Війна для мене почалась з черг у магазинах, аптеках та банкоматах

У четвер, 24 лютого, я прокинувся пізно. Гарний сон жене погані думки, і про війну, яка, за словами мого колишнього колеги, має початися сьогодні, я не пам'ятав. До тих пір, поки не пролунали один за одним два потужні вибухи, вибуховою хвилею яких відчинило вікно кухні. Це вікно виходило на північ, тож вибухи були з того боку. Можливо, що у профілакторії «Енергетик», де на той час розміщувалися якісь підрозділи 53-ї бригади.

Ще один вибух стався приблизно за півгодини, ця вибухова хвиля відчинила вікно на лоджії, що розташована на південному боці будинку. Вибух стався, швидше за все, в сєвєродонецькому аеропорту, який з 2014 року займали військові.

Навпроти моєї лоджії через дорогу знаходиться торговий центр «Астрон», з великим супермаркетом «Сільпо» на першому поверсі. Біля якого завжди багатолюдно. Було цікаво спостерігати, як по-різному реагували люди на вибухи. Хтось невдоволено оглядався і далі розмовляв зі знайомим, хтось неспішно продовжував свій шлях, а хтось з явним переляком біг, тікаючи.

Вибухи того дня були досить далеко від міської забудови і не могли завдати якоїсь шкоди мешканцям Сєвєродонецька або призвести до пошкодження житла. І більше у перший день війни вибухів у Сєвєродонецьку не було чути. Але для Сєвєродонецька це була не перша війна, захоплення та подальші обстріли місто вже пережило влітку 2014 року. І багато жителів добре знали, що треба робити насамперед.

Ще відучора я планував купити ліки від тиску і тепер вийшов на вулицю саме з цією метою. І одразу біля під'їзду зустрів Валентина, який мешкає в будинку навпроти. Його дев'ятиповерховий будинок стоїть у дворі паралельно до мого, в оточенні інших 9-поверхівок. І вікна наших квартир знаходяться метрів за 50 одне навпроти одного.

Ми з Валентином знайомі понад 30 років. З того часу, коли обидва були депутатами Сєвєродонецької міської ради першого скликання. Людина він надзвичайно поінформована у міських справах. І ще до того, як потиснути мені руку, чи то запитав, чи то повідомив: «Що, Олексію, війна?».

- Схоже, - відповів я. І розповів, що ще вчора співробітникам облдержадміністрації, поліції та прокуратури було видано трудові книжки.

– У сєвєродонецькому виконкомі трудові книжки видано сьогодні. І всі співробітники розпущені додому. А в місті оголошено евакуацію.

Валентин розповів, що у Щасті наші військові вже відбили наступ. Про Лопаскіне він тоді не знав. Як, власне, і я.

На відстані 100 метрів від мого будинку розташовані відразу три аптеки, і біля кожної з них того ранку були великі черги, в кожній не менше 50-70 осіб. Вистоювати стільки я ще не був готовий. Тож ліки того дня купити мені не вдалося.

На вулиці була добре чутна віддалена канонада, більш інтенсивна, ніж ті, які мені доводилося чути у 2014 році. Було зрозуміло, що війна не тільки вже почалася, але що вона незабаром прийде й до мого міста. І треба було вирішувати, що робити і як жити найближчими днями.

Мій відносно новий дев'яти поверховий будинок – це околиця міста, з південно-східного боку перед ним немає жодних інших будинків. І саме звідти можна було очікувати на обстріли. А одне вікно квартири виходить саме на південь. І хоча в мене третій поверх, який вважається безпечнішим (найнебезпечніші під час бойових дій верхні два поверхи і нижній), я вирішив, що краще буде пережити цей час у квартирі моєї давньої подруги.

Звали мою подругу Надія, вона жила удвох із старенькою матір'ю у трикімнатній квартирі на проспекті Космонавтів, і теж на третьому поверсі – 5-поверхового будинку. Вікна теж виходили на дві сторони, у двір та на проспект. Але це середина житлового масиву із досить щільною забудовою. І в квартирі є крихітний коридорчик біля вхідних дверей двох метрів завдовжки, відокремлений від зовнішніх стін квартири ще однією несучою стіною. Золоте правило безпеки при артилерійських обстрілах – бути за двома несучими стінами. Це, як правило, дозволяє вціліти навіть у разі потрапляння у квартиру боєприпасів невеликих калібрів.

