26 лютого, ми вже на фронті

Рано-вранці 26 лютого в під'їзді будинку, в якому ми жили, десь вгорі, почали стукати. А через вентиляцію в туалеті добре чути було чоловічі голоси. Потім Надія через дверне вічко побачила бійця, який піднімався сходами. У цьому будинку була тверда (шиферна) шатрова покрівля, й горище. Вихід на яке був саме у нашому під'їзді.

Тим часом у вайбер-групах почали з'являтися фотографії бойової техніки, розташованої в різних місцях Сєвєродонецька: гаубиці на футбольному полі біля школи, танк на розі вулиць Гагаріна та Менделєєва. І відео, на яких міномет, що розташувався на проспекті Космонавтів біля будівлі вузла зв'язку, стріляв по невідомій цілі, а танк зайняв позицію проміж 9-поверхових будинків. А на дорозі з Сєвєродонецька в Щедрищеве були встановлені протитанкові міни.

Поки ми снідали, зателефонувала сусідка, яка жила на п'ятому поверсі над нами. Вона розповіла, що вони сховалися в укритті в підвалі 4-ї школі. Запрошувала туди й нас. Але мене бентежили гаубиці на шкільному подвір’ї. Треба сказати, що їх від школи швидко прибрали, але вони довгий час стріляли десь зовсім близько від нашого будинку. Хоча я їх жодного разу так і не побачив, але жартома назвав «сусідськими гаубицями».

Влітку 2014 року мешканці цього будинку ховалися від обстрілів у підвалі, і я вийшов подивитися, чи не зможемо ми в ньому сховатися тепер. Назустріч мені з підвалу підіймався немолодий боєць. Це чоловік невисокого зросту, одягнений у камуфляж не першої свіжості. Ні каски, ні бронежилету на ньому не було, автомат у нього був.

- Можна мені пройти до підвалу, - спитав я його. Мені здалося, що він трохи зніяковів.

- Звичайно, Ви можете ховатися будь-де, - відповів російською.

Я спустився. На жаль, там не було світла, і приміщення явно не було пристосоване для того, щоб люди могли в ньому знаходитись тривалий час. Нікого з мешканців будинку там не було. Тому я пішов до іншого підвалу, вхід до якого був між першим та другим під'їздами. Біля нього стояли два інші бійці. Вони розмовляли між собою і на мене, здається, не звертали жодної уваги. Запитав у них дозволу зайти до підвалу. Вони були збентежені, але не заперечували. Хоч і були явно незадоволені. Я зайшов. У цьому підвалі було світло, було тепло, були обладнані лежаки. Мабуть що, в обладнанні допомогли комунальники.

Можна було зрозуміти, що саме тут бійці сьогодні ночували, і що на мешканців будинку тут явно не чекають.

Вийшов. Два інші бійці копали окоп перед аркою, що з'єднує наш та сусідський будинки. Було зрозуміло, що місто готується до оборони, і що наш будинок буде елементом цієї оборони. Особливе занепокоєння викликало горище, в якому могла бути обладнана вогнева позиція. Що підвищувало ймовірність того, що будинок стане мішенню. Крім того, у підвалі свого будинку ми притулку точно не знайдемо.

Тож Надія запропонувала скористатися підвалом будинку їхніх родичів, що був розташований у глибині цього ж кварталу. І ми туди пішли.

Дорогою я оглядався. Тепер в арці між нашим та сусіднім будинком стояли три бійці, вони прикривали перехрестя вулиці Гагаріна та проспекту Космонавтів. Більшість бійців, мабуть, знаходилася в підвалі, в який я опускався раніше. Але бійці були й біля підвалу сусіднього з нашим будинку. А за його торцем, з боку двору, стояла БМП, яку не було видно з вулиці. Неподалік і окремо один від одного стояли дві армійські вантажівки.

Вхід до підвалу, до якого ми прийшли, був не з вулиці, як у нашому будинку, а з під'їзду, а металеві двері були встановлені як на вході до під'їзду, так і на вході до підвалу. Що було очевидною перевагою. Тут, щоб потрапити з квартири у сховище, не треба було виходити надвір. А тому безпечніше можна було сходити до квартири: у вбиральню, попити чаю, поїсти. В принципі, тут взагалі можна було не перебувати у підвалі постійно, а спускатися до нього під час обстрілів. На жаль, резервного виходу з підвалу тут також не було.

