Посттравматичний синдром пасивного учасника бойових дій

Першої ночі в Кременчуці я спав глибоко і без сновидінь, мабуть, сильно втомився за день дороги. А ось усі наступні ночі мене мучили нав'язливі сни. Снилися обстріли або загроза обстрілів, це траплялося один раз за ніч, але щоночі. Найчастіше уві сні я був у Кременчуці, і саме сюди зараз мають прилетіти (або вже летять) реактивні снаряди і мені треба кудись сховатись та сховати людей, які зі мною. Іноді я розумію, що це сон, намагаюся прокинутися і не можу це зробити. Інколи уві сні я не Кременчуці, а у Сєвєродонецьку. Але теж під обстрілами.

Востаннє такий сон мені наснився у ніч на 23 березня. Снилося, ніби я прокинувся. І в кімнаті зі мною усі, хто жив в нашій квартирі. І я начебто знаю, що російські війська зайняли сусіднє з Кременчуком місто і що зараз розпочнеться обстріл. І що снаряди можуть потрапити до нашої оселі, до нашої квартири на верхньому, дев'ятому поверсі. І я болісно розмірковую, що робити, і як врятуватися самому та врятуватися інших. Прокинувся, але якийсь час продовжую обмірковувати ситуацію, яка була уві сні, шукаю з неї вихід. Нарешті, зусиллям волі проганяю маячню і довго дивлюся на нічні півтіні.

Це був останній такий сон, більше вони до мене не поверталися.

Мабуть, що це був невеликий посттравматичний синдром. Який у США іноді називають «в'єтнамським», а в пострадянських країнах – «афганським». Впевнений, що такий синдром буває не лише у військовослужбовців, але й у мирних громадян, які тривалий час перебували в місцях боїв. І медикам варто мати це на увазі, стикаючись із переселенцями, які виїхали із зони реальних бойових дій.

Втім, інших відхилень психіки, пов'язаних із війною, у мене начебто не було.