медичних спеціальностях немає такої кількості можливостей. І якщо ти справді хочеш, то можеш стати дуже хорошим спеціалістом, бо для цього зараз є все. Є і платні навчання, і безкоштовні. Головне, щоб було бажання", — каже вона.

Третю спеціальність Катерина здобуває не лише з професійної цікавості. Найближчим часом дерматокосметологи без хірургічної освіти офіційно не зможуть проводити частину процедур: видаляти новоутворення, робити ін’єкційні та інвазивні втручання. Щоб і далі працювати в правовому полі, потрібно оформити спеціалізацію "інновації в дерматології". Клініка, де вона працює, велика та серйозна, з медичною ліцензією та юристами, тому все має бути офіційно й без порушень.

Катерина Бондар

Спектр її роботи дуже широкий: дитяча та доросла дерматологія, венерологія, косметологія, антиейдж-процедури, ін’єкції, видалення родимок, бородавок і папілом, лікування псоріазу, атопічного дерматиту в дітей, апаратні процедури.

Каже, за день може бути що завгодно: інколи лише видалення, інколи самі консультації. І саме тому робота не набридає, бо немає одноманітності.

Є пацієнти, які колись прийшли самі, а потім привели маму, бабусю, дитину чи подругу. Так і залишилися з нею на роки.

"Раніше ми всі дивилися на Європу й думали, що нам треба на них рівнятися. А зараз я бачу по своїх пацієнтах, які виїхали туди, що все не так однозначно. Буває, елементарні діагнози не можуть поставити або призначають дуже дивне лікування. Я вже не кажу про те, наскільки складно там взагалі потрапити до лікаря", — каже Катерина.

Так, разом з офлайн-прийомами, вона почала розвивати онлайн-записи та вести соцмережі.

"Мама, починай знімати TikTok, — згадує вона слова своїх синів. — Спершу відмахувалася: які ще відео, я лікар-дерматолог. Але з часом почала знімати вдома, про все. Потім контенту поступово стало більше, і процес затягнув".

Згодом з’явився Threads. Каже, останні пів року — це платформа, яка подобається найбільше. Там можна просто спілкуватися без складних алгоритмів, бачити, що зараз хвилює людей, яка "середня температура" в спільноті. І будь-хто з різних регіонів може написати просто так.
"Мені здається, якщо говориш чесно, без позування і без кривляння, воно якось краще доходить до людей", — пояснює вона.

Через соцмережі та групи земляків-переселенців у Києві до неї потрапляють люди з рідного міста. Бувають дні, коли поспіль приходять три-чотири сіверськодончани, а так майже щодня хтось "свій" обов’язково з’являється. Дехто знаходить її в Instagram, хтось у Threads, когось радять знайомі. Багато пацієнтів приходять онлайн. Є пацієнтка з Акапулько в Мексиці, пацієнт з Індонезії, звертаються люди зі Скандинавії та Британії. У них різний час із Києвом, але якось усе одно знаходять можливість перетнутися. Часто вони повертаються вже з новими запитами, бо там, у своїх країнах, або не отримали допомоги, або не змогли її знайти.

"Ми все оцінюємо очима, усе видно по шкірі. Тому пацієнти обов’язково роблять фото — на звичайну камеру телефона, не селфі, при денному світлі. Наприклад, стають біля вікна й фотографують шкіру з різних ракурсів. Якщо є аналізи, теж додають. Через відео таких деталей ніколи не побачиш", — розповідає вона.

Катерина Бондар

Катерина говорить, що дев’яносто відсотків пацієнтів, які звертаються онлайн, можна повністю вести без особистого прийому — або лише в листуванні, або в текстовому форматі плюс дзвінок. Є люди, яких вона консультує так уже понад рік. Наприклад, пацієнти з акне: раз на кілька місяців вони здають контрольні аналізи, надсилають фото, а далі разом обговорюють, як проходить лікування, чи потрібно змінювати дозування і що робити далі.

