Шок від повоєнного Києва

Їхав я «Столичним експресом» Кременчук-Київ, тоді це був єдиний громадський транспортний засіб, яким можна було доїхати із Кременчука до столиці без пересадок. Розклад його був зручним і, водночас, незручним: він відправлявся близько півночі і приїзжав на пів шосту. Незручність була пов’язана з комендантською годиною, яка тривала у Кременчузі з 22 до 6 ранку у Києві. Тож на вокзал прийшлось їхати за 2 години до поїзда, чекати години у залі очікування і ще годину у бомбосховищі, оскільки була оголошена повітряна тривога. Бомбосховище було поруч з вокзалом, і це було теж бомбосховище, а не підвальне приміщення. І в ньому навіть чергувала співробітниця підприємства, якому бомбосховище належало.

Через повітряну тривогу поїзд відправився з запізненням на годину. Вінг складався з двох вагонів другого класу (місця для сидіння) та двох купейних вагонів. Купейні – це старі, але реконструйовані вагони, зі склопакетами, м'якими диванами та вакуумними туалетами. Один із вакуумних туалетів в моєму вагоні до ранку вийшов з ладу, що, втім, не створило проблем. Оскільки у вагоні було зайнято менше половини місць, і жодна верхня полиця не була зайнята.

Це була перша з 6 березня ніч, коли я спав не на підлозі.

Поїзд запізнився із прибуттям до Києва більш, ніж на годину, що було добре - комендантська година вже закінчилася. Тож я вирішив вийти на зупиночному пункті Видубичі-Трипільське. Раніше я багато разів проїжджав транзитом через Видубичі, і пам’ятав, як багато маршрутів громадського транспорту тут проходить. Та за інформацією гугл-карту – у тому числі на Теремки.

Але це моє рішення було хибним. В першій половині квітня Київ мав всі ознаки прифронтового міста. Багато киян виїхали й вулиці були безлюдними. Громадського транспорту майже не було, метро нещодавно запустили, але за особливим графіком.

Першою несподіванкою для мене було те, що єдиний підземний перехід від перону зупинки Видубичі-Трипільське виявився залитим водою. Довелося переходити залізницю якоюсь пішохідною стежкою. Потім виявилося, що автостанція Видубичі не працює і що не працює жоден кіоск чи павільйон, яких раніше тут було багато і де можна було перекусити. Гірше, не в підземних переходах, ні на зупинках транспорту не було людей. НЕ було там і автобусів. Зрештою, вхід до метро з підземного переходу, яким я неодноразово користувався в минулому, виявився закритим. Перехожі пояснили, що вхід у метро тепер біля пункту зупинки міської електрички. Довелося повертатись. Таким чином, з досить важкою сумкою, я «находив» по ​​сходах та переходах Видубичей не менше кілометра.

На вході в метро вартували троє поліцейських з автоматами, серед яких була й жінка. Один з поліцейських подивився мій паспорт, але сумку перевіряти не став. Чергова перед ескалаторами пояснила, що проїзд на метро поки що безкоштовний.

Виявилося, що у другу декаду квітня поїздка у київському метро була досить клопіткою і… не швидкою справою. На станцію я опустився о 7:28, а перший поїзд мав вирушити у бік станції «Палац спорту» о 8:01. Диспетчер через гучний зв'язок кілька разів зверталася до пасажирів з проханням не штовхатися, оскільки за 20 хвилин після першого буде другий поїзд. Це дивувало, оскільки людей на станції було мало.

Однак за кілька хвилин до восьмої на станцію прибув поїзд метро з лівого берега, щільно набитий людьми. Практично всі вони перейшли на протилежний бік перону, куди за кілька хвилин було подано порожній потяг. Я взяв участь у його штурмі, що виявилося для мене частково успішним. Позитив був у тому, що я зумів увійти до вагону. Негатив – важку сумку довелося тримати лівою рукою у висячому положенні до самого прибуття на станцію «Палац спорту». Оскільки поворухнутися не було жодної можливості.

Перехід на станцію «Площа Толстого» був звичайним, а подальший шлях знову дивним. На платформі, з якою згідно з вказівниками мав вирушати поїзд на Теремки, стояв поїзд, який потім поїхав в протилежну сторону - у бік Контрактової площі. На іншій платформі висів розклад з часом відправлення поїздів на Теремки. Чекати на нього мені довелося ще півгодини. Але цей поїзд проїхав лише одну зупинку до станції «Олімпійський стадіон», де пасажирам запропонували вийти. До іншої платформи цієї станції через 10 хвилин подали інший потяг, яким я доїхав до метро «Теремки».

Ще один неприємний сюрприз чекав мене на Теремках - вихід на парний бік проспекту Глушкова було перекрито. А мій автобус на Гатне мав зупинятися саме там, на парній стороні. Щоб перейти проспект, треба було дійти по пішохідного переходу в районі Одеського ринку і повернувся протилежною стороною проспекту назад, до зупинки. А це ще приблизно 800 метрів. Абсолютно всі торгові павільйони та намети тут також були зачинені, перекусити та випити води було ніде.

В Інтернеті перевізники обіцяли, що 12 квітня буде їздити автобус маршруту 365 на Гатне, але ніяких міських чи приміських маршруток я не бачив. Тож довелося добиратися до Мегамаркету в Чабанах міжміським автобусом, а від Мегамаркету до дому мене довіз син своїм автомобілем.

Враження від Києва, отримане 12 квітня, було досить важким.