У цій квартирі я певний час жив після смерті дружини, а в умовах війни вижити разом значно легше.

Узгодили з Надією список продуктів, які потрібно було купити, і дорогою я зайшов до супермаркету. Там працювали усі каси, але магазин був переповнений покупцями. Через день у цьому та більшості інших сєвєродонецьких супермаркетів доступ покупців до торгових залів обмежили, і охоронці стали пропускати всередину стільки людей, скільки їх виходило.

Тоді ж люди стояли в черзі до кас на всю довжину торгового залу, у більшості були доверху наповнені продуктами візки. Зрозуміло, що багато продуктів були вже розкуплено, і я не зміг купити гречану крупу та хліб. Але дещо купив.

Залишок дня я провів перед комп'ютером господарки, намагаючись розібратися, що в потоці інформації, яка надходила з усіх боків, є правдою. Щоб розуміти, що нас чекає попереду.

Наступного дня, 25 лютого, моїм завданням було купити хліб та ліки. Завдання це я виконав на трійку, оскільки у місті вже виник дефіцит деяких видів продовольства та деяких ліків.

Попрямував «у похід» я у бік свого будинку, до перехрестя Гвардійського проспекту та вулиці Курчатова - у Сєвєродонецьку це був торгівельний центр міста. А почав із АТБ на Гвардійському проспекті - тут черга до кас була через весь торговий зал, але ні хліба, ні булок у магазині не було. Не було хлібобулочних виробів і в «Сім'ї-Преміум», і в «Сільпо», але черги в цих магазинах були меншими, і можна було щось купити.

Черга в аптеку «Здравиця» була меншою, ніж попереднього дня, і я її вистояв. На жаль, вдалося купити тут далеко не все, що було потрібно. У тому числі, в аптеці зовсім не було сердечних та заспокійливих засобів, оскільки за попередній день їх усі розкупили. Дефіцит цих засобів був, мабуть, національного масштабу. Бо не міг я їх купити і в Кременчуці, де опинився в середині березня.

Хліба цього дня купити мені теж не пощастило, але я приніс той хліб, який був у моїй квартирі.

Найважливішу інформацію я, як і раніше, отримував по телефону. Після обіду мені розповіли, що зведена колона 53-ї бригади ЗСУ та поліції області нібито рухається з Сєвєродонецька. Невдовзі пролунав гуркіт розривів – таких я раніше не чув. Це ніби провести твердим предметом на пральній дошці (для тих, хто пам'ятає, що таке пральна дошка). По телефону мені пояснили, що це російський літак обстріляв колону, що рухалась, НУРСами. Начебто, без особливого результату.

Увечері, приблизно о 16 годині, я знову вийшов на вулицю. Вже стемніло. Пішов до магазину хлібозаводу, що знаходиться біля його прохідної. Це у кварталі між Гвардійським проспектом та вулицею Гагаріна. Магазин було закрито. Тож замість хліба купив у крамничці на Гвардійському проспекті якогось печива. У жодному з банкоматів, які були дорогою, грошей не було, але працювали два банкомати біля центрального відділення «Приватбанку» на Гвардійському. Черга до них була, мабуть, людей зі сто.

В принципі, я мав достатньо готівки, і стояти в такій черзі не мало сенсу.

Але що справді вразило під час цієї прогулянки, то це відсутність у місті поліцейських машин. До війни автомобілі патрульної поліції їздили містом досить часто, тепер мені не зустрілося жодної. І це викликало тривогу. По-перше, у місті обов'язково мають бути люди, які охороняють громадський порядок. Бо без цього буде кримінальний хаос. По-друге, вони що, справді всі поїхали? І здають місто?

І ще один важливий факт, який варто зробити більш відомим. Бо він пояснює багато з того, що відбувалося в перші дні війни. До часу, коли в Кремлі було звільнено Суркова. 25 лютого якісь люди з Луганська дзвонили співробітникам обласних прокуратури та поліції та пропонували їм роботу в силових органах ЛНР. Дзвонили, щоправда, лише чоловікам. Вже у квітні керівник Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай зізнався, що йому теж тоді дзвонили. Теж пропонували роботу.

У тих, хто телефонував, були не тільки номери телефонів, а й адреси, особисті відомості про співробітників українських силових органів. До цих дзвінків вони мабуть що готувалися. Й покладали на них певні сподівання.