За цей час вона вже добре вивчила, які препарати в різних країнах продаються без рецепта, де потрібне призначення лікаря і навіть під якими назвами ці ліки продаються в різних частинах світу.
Є й ситуації, коли вона одразу чесно каже: онлайн тут не допоможе, потрібен огляд і дерматоскопія, лікар має бути поруч з апаратом. Але таких випадків значно менше.

Життя до великої війни

До 2022 року у Катерини було життя, яке здавалося доволі стабільним: родина, двоє синів, улюблена робота, люди поруч, із якими пройшла майже весь професійний шлях. У Сіверськодонецьку вона працювала з 2000 року — спочатку в міській лікарні, а згодом у приватній клініці "Гіппократ", яку відкрили її колеги, знайомі ще з університетських часів. Вони разом виростали в професії, разом будували клініку, і Катерину одразу запросили до команди.

Запис до неї був заповнений аж на місяць вперед — у "Гіппократ" приїздили пацієнти з усієї Луганщини, після 2014 року — навіть з окупації. Всі віддавали роботі багато часу, інколи більше, ніж дому, але життя не закінчувалося стінами клініки. Влітку Катерина з чоловіком і синами сідали на велосипеди, їхали на Сіверський Донець чи на озеро Кривеньке — купатися, відпочити, побути разом.

"У нас там було по-справжньому добре. Без інтриг, скандалів чи підкилимної боротьби, такого просто не було. Ти приходив на роботу й знав: буде вчасна зарплата, нормальні умови, а поруч люди, з якими проводиш цілий день і яким справді довіряєш. Це було місце, де хотілося працювати та жити", — розповідає Катерина.

Обладнання в "Гіппократі" було таким, якого не мали навіть деякі столичні клініки. Уже після переїзду, коли Катерина розповідала в Києві, на чому працювали у Сіверськодонецьку, люди дивувалися. А коли на професійних заходах показувала, яке оснащення було в клініці на Луганщині, їй просто не вірили.

Катерина Бондар

У 2014 році Катерина з родиною вперше виїжджала через війну — на кілька місяців, згодом повернулися, жили й працювали вдома аж до повномасштабної війни.

23 лютого 2022 року Катерина, як завжди, допрацювала до шостої вечора, закрила клініку й пішла додому. Перед цим, сама не розуміючи чому, почала фотографувати всі свої сертифікати, які висіли на стінах кабінету. Оригінали так там і залишилися.

"Я не можу це пояснити. Просто ніби щось відчула. Зрозуміла, що треба їх зберегти хоча б у телефоні. Уже тоді було тривожно", — говорить вона.

24 лютого, щойно почули обстріли, поїхали до родичів у Рубіжне — думали, що це лише на одну ніч. А 25-го Катерина повернулася в Сіверськодонецьк, щоб забрати речі, які не взяли з собою, бо їй здавалося, що все це ненадовго.

Того ж вечора вони вирушили в Дніпро. Їхали в невідомість, без якогось чіткого плану. Ще за два тижні, коли туди прибуло ще більше переселенців з Харківщини, Донеччини та Луганщини, вони з родиною вирішили рухатися далі. Так опинилися на Тернопільщині. Там і вона, і чоловік змогли знайти роботу за фахом у приватній клініці популярної мережі.

"Я думала, що там медицина розвиненіша, вони ж ближче до Європи, вважала, буде інший рівень. Виявилося навпаки. Коли я розповідала про наше обладнання, про методики, вони просто дивилися на мене широко розплющеними очима. А там, по суті, нічого такого не було", — каже вона.

З пацієнтами теж не все виходило так гладко, як вдома.

"Пацієнти виявилися іншими. Не те що погані — просто інший досвід, інший спосіб довіри. Пояснюєш одне, а людина чує трохи інакше. Буває, що після прийому вона ще телефонує подрузі перевірити, чи справді їй призначили саме це. Перший день роботи був дуже важким, ніби все змішалося в одну збірну солянку. Місцеві лікарі в клініці згодом самі казали: з вашими переселенцями легше, вони звикли слухати, ставити питання і довіряти", — розповідає Катерина.

