Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр

Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр

Кілька днів тому українські ЗМІ облетіло фото пораненого військовослужбовця ЗСУ, якому Порошенко вручив нагороду і особисто пообіцяв квартиру замість залишеної в окупованому місті Луганської області.

У Головному військовому шпиталі Києва хлопця вже встигли жартома охрестити "друг Президента". Хто ж він такий і за що звичайному 21-річному хлопчині така висока увага?

Солдат Єгор Коновалов - один з десятьох військовослужбовців 72 омбр, які отримали поранення під час потрапляння ворожого керованого протитанкового снаряду у вантажівку поблизу Троїцького. Хлопчині дісталося більше за всіх: осколками потрощило ногу, побило тіло... Але не за це, звичайно, нагороджують військових. Що ж вирізняє хлопця з-поміж інших бійців?

Адресую це питання самому Єгору. Він ніяково посміхається:

- Я не знаю… Танків не підбивав, на амбразури не ходив, подвигів здійснити не встиг… Мені важко судити. Як на мене, хлопці набагато більше достойні, ніж я.
- Звідки ти?
- З Свердловська. Це невелике шахтарське місто поблизу російського кордону.
- Знаємо таке. Там Червонопартизанськ недалеко, пункт пропуску Довжанський… Влітку 14-го ці назви стали знаковими для України завдяки героїчній обороні 248-кілометрової ділянки українського кордону підрозділами 72, 24,79, 95 бригад та прикордонників. Давно ти звідти приїхав?
- Ні, десь рік тому, коли закінчив медичний коледж.
- ??? Чекай, то ти весь цей час жив на окупованій території? Чому ж виїхав тільки зараз?

Хлопчина опускає очі:

- Були причини… Коли почався Майдан, мені було 16. Я саме вчився у школі. Мама хворіла на онкологію, тож я нікуди не виїжджав, тільки чув від інших… Був дуже вражений. Цей дух волі, вітер свободи…Ми у себе теж пробували робити Євромайдан, але сил було малувато, тож хлопці їздили на Донецький Майдан. Це було так класно! Нам лиш трохи не вистачило сил і підтримки, ми би обов’язково перемогли!

Очі його зблискують вогнем палаючих шин – але тут-таки їх затягує димом від попелищ спалених надій:
- Вороже налаштованих було надто багато, а ми були самі. Та й «привезених» вистачало: кордон же поруч. Зрештою в моєму місті почалися зовсім інші порядки. По вулицях ходили озброєні люди, які могли будь-якої миті тебе пограбувати, вбити, принизити, заарештувати… Я поступив у медичний коледж: варіантів було небагато, або вчитись – або працювати. Роботи не було…
- Знаємо трохи про вашу ситуацію, твоя землячка Олена Степова (Олена Монова) її дуже гарно описувала в своїх оповіданнях, навіть книжку про ваші події весни-літа 14-року видала. Це справді страшно…
- Ну от якось так. Коледж я, зрештою, закінчив. Але толку з того? Куди з тим дипломом? Мама померла у 2014-му, а навесні минулого року померла бабуся. Більше мене ніщо не тримало там. Та й друзі почали попереджати, що до мене приглядаються «нехароші люди»: я ж ніколи своїх переконань не приховував, в соцмережах завжди говорив, що думаю. Хоч і під іншим іменем – але друзі мене знали. Писав і російською, і українською...
- О, до речі, саме хотіла запитати: звідки ти так добре мову знаєш? Говориш без акценту, з гарною вимовою. Це в школі навчили, чи в спілкуванні з кимось перейняв?

Єгор всміхається:

- Не знаю… Якось воно так само виходить. В школі вчив, фільми дивився, читав багато. Мені вона подобається. Та й друзі, звичайно. Зі Львова, Києва, інших міст. Багатьох знав ще до Майдану. Коли бабуся померла, вони запросили мене до себе в гості. Зібрався і поїхав у Львів.
- Ого! Ти, я бачу, не шукаєш легких шляхів! Отак зразу – від одного кордону до іншого, з крайнього сходу країни на крайній захід. Не страшно було?
- Та ні, - щира усмішка осяває лице хлопчини. – Це так класно було! Всю дорогу можна було спокійно говорити; не ховаючись, висловлювати свої думки про мою країну. Стільки людей гарних зустрів! Як наче дуже довго був голодний і раптом потрапив на весілля. Дуже хотілося наговоритись, надихатися цим всім, набрати повні груди про запас! Але у мене була ще одна мрія…
- Яка?
- Звільнити моє місто. Вигнати чужих зайд.
- Мрія чудова, звичайно, але ж… Складно це.
- Ну то й що? – сердиться хлопець і в його очах з’являється крижаний відтінок. – Все одно Донбас - мій… Ну, тобто, моє місто буде вільним!

