Тепер я киянин

В Гатному я прожив трохи більше місяця, і один-два рази на тиждень ходив у Київ. Саме ходив, бо до метро Теремки йти було кілометри чотири. В одну сторону. Ходити корисно для здоров’я і, крім того, у цьому випадку не приходилось довго спілкуватися з військовим на блокпосту, який був на Одеському шосе біля «Нової лінії». Які перевіряли документи у пасажирів, що в’їжджали до Києва автобусами. Один раз мені довелося хвилин п’ять розповідати пильному військовому, коли і чому я уїхав із Сєвєродонецька, де працював раніше, до пенсії, чи допитувався СБУ, чи не був часом у Росії чи Білорусі тощо. І відчувати на собі роздратовані погляди інших пасажирів автобусу, який мене ці п’ять хвилин чекав.

Через деякий час я оформив в Дарницькому управлінні соцзахисту нову довідку ВПЛ, в якій була указана адреса квартири дочки. Після цього показував на цьому блокпосту виключно електронний документ в Дії, в ньому була зазначена київська адреса. І питань до мене більше не було, усе таки на диверсанта я не дуже схожий. Але я продовжував, як правило, ходити пішки.

За місяць, який я прожив у Гатному, жорсткість контролю на в’їзді у Київ поступово зменшувалася: спочатку військові перестали перевіряти автомобілі, які їхали від Мегамаркету в сторону Гатного та Вишневого, а потім зовсім пішли з цього блокпосту, з пішохідного мосту через Одеську трасу від Мегамаркета в Чабани прибрали ящики з пляшками з запальної рідиною, поліцейські перестали перевіряти документи на вході в метро Теремки. Кілометрові черги на в’їзді у Київ зі сторони Чабанів скоротилися до кількох сотень метрів.

Із середини квітня кияни, які виїхали з міста у березні, під час бойових дій навколо міста, почали поступово повертатися додому. Ігноруючи заклики Віталія Кличка не робити цього. З кожним днем людей у Києві ставало дедалі більше і водночас почалося покращення руху громадського транспорту. З кожним моїм походом у місто на вулиці біля метро Теремки становилося все більш багатолюдно, відкрилися чисельні палатки, магазини, аптеки, цирульні тощо. Поїзди метро по зеленій лінії стали їздити звичайним маршрутом і із звичайним інтервалом.

У травні я оформив в Ощадбанку карту киянина. І став фактично киянином. І усе начебто непогано – я живу з дочкою і онуками, власна кімната у великій квартирі у хорошому районі столиці. Але далеко на сході є моє рідне місто – Сєвєродонецьк. Там майже не лишилося близьких мені людей – лише покинуті тепер могили моїх батьків, дружини, чисельних родичів. Спогади, плани, надії. Усе моє життя.