Тож у вересні 2022 року вони переїхали до Києва. Роботу Катерина знайшла буквально за десять хвилин від орендованого житла: вийшла з під’їзду, пройшла через парк і вже була на місці. Район — Русанівка. Радянські дев’ятиповерхівки, багато дерев, поруч острів із парком, Дніпро та набережна.

"Ніде такого раніше не бачила, щоб будинки з річкою і природою так співіснували. А ще тут більше можливостей у всьому, зокрема в роботі. І менталітет нам більше підходить", — каже вона.

Катерина Бондар

У київській клініці почала зі звичайного лікаря, згодом стала провідною спеціалісткою, а нині — експерткою, що є найвищим рівнем у приватній практиці.

"Тут немає тиску призначати зайві аналізи чи додаткові процедури — є повна довіра до моїх рішень і протоколів. А те, що робота поруч із домом, стало окремим подарунком", — ділиться Катерина.

Той жахливий день

Війна все одно вплітається в щоденне життя.

8 липня 2024 року. Вранці — тривога, усі спускаються в укриття, перечікують і повертаються до роботи, день ніби входить у звичний ритм. Катерина приходить у клініку о 12:30. За двадцять сім хвилин знову лунає тривога. Вона йде коридором четвертого поверху: з обох боків сидять пацієнти, хтось говорить телефоном, хтось працює за ноутбуком — спокійна, майже буденна сцена. Вона питає: що сталося, чому тривога, що чутно? Ніхто не знає. Нічого не чутно та не видно. Просто ще одна тривога серед кількох за день.

"Буквально від моменту, як почалася повітряна тривога, минуло чотири, максимум чотири з половиною хвилини. І потім приліт — просто в дах, просто в коридор", — розповідає вона.

Катерина біжить зі сходів і спочатку думає, що десь зовні сиплеться каміння — значить, вибило вікна з вулиці. Про те, що щось може падати всередині будівлі, навіть не припускає. Бачить дим і вирішує, що прилетіло в сусідній будинок. У паркінгу та підвалі вже зібралися не лише працівники клініки, а й люди з архітектурної компанії в цій же будівлі та з інших офісів поруч. Коли оголошують відбій, усі виходять назовні. Тільки тоді стає зрозуміло: влучило в їхню клініку з іншого боку будівлі: вибиті вікна, пошкоджені металеві конструкції, усе всередині в пилюці — нічого не видно.

"У нас загинуло п’ятеро колег. Також дві наші пацієнтки та ще дві дівчини, які поруч орендували офіс на тому ж поверсі під свою компанію. Я дивлюся свої відео того часу — і бачу якісь скляні очі. Ніби дивишся на себе, але зовсім не розумієш, що відбувається всередині й навколо", — говорить Катерина.

Наступного дня вони прийшли розбирати завали, документи та кабінети. Зараз, через роки, Катерина все ще працює в цій клініці, де ось-ось закінчується довгоочікуваний ремонт після того карколомного дня.

"Ми постійно згадуємо наших колег, які з нами працювали. Вони були справді дуже хороші люди. Сказати, що було просто страшно, я не можу. Якось… трималися. Нормально. Працюємо далі", — говорить вона.

Тримати ментальне здоров’я Катерині допомагає пухнасте кошеня.

"У нас була кицька, прожила з нами 16 років, але померла в грудні. Ми дуже сумували, тож взяли кошеня мейн-куна. Це таке сонечко, така розрада", — каже Катерина про нового члена родини.

Катерина Бондар

Попри це, вона не звикла сидіти на місці й постійно зайнята — і саме це, за її словами, допомагає триматися.

"Якщо постійно бути вдома, тебе затягує в погані думки. А коли є куди бігти — підготувати презентацію, провести семінар, прочитати лекцію, поїхати на конференцію — воно тримає ментальний дах. Можливостей у Києві справді багато. Мене тримають робота, кошеня, подруга-психіатр, родина, близькі друзі, колеги, які разом зі мною пережили трагедію, чудові пацієнти. Це дуже підтримує. Ми ж не можемо голову попелом посипати. Що маємо, те маємо. Слава Богу, що ми живі", — каже вона.

Читайте також: Лікарка з Сєвєродонецька Катерина Бондар: “Минулим жити вже немає сенсу”