Він замовкає, відводить погляд. Видно, що ледь стримує лють. «Ого! А хлопченятко – з гострими зубками!» - думаю мимоволі. Тепер я розумію, як це симпатичне, усміхнене хлоп’я могло кілька років відстоювати свою проукраїнську позицію на окупованій Луганщині, які бурі бушували в його душі під час вимушеного життя у ворожому оточенні.
- Я ж думав – нічого, лишуся в місті, буду партизанити, допомагати нашим зсередини… А війна так довго тягнеться… У Львові я першим ділом знайшов військкомат і попросився в армію.

Знову цей погляд крізь співбесідника, рішучий, наче відсікаючий всі можливі заперечення. Крицеві нотки в голосі. Рука стискає край ліжка, аж жили напнулися.
- Я занадто довго чекав.
Раптом відкриваються двері, в палату білесенькими янголами впурхують медсестрички. Мій співрозмовник відразу обм’якає, всміхаючись дівчатам. Ті безжалісно виганяють мене за двері: саме час везти пораненого Героя на перев’язки і процедури. Обережно перекладають його на крісло, беруть в руки крапельниці, дренажі і ще купу якихось трубочок, баночок, приладів…
- Почекайте трохи, я скоро, - зауважує Єгор і, обережно крутнувши колеса, вирушає в мандрівку лікарняними коридорами.
- Це ж ти вперше виїжджаєш з палати, так? – щебечуть дівчата.

Він всміхається:
- Так…
Повертаються вони десь за годину. Вмостивши мого співрозмовника на ліжко і обклавши подушками, медсестри заходяться коло іншого пораненого, Рустама Вінниченка. Йому пошкодило руку тим самим вибухом, який пошматував Єгора. Помітивши мій погляд, кинутий на бинти й катетери, хлопець говорить стиха:
- Тільки не пишіть про поранення. Не хочу, аби ворог радів… Хоча… а, пишіть. Мені байдуже.
Господи, якого ж кольору у нього очі? Як раптово вони змінюють колір в залежності від думок цього хлопчини! То сині, то крицеві; то темніють до чорноти від люті, а то сяють промінцями сонця, коли він говорить про свою Україну…
- Після «учєбки» мене направили в 72 бригаду. Потрапив саме на полігони, на бойове злагодження. І далі – на фронт. Далекувато, правда, від мого міста, але то нічого. То вже справа часу.
- Як ти воював? Що робив?
- Та те саме, що й всі. Стояли на позиціях, рили окопи, ходили на чергування. Трохи нудно було, звичайно. Я не такою уявляв собі війну. За цей час багато чому навчився: стріляти з автомата і кулемета, з «мухи» та інших видів зброї. Мені хотілося з всього навчитись. Дивився, як інші роблять – то і я так само. Хлопці кажуть, справлявся нормально.
- Як сталося це лихо з пораненням?
- ПТРК прилетів. Я і Рустам (киває на сусіду) саме закидали речі в машину, а інші хлопці вже були в кузові. Ми внизу були, тому нам більше за всіх дісталося. Взагалі нам пощастило: ПТРК зачепився за кущ, втратив управління і ввійшов в землю трохи далі від нас. Якби був попав у машину – ми б зараз з вами не розмовляли. Зразу, як гепнуло, нас відкинуло повітряною хвилею, просто підняло і кинуло. Медик наш, Яценко Андрій, кинувся до мене, вколов знеболююче, почав накладати джгут; потім медики з 30-ки коло мене заходились. Яценко побіг інших рятувати, тільки потім помітив, що й сам поранений... Нас доправили у шпиталь Покровського, потім у Харків, а далі сюди, в Київ. Ми тут всі разом, тільки на різних поверхах. Хлопці в гості приходять, волонтери цілий день, процедури ось… Всі коло нас метушаться, рятують нас.