У приміщенні підвалу було світло, а також розетка для підзарядки телефонів, було відносно тепло завдяки колектору системи опалення. А мешканці під'їзду вже встигли знести якісь стільці, лавки, матраци. Втім, всього цього було замало. І кілька чоловіків, що перебували тут, включаючи мене, весь час стояли. Що навряд чи було розумним, оскільки вже через 6 годин я неабияк втомився.

До того ж, ми багато разів виходили на вулиці, де з розумним виглядом обговорювали постріли та вибухи, які тепер було чути. Хоча навряд чи хтось із нас міг тоді відрізнити звук пострілу від звуку вибуху.

Разом з нами в цьому підвалі була жінка, яка тільки 17 лютого народила двійню. Діти, звісно, були з нею. Діти народилися маленькими – 1,9 кг дівчинка та 2,1 кг хлопчик. Перші дні свого життя діти провели у кювезах, а з пологового будинку їх виписали 22 лютого. За два дні до початку війни. Із цими крихітними дітьми жінка провела у підвалі чотири доби. Поки її чоловік не наважився таки вивести з міста свою велику родину (у підвалі був ще її син – школяр).

Їхня квартира була на другому поверсі у цьому ж під'їзді, і у квартирі поки що були і газ, і гаряча вода. Але молода мати панічно боялася вибухів і з підвалу майже не виходила. Проблемою для неї і її крихіток були не лише вогкість та протяги, а й відсутність гарного дитячого харчування. Дякувати волонтерам, які дізналися про ситуацію, та привезли сюди гарне дитяче харчування й памперси.

Багато людей, з якими ми провели в цьому підвалі шість годин, прожили в ньому наступний місяць свого життя. Поки не були змушені піти з нього через трагічні обставини. У однієї з жінок, що перебувала у цьому підвалі, стався інсульт. Здобути медичну допомогу в місті у той час вже було неможливо, і жінка вмирала протягом кількох днів. Через це певна кількість людей, які знаходились тут тривалий час, перейшли до інших місць.

Після обіду цього дня мені стало зрозуміло, що нічого страшного у місті не відбувається - до житлової забудови Сєвєродонецька снаряди у цей день не прилітали. Були окремі постріли, одного разу пролітав літак, стався швидкоплинний стрілецький бій у районі автовокзалу. Можливо, що ДРГ. Туди вулицею Гагаріна проїхав танк, пролунали постріли з танкової гармати. Потім у мережі з'явилося повідомлення, що десь у Смоляниновому ЗСУ завдали противнику поразки, знищили російський танк та 3 вантажівки. А це досить далеко від міста. І ми вирішили повернутись у квартиру. Де було набагато комфортніше, ніж у підвалі.

Щоправда, цього дня до котельні «Сєвєродонецьктеплокомуненерго» щось влетіло. І уся нова частина міста, включаючи наш будинок, залишилася без опалення. Жодних спроб відновити його місцева влада не зробила, опалювальний період для нас закінчився.

Поки ми йшли у зворотному напрямку, зустрілися із двома молодими бійцями, які несли переносний ракетний комплекс. Звичайно, що я не фахівець, але, швидше за все, це був ПЗРК «Стріла». Бійці зайшли у двір дитячого садка, де, мабуть, була їхня бойова позиція.

Коли перемазані та втомлені ми відчиняли двері своєї квартири, згори спускалися двоє бійців. Серед них і той літній чоловік, з яким я говорив вранці. Вони зупинилися біля нас і попросили не зачиняти двері під'їзду. Говорили досить ввічливо, ніби вибачаючись за незручності, що доставляють. Ми, у свою чергу, поцікавилися, чи стрілятимуть вони з горища. Літній боєць заперечно похитав головою і показав двома пальцями на очі. Мовляв, у них там лише спостережний пункт.

Основним джерелом інформації про те, що відбувається навколо Сєвєродонецька, для мене поступово ставав Телеграм, який виявився значно інформативнішим, ніж Фейсбук. Останнім я користувався тепер усе рідше. Тим більше, що я вирішив не писати більше нічого в соціальних мережах, поки не закінчиться війна. Вечір просиджував з телефоном, підключеним до Wi-Fi – каналу стаціонарного Інтернету від «Homeline».