Прощання з Кременчуком

Період мого життя у Кременчуці занадто затягнувся. Все, що міг зробити для людей, заради яких приїхав до цього міста, я вже зробив. Надія була цілком щаслива, коли опікувалась дочкою і онукою. Вирішилася ситуація з її мамою, яка хоч і змінила свою квартиру у місті на хату у родичів у селі, але була у безпеці і доглянута. Усе благополучно було у неї було і з фінансами: зарплата за віддалену роботу, пенсія, допомога ВПО.

Правда, умови життя залишали бажати кращого – у маленькій двокімнатній квартирі, практично без меблів, разом зі мною проживали сім людей. Бо на початку квітня із Сєвєродонецька виїхали батьки Бориса, які теж оселились у цій квартирі в Кременчузі. Тож коли я уїхав, їм стало трошки вільніше.

У Києві у мене було де жити. Пустувала велика квартира дочки на Осокорках, оскільки дочка з дітьми виїхала у Болгарію на самому початку війни. Саме там я і планував поселитися на тривалий час. Але спочатку вирішив їхати до сина, квартира якого знаходилась під Києвом. Євген у ній жив один, оскільки його жінка та дочка на початку війни виїхали в Нідерланди. Він працював дистанційно, але думалось, що батько скрасить самотність і допоможе в побутових питаннях.

Була ще одна важлива причина, через яку мені треба було їхати. 24 лютого, у перший день війни, я вирішив для себе нічого не планувати на майбутнє. Бо невідомо, яким це майбутнє буде. І коли це майбутнє настане. Я ставився до ситуації по-філософськи: нехай закінчиться війна, а потім думатимемо, як жити далі.

Але війна затягувалася і мені все важче було залишатися в сплячці очікування. Настав час шукати для себе нове місце в житті, поза Сєвєродонецьком. І столиця, мабуть, для цього підходила найкраще. 11 квітня я поїхав до Києва. Поїхав із найтеплішими почуттями до міста Кременчук та його мешканців, бо це одне з найкращих міст, у яких мені довелося пожити за моє довге життя.