- Це тільки тут так, у Головному військовому шпиталі?
- Ні, кругом так. Всі дуже уважні, клопочуться... Аж ніяково…
- До речі, про гостей. Що ти подумав, коли побачив коло себе Президента?
- Хм… - Хлопчина знов ніяковіє, в очах спалахує вже знайомий вогник. – Ну що я міг подумати? Знаєте, коли тут у нас зранку цілий день був кіпіш, все кругом драїли (хоча що тут драїти? І так стерильна чистота!), я ставився скептично. Не думав, що правда Президент отак приїде і буде ходити по палатах. А він – і приїхав, і в палати прийшов.

Єгор трохи піднімається на ліжку, пригадуючи:

- Дивлюся – заходять. Підходять до мене. Питають щось. Справжній Президент, уявіть! Хіба я думав у себе на Луганщині, що отак просто за руку буду з Президентом моєї країни ручкатись?
- Не страшно було?
- Та ні… Дивно якось. Так не буває. Кому розкажи – не повірять. Але ж – правда.
- Про що ти говорив з Президентом?
- Та так просто, за життя. Він запитав, де я живу, і я сказав, що зараз ніде, бо мій дім лишився в окупації. Потім запитав, про що я мрію, і я згадав, що дуже хочу бути медиком, але не зміг нормально закінчити медичний коледж. І Президент доручив комусь розібратись з моїми документами, щоб я міг продовжити навчання вже тут і отримати справжній диплом.
- Президент йому кваритиру пообіцяв, - озивається зі свого ліжка Рустам, який саме повернувся з процедур.

Єгор всміхається сором’язливо:

- Ой, та не видумуйте. Ну, сказала людина…
Військовий медик, що зайшов в палату оглянути поранених і дослухається до нашої розмови, рвучко зауважує:
- Чого це «не видумуйте»? Все серйозно. Квартиру вже шукають, питання на контролі Президента. Ти матимеш, де жити.
Хлопчина хоче щось заперечити, але махає рукою: хай вже! За ці дні стільки дивовижних подій було, що хто його зна…
- Які у тебе найближчі плани? – повертаюся до нашої розмови.
- Одужати, - сміються хлопці, і Єгор з ними. – Це найперше для нас. А далі будемо бачити…
- Так, одужуйте! Хай скоріше все лихо минеться, дорогесенькі мої! І хай всі мрії збудуться. Не прощаюся. Ще побачимось! – кажу хлопцям.
Чомусь вірю, що ще не раз побачу цього дивного хлопчину, вірного патріота України з окупованої ворогом Луганщини. Президент недаремно звернув увагу саме на нього, щось є таке в його очах і долі. Легко бути патріотом України у Києві та Львові, а от спробуй зберегти свою позицію в оточенні ворогів? Недаремно і митрополит нещодавно заходив провідувати цього 21-річного патріота України з Луганщини, який мріє звільнити своє місто.
- Зустрінемось у звільненому Свердловську! – гукаю, виходячи, і бачу, як спалахують сяйвом очі бійців. Я знаю, що збережу це сяйво в собі аж до самої нашої перемоги. І одного чудового сонячного дня ми разом пройдемось звільненими вулицями рідного міста Єгора.

Довідково: у складі Збройних Сил України служать багато мешканців Донеччини та Луганщини, приблизно 15-20 відсотків від особового складу, і з кожним роком їх кількість зростає. Вони відкрито говорять: Донбас – це Україна, і роблять все для того, аби звільнити свою рідну землю від окупантів.

Крім Єгора Коновалова, Президент вручив нагороди і іншим бійцям 72 омбр. Медаллю «Захиснику Вітчизни» були нагороджені солдати Олександр Дрига, Владислав Бевзюк, Олексій Ізотов, Ігор Панченко, Рустам Винниченко і Єгор Коновалов, сержанти Андрій Яценко, Микола Мельник, молодший сержант В'ячеслав Ізотов. Президент також вручив бійцям цінні подарунки.

#Квартира_від_Президента #ЛуганськийПатріотУкраїни #72омбр

Олена Мокренчук

Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр
Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр
Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр
Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр
Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр
Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр
Луганський патріот України Єгор Коновалов, 72 омбр