Залишаючи своє місто

10 травня перший обстріл стався о 6-й ранку. Спочатку прилетіла касета реактивних снарядів, потім були поодинокі постріли з інтервалом одна – дві хвилини. Здавалося, що ракети летять над самим дахом, будинок здригався при кожному прольоті. Але вибухів я знову не чув.

Приблизно о 10-й годині ранку був новий обстріл. Потім ще. Якщо попередніми днями було по одному – два обстрілу за день (це не враховуючи вихідних залпів), то тепер вони відбувалися кожні дві години. Майже весь день, з невеликими перервами. Значну частину дня ми знаходилися у своєму коридорчику, на вулицю вже не виходили.

Наше сховище ми трохи перевлаштували: винесли до суміжної кімнати шафу для одягу. Місця стало більше, а сама шафа стала додатковим захистом. Матрац у коридорі тепер був постійно, і під час обстрілу ми вже не сиділи, а лежали на ньому.

Мене турбували вхідні двері, якими закінчується наш коридорчик. Вони нові, металеві, масивні, нещодавно були встановлені. Але якщо на сходовий майданчик третього поверху влетить снаряд або міна, то двері ці влетять усередину. І люди, які за ними ховаються від обстрілу, не будуть мати жодного шансу. Жінкам я цього, зрозуміло, не сказав.

Страх, певне, має властивість накопичуватися у людині. Це я відчуваю по собі: у перші дні я сприймав постріли та вибухи, зокрема близькі, більше як спостерігач. Було навіть трохи цікаво. А тепер при кожному підльоті реактивного снаряду, думаєш – в мене чи ні. Паніки немає, є здоровий глузд і … постійна напруга. Здоровий глузд підказує, що шанси загинути дуже незначні, за весь час війни було вбито 105 жителів Сєвєродонецька. Це менше 0,1% від довоєнної чисельності населення. Але той же здоровий глузд каже, що серед цих 0,1% можеш бути й ти.

До того ж Надія вже переповнена страхом, вона панічно боїться вибухів і особливо - виття ракет, що пролітають над будинком. Поки що ми переконуємо одне одного, що не їдемо. Так ми вирішили ще 24 лютого – залишаємось у місті.

У 2014 році, на початку бойових дій у Сєвєродонецьку, ми з міста поїхали. Я з покійною тепер дружиною – до Києва, Надія – до іншого міста. Але тоді мама Надії була на 8 років молодша. Тепер виїхати далеко вона фізично не зможе, і вижити одна - теж.

Але я також розумію, що Надії треба їхати. І почав шукати можливості для евакуації. Це було майже смішно: я півдня сиджу з телефоном у пошуках варіантів, щоб виїхати, але один одному ми кажемо, що ні в якому разі.

Можливості для евакуації із Сєвєродонецька були. Як і в 2014 році, заповзятливі сєвєродончани, які мають автобуси, налагодили прибутковий бізнес із вивезення людей із зони бойових дій, саме вони вивезли більшу частину зі 110 тисяч мешканців міста, що виїхали.

Було два основні напрямки такої «комерційної евакуації». Від магазину «Мир» на площі Перемоги щодня виїжджали автобуси на Дніпро, а від ТРЦ «Джаз» - на Старобільськ, що знаходився на непідконтрольній території. Автобуси на Старобільськ їхали через Лиман, Борову, Сватове, вартість проїзду обома маршрутами була приблизно однаковою, від півтори тисячі до тисячі двохсот гривень з людини.

Популярність другого маршруту була пов'язана насамперед з тим, що багато сєвєродончан мають родичів на півночі Луганської області, були такі родичі й у мами Надії.

Окрім підприємців людей вивозили волонтери – безкоштовно. Особливо варто відзначити у цьому плані релігійні організації, вони допомогли великій кількості найбільш знедолених і найменше пристосованих до життя людей.

Займалася евакуацією сєвєродончан й регіональна влада. Відправлення поїздів із Лисичанська в цей час було вже неможливим, але залізничники подавали евакуаційні поїзди до станції Новозолотарівка. Яка знаходиться за 20 км від Лисичанська у бік Бахмута. Туди людей підвозили автобусами. Справа була за малим – знати звідки і коли вирушають ці автобуси.

Одна з найбільших проблем людей у Сєвєродонецьку, що був обложений - відсутність інформації. У тому числі – про можливість евакуації. Вкрай потрібно було мати доступний контактний центр, але його так і не було створено. Отримували люди інформацію з соціальних мереж, ось тільки Інтернет далеко не завжди і не всім був доступний.

Пізніше, вже перебуваючи у Кременчуці, я без проблем організував виїзд із Лисичанська двох своїх знайомих. А 10 березня, коли я був у Сєвєродонецьку, мені знадобилося півдня, щоб одна з волонтерських організацій таки пообіцяла мені місця в автобусі на 12 березня.

10 березня продовжували розстрілювати нові райони міста: згоріли торгові ряди ринку «Успіх», горіли квартири у багатоповерхівках на проспекті Гвардійській та на вулицях Вілєсова та Курчатова. Біля магазину «Водолій» на Курчатова загинув чоловік, а сама вулиця почала набувати вигляду, з яким увійде в історію.

У Сєвєродонецьку ще працювали продуктові магазини, але їх ставало менше з кожним днем. ​​10 березня відкрилися лише чотири, і усі - в старих районах міста. Від мого будинку на Гвардійському проспекту (де у підвалі залишалися люди) до найближчої відкритої крамниці було понад два кілометри.

Ще випікав хліб сєвєродонецький хлібозавод, який продавав його у двох своїх магазинах, розташованих біля заводу. 10 березня працювала одна аптека – біля Центрального ринку. Діяв гуманітарний центр у Льодовому палаці, де можна отримати гуманітарну допомогу, але в перший день його роботи біля нього зібралося понад 100 людей. На щастя, нічого туди не прилетіло.

Вранці 11 березня знову був «підйом» від «сусідських гаубиць», о 6-й ранку. Стрілянина тривала цілий день, хоч і з довгими перервами. І не така інтенсивна, як попереднього дня.

З ранку озвучив Надії та її мамі ідею, що Надія поїде завтра автобусом до Кам'янця-Подільського, де їй наддадуть гуртожиток. Її мама залишиться у своїй квартирі, а я піду у сховище 4-ї школи. Це близько від будинку на Космонавтів, і я щодня приходитиму – буду допомагати літній жінці. Пропозиція була відразу відкинута, але Надія вже готова була їхати.

А далі за нас все вирішила її величність фортуна. Після обіду виникли нові обставини, які не залишали нам варіантів для вибору. І вже вранці 12 березня ми з Надією виїхали із приватним перевізником до Кременчука.

Маму Надії за кілька днів вивезли до родичів до Сватівського району.

Вранці 12 березня ми їхали розбитим Гвардійським проспектом, автомобіль лавірував між контактних проводів, що звисали зверху, і куп розбитого металу й скла. Потім ми стояли у довгій черзі автомобілів на блокпосту перед пролетарським мостом через Сіверський Донець. Обстріл тривав, у районі Південної вирувала потужна пожежа. На блокпосту на виїзді з Рубіжного в сторону Кремінної снаряд потрапив в автомобіль, що очікував проїзду, в ньому загинули чоловік і жінка. Вони мріяли виїхати у безпечне місце, але вибрали не ту дорогу.

Ми виїхали з міста, яке руйнувалося, більш успішно, і о 9-й вечора були у Кременчуці. І вже там я побачив в мережі вражаючу фотографію: грою сонця та хмар над Сєвєродонецьком було піднесено багряний хрест.