Переміщені з Сєвєродонецька

Прокинувся о третій годині ночі від завивання сирени за вікном - у Кременчуці було оголошено повітряну тривогу. Це була перша сирена, яку я почув за час війни, оскільки у Сєвєродонецьку після 24 лютого їх не включали жодного разу. У квартирі напівтемрява, оскільки вуличне освітлення у місті не вимкнено, працюють світлофори, а на трубах сусіднього заводу горять сигнальні вогні.

За вікном - 13 березня і жодного вибуху з початку війни у ​​Кременчуці поки що не було, лякатися людям тут начебто нема чого. Але було чути, як за вхідними дверима працює ліфт, на якому хтось із мешканців під'їзду спускається, щоб йти до бомбосховища. З моменту оголошення повітряної тривоги до того моменту, коли останні люди в нього спустяться, пройде 15-20 хвилин.

У розташованому неподалік перинатальному центрі жінок із патологією вагітності теж спускають із четвертого поверху до підвалу лікарні. Там вони сидітимуть до ранку. І навряд чи це сприяє їхньому лікуванню.

Працюючі ліфти, вуличне освітлення та сирени – все це одночасно існуючі реальності міста, яке поки що вчиться жити в умовах війни. Я повітряну тривогу ігнорую і засинаю знову. У майбутньому сирена мене, як правило, не будить. Хоча й включається ночами регулярно.