Квартирне питання переселенця

До Кременчука ми приїхали увечері 12 березня, наша подорож з Сєвєродонецька тривала 11 годин, і це ми їхали гарним позашляховиком, з досвідченими водіями. Але дуже вже погані дороги на півдні Харківської області. Ми жартували: якщо російська армія сюди зайде, то одразу зазнає поразки, оскільки на цій дорозі в неї поламається вся техніка.

Ми їхали з Надією удвох і в Кременчуці мали приєднатися до Бориса та його однорічної доньки. 11 березня Борис із родиною їхав на своєму автомобілі з Полтави до Кропивницького і дорогою у його дружини почалася кровотеча та її госпіталізували у Кременчуці. Молодій людині потрібна була допомога з догляду за дитиною, для чого терміново знадобилася сєвєродонецька бабуся. А я супроводжував цю бабусю. І після цього цілий місяць прожив у цій родині у Кременчуці.

Поки ми їхали, я намагався знайти для нас квартиру, підключивши до пошуків свого сина. І він навіть знайшов непоганий варіант, але рішення ухвалював Борис. Телефонувати за номером, який я йому переслав, він не став – йому до цього часу вже запропонували квартиру. Не в оренду, а щоб він у ній тимчасово пожив. У цієї квартири була та перевага, що вона поблизу лікарні, де лікувалася його дружина.

Це була двокімнатна квартира на 9-му поверсі 9-поверхового будинку, в хорошому районі. Квартира готувалася до продажу, в ній був свіжий, хоч і простий ремонт, проте практично не було меблів. Точніше, з меблями була кухня, там був обідній стіл, чотири стільці, кухонні столи з мийкою та навісними полицями. Були також вбудовані газова плита та духовка, холодильник та мікрохвильова піч. Посуду майже не було. У поєднаному туалеті з ванною кімнатою були душова кабіна, умивальник та унітаз. У коридорі стояли закрита та відкрита шафи. А дві житлові кімнати були зовсім порожні.

Першу ніч у Кременчуці Борис переночував у раніше незнайомого чоловіка, якого порекомендував родич. Ця ж людина допомогла йому знайти квартиру і дала в користування два матраци і дві ковдри. Ми з собою із Сєвєродонецька привезли комплект постільної білизни, яку поділили. Матраци поклали на підлогу і застелили.

Борис мав машину, вранці ми з'їздили до магазину «Нова лінія» і купили необхідне вже на сьогодні: ще один комплект постільної білизни, набір посуду, тазок для прання, пральний порошок тощо. У наступні дні вже поблизу будинку докуповували інші потрібні господарські товари.

Подібна ситуація з внутрішньо переміщеними особами виникала досить часто: вони знаходили варіант оренди житла, що влаштовує їх за розташуванням, площею, оплатою. Але їх приводять в абсолютно порожню квартиру, в якій треба якось жити. І немає ніякої гарантії, що ця квартира надовго. Тож, навіть якщо є гроші…

Позичені нам матраци були старі, і спати на них було досить жорстко. І ми вирішили спробувати, чи не допоможуть із цим місцеві благодійники. З'ясували, де знаходиться місцевий гуманітарний центр і наступного дня поїхали за адресою Маяковського, 7. В одній із кімнат першого поверху будівлі був склад речей, які сюди приносили мешканці міста. У центрі мене записали та сфотографували, але допомогти не змогли – матраців у них не було. Дали стару ватну ковдру, яка, втім, теж знадобилася - спасибі людині, яка принесла її до гуманітарного центру.

Проблему спальних місць вирішив Борис, який купив в Інтернет-магазині надувний матрац.

Треба зазначити, що у Кременчуці на Маяковського, 7 діяв пункт тимчасового розміщення громадян. І якщо до гуманітарного центру звертався переселенець, якому не було де переночувати, його тут поселяли. Будівля на Маяковського, 7 – це гуртожитки №4 КрНУ, у ньому працівники соцслужб обладнали 150 місць для ВПО. Які ніколи не були зайняті на 100%. Але я бачив, що там справді мешкали люди, у тому числі з маленькими дітьми.

Але це розміщення тимчасове, зазвичай, термін проживання в таких притулках не перевищує двох днів. І переселенець, що зупинився тут, повинен або знайти собі інше житло, або продовжити свою подорож у пошуках кращого і безпечного життя далі на захід.

Втім, таким тимчасовим житлом була і наша квартира, в якій ми жили в перші дні, нас туди пустили пожити, доки ми не знайдемо і не винаймемо собі житло.

Пошук квартири у Кременчуці я почав із традиційного способу - обдзвонив усі агентства нерухомості міста з проханням допомогти зняти квартиру. В Інтернеті знайшов із десяток таких агенцій, але мені у всіх відмовили. Говорили, що заявок на оренду квартир дуже багато, вони «йдуть» швидко, і їм нема чого мені запропонувати.

Один із ріелторів порекомендував мені Телеграм-канал, у якому спілкувалися люди, які шукають чи пропонують квартири у Кременчуці. Пізніше я сам знайшов вайбер-групу такого ж напряму. І протягом кількох днів я переговорив з кількома людьми, які бажали здати квартири чи будинки. У середині березня пропозиції оренди двокімнатної квартири розпочиналися від 3 тис. грн. на місяць, що порівняно з довоєнними цінами у Сєвєродонецьку було досить дешево.

Через три тижні я ще раз шукав квартиру таким же чином, але за цей час середня вартість оренди зросла вдвічі. І «двушку» пропонували вже за 7 тисяч. А у червні вартість оренди житла у Кременчуці знову знизилася; тепер, після пошкодження ракетою Кременчуцької ТЕЦ, були сумніви щодо майбутнього опалювального сезону.

Мої пошуки квартири виявилися марними, оскільки Борис домовився з господарем тієї квартири, в яку нас пустили пожити на кілька днів, про те, що ми орендуємо її на тривалий термін. Домовилися про вартість оренди 5 тис. грн на місяць, але з цієї суми господар сам оплачував комунальні послуги.

Щодо гуманітарного центру, то мені довелося туди звернутися ще раз. У нашій квартирі не було пральної машини, і ми користувалися послугами приватної пральні, яка знаходилася на околиці міста, в районі НПЗ. Це було і не надто зручно, і досить невигідно. І я звернувся до гуманітарного центру з цією проблемою. Вони дозволили кілька разів попрати у них. У підвалі для людей, що жили у пункті тимчасового перебування, було встановлено три пральні машини. Щоправда, пральний порошок ми приносили свій.