Цивільна оборона у Кременчуці

У центрі Кременчука, на відміну від Сєвєродонецька, були бомбосховища. Не підвали житлових будинків, а спеціально обладнані приміщення, де є все передбачене для таких споруд. А містом були розвішані покажчики, як до цих бомбосховищ пройти.

Одне з таких бомбосховищ було неподалік нашого будинку. Щодня після оголошення повітряної тривоги перед вікнами нашої квартири туди йшли люди. Йшли, як належить, із сумками та рюкзаками. У яких, мабуть, були документи, речи та продукти на перший час. Я регулярно спостерігав за цією ходою з вікна кухні.

Проте, з кожним днем ​​людей, які під час «повітряної тривоги йшли до бомбосховища, було менше. І це заслуга тих, хто керував цивільною обороною в Україні.

У перші дні нашого перебування в Кременчуці повітряна тривога оголошувалась рідко, не більше 1–2 рази на добу, і тривала досить довгий час. Потім вона стала оголошуватися все частіше, а тривалість її ставала все меншою. Так, 6 квітня повітряну тривогу у Кременчуці оголошували сім разів, причому двічі вона тривала по 10 хвилин, один раз – 15 хвилин. І у цей вдень я спостерігав, як після спрацьовування сирени, в бомбосховище йшли лише чотири особи. Але цього разу «сховатись» їм не судилося, бо повітряну тривогу скасували і бомбосховище закрили до того, як люди встигли туди дійти.

Бомбосховище знаходилось на території фабрики, браму для доступу людей відчиняли лише під час повітряної тривоги. Мені хотілося сходити і подивитись на бомбосховище, але довго не виходило. То ніч, то якісь справи. Потрапив туди лише наприкінці березня.

Це бомбосховище 3-ї категорії, такі сховища не захистять у разі, наприклад, прямого влучання бомби. Але від ударної хвилі та уламків воно захистить цілком. Ну й від хімічних отруйних речовин та радіації – в СРСР такі сховища будувалися на всіх підприємствах у розпал холодної війни. Яка мала перспективу переростання в гарячу термоядерну.

По суті, це підвал виробничої будівлі, але з масивними несучими колонами. І з масивними металевими захисно-герметичними дверима з штурвалом для герметизації. Як у кіно.

Бомбосховище складалось з чотирьох окремих приміщень: загального великого, невеликих приміщень для людей з дітьми, для людей з тваринами (окреме приміщення) та невеликого окремого приміщення без зазначення призначення. Може, для віп-персон? Втім, всі вони оснащені були однаково: зібрані з дерев'яних пелет лежаки, на яких можна сидіти. А невисока людина могла навіть лежати. Лежаків було багато, бомбосховище розраховано на 200 осіб.

У бомбосховищі були балони з питною водою та разові стаканчики, а також стелаж з акумуляторами та газорозрядними світильниками. Двері в обидві туалетні кімнати були зачинені, і скористатися можна було лише туалетом, який знаходився у дворі фабрики. Но для цього треба було вийти із бомбосховища.

Мотивація людей, які під час повітряної тривоги сходяться сюди з усієї округи, навіть уночі, мені не була зрозуміла. Жодних «солодких плюшок» тут не роздавали, страху обстрілу на обличчях людей, які прийшли сюди, не було. Та й звідки йому взятися, страху, якщо жодного вибуху у Кременчуці поки що не було. Особливо потішили дві молоді жінки, які відразу після того, як прийшли до бомбосховища, вийшли з нього надвір покурити. Чимось схоже на клуб за інтересами, де люди спілкуються?

Задовольнивши свою журналістську цікавість, я вийшов на вулицю - тут кипіло життя, було багато перехожих та машин. Абсолютна більшість людей повітряну тривогу ігнорували. Тим більше, що міський транспорт під час повітряної тривоги продовжував працювати і, як правило, були відчинені невеликі магазинчики, підприємства громадського харчування тощо.

Єдине обмеження, якого в місті дотримувались – магазини під час повітряної тривоги мали припинити роботу та видалити покупців із приміщення. За місяць життя в Кременчуці мені довелося кілька разів чекати, іноді досить довго, коли буде відбій повітряної тривоги, і магазин відчинять. Одного разу повітряна тривога застигла мене в магазині «Сільпо», коли я робив покупки. Усіх покупців, які знаходилися в приміщенні, попросили швидко пройти на каси і оплатити вже відібрані товари, а потім вийти з торговельного центру.

Цей магазин «Сільпо» знаходився в будівлі ТРЦ «Амстор», яка була за 200 метрів від будинку, де ми знімали квартиру. Будівля зовні була дуже схожа на «Амстор» сєвєродонецький, і я ходив сюди майже щодня. 27 червня кременчуцький ТРЦ «Амстор» був вщент зруйнований крилатою ракетою, яка попала прямо у будівлю. Загинули, мабуть, й ті продавці, з якими я спілкувався, коли робив покупки.

24 березня у Кременчуці посилили режим безпеки. У будинку повісили оголошення про необхідність світломаскування під час повітряної тривоги та під час комендантської години, обіцяли відключити електроенергію в будинках, в яких не дотримуються світломаскування. Вночі після оголошення повітряної тривоги почали вимикати вуличне освітлення. З затримкою у 5-10 хвилин – щоб люди встигли дійти до бомбосховища. Після скасування тривоги вуличне освітлення включали.

Як і в Сєвєродонецьку, ми підкорялися вимогам про світломаскування і 8 годині світло в кімнатах квартири вимикали. Світло залишалося у коридорі та під витяжкою над кухонною піччю. У цій напівтемряві кожного вечора світився також мій ноутбук, встановлений на кухонному столі.

2 квітня вперше було обстріляно Кременчуцький нафтопереробний завод. Я спав з відчиненими дверима лоджії, але вибухів не чув, про обстріл дізнався з Інтернету. Вийшов на лоджію – над НПЗ піднімалися два великі стовпи чорного диму. Пізніше була інформація, що удару по заводу було завдано літаками.