Соцмісто Сєверодонецьк — нереалізований проект

На будівництві Лисичанського хімічного комбінату з 10 жовтня 1936 р. почала виходити газета “За стахановскую стройку”. В газеті подано замітку “Новый солнечный город” про місто, яке мають побудувати при Лисичанському хімкомбінаті. Ось фрагмент з описом міста мовою оригіналу:

 Основные жилые дома запроектированы 4-х этажные. Внутри квартала расположены ясли, детские очаги, школы, столовые. Ясли, детские очаги находятся в каждом квартале города. Школы по одной на каждые два квартала. В каждом квартале, в первых этажах жилых домов, будут магазины. Внутри каждого квартала предусмотрены скверы, спортивные площадки для взрослых, площадки для детей. В состав города входят сооружения для городского Совета, гостиница, центральный универмаг, банк, сберегательная касса, центральный дом культуры, детский дом культуры, кино, поликлиника, больница, техникум, профшкола, т.д.
Социалистический город Лисичанского Химического комбината будет ярчайшее подтверждение безграничной заботы нашей партии и ея вождя — любимого Сталина о людях.

Але реальний Сєверодонецьк, який виріс із селища Лисичанського хімкомбінату, не дуже відповідає газетному опису. Адже у старій частині нинішнього Сєверодонецька немає будинків у чотири поверхи; квартали певно що менші від задуманих проектантами, посеред них не помістилися б сквери і спортивні майданчики для дорослих та дітей, а ще дитячі заклади. Та й на перших поверхах немає магазинів.

Пошук причини такої різниці привів мене до організації, яка розробляла проект генерального плану Лисичанська. Це Державний інститут проектування міст УСРР “Діпромісто”, утворений у вересні 1930 р. у Харкові. РНК УСРР зобов’язала Діпромісто до 1 червня 1931 р. “закінчити складання ескізного проекту планіровки” міста Лисичанська. Але “було відкладено проектування нового міста Лісічанського тому, що до цього часу не пощастило остаточно відібрати придатну дільницю для будівництва нового міста”. Місце не могли тоді ще обрати, бо не визначилися з точним місцем розташування хімкомбінату.

У вересні 1933 р. в управління будівництвом, яке знаходилося в Лисичанську, із Харкова прибув його керівник Забєльський Олександр Дмитрович. А наказом по Наркомважкопрому від 29 грудня 1933 р. нарешті було затверджено майданчик для хімічного підприємства на лівому березі Сіверського Дінця. Перезимувавши, і відчувши силу весняної повені, яка вмить знесла наплавний міст через Донець, Забєльський зрозумів, що селище потрібно будувати не в Лисичанську, а на лівому березі, біля комбінату. Кінними фаетонами і “лінійками” долати крутизну правого берега у сніг і дощ було майже неможливо. І часу на поїздки витрачалася багато. Тільки-но відшуміла повінь, як головні сили будівельників було кинуто на спорудження шосейної дороги з Лисичанська і залізничної гілки від станції Рубіжна. Одночасно на піщаній рівнині почалося спорудження бараків. Перші три каркасні бараки із очерету, обмазаного глиною, і побілених, були побудовані по вулиці Б. Ліщини сучасного Сєверодонецька, де сьогодні стоять будинки 9 і 11. Це квартал № 2. У цих будинках барачного типу до 29 квітня почали заселятися перші будівельники Лисхімбуду. Перший капітальний двоповерховий будинок у кварталі № 1 (Ліщини, 7) почали будувати в серпні, а заселили вже 6 листопада того ж 1934 року.

Генеральний план, розроблений Діпромістом (А. Станіславський, Л. Дмитрієвська) передбачав соцмістечко хіміків у Лисичанську, на правому березі Дінця. Його планували побудувати між старим Лисичанськом і Пролетарськом, які розділяв яр Большой Лог. Генеральний проект великого Лисичанська передбачав трамвайне сполучення, театр опери та балету, парки і сквери.

А тут, на лівому березі, неподалік від будівництва хімкомбінату, без проекту, вже почало рости містечко хіміків. Як так могло статися?

Розробники проекту пізніше у своїй книзі дали відповідь на це питання.
“Принципово неправильним з містобудівної точки зору було створення нового міста Сєвєродонецька. Загалом місто забудовано непогано, але вкладені кошти дали б значно більший ефект, якби при розміщенні Лисичанського хімкомбінату в 1934 році було прийнято рішення, запропоноване Комісією по вибору території, на підставі напрацювань Діпроміста про розселення трудящих в м. Лисичанську, в здоровій, прекрасній місцевості. Причиною будівництва нового міста, була відсутність коштів на спорудження моста через р. С. Донець. Міст цей також давно, як і комбінат, побудований, він потрібен був при будь-яких умовах, однак РНК УРСР в той час погодилася з позицією союзного відомства”.

Архітектори, влада Лисичанська, керівництво області наполягали на тому, що хіміки житимуть на правому березі, а на роботу їздитимуть на лівий, де буде хімкомбінат. Раднарком України підтримав їх і прийняв рішення про будівництво житла хіміків на правому березі, в межах Лисичанська. От тільки потрібно побудувати капітальний міст, фінансування якого не передбачалося. Начальник “Лисхімбуду” О. Забєльський, який вже встиг переконатися у силі весняного Дінця і в незручностях із подоланням високого правого берега, наполягав на будівництві соцміста на лівому березі, поблизу підприємства, тим більше, що на міст гроші не заплановані. Забєльський розумів, що він будує хімічний комбінат, де негативні результати аварії можуть проявитися за лічені хвилини. Персонал має бути близько, а з Лисичанська у потрібний момент можна і не добратися. Тому Забєльський, заручившись підтримкою наркома Серго Орджонікідзе, почав будувати місто на одному березі з комбінатом. Від перших бараків на розі вулиці Ліщини і бульвару Дружби народів, які заселили перед 1 травнем 1934 року, і почався відлік Сєверодонецька.

Новий проект нового міста розробили у 1936 році. Про нього й писала газета “За стахановскую стройку”. Того ж року було зведено й капітальний міст. Прослужив він недовго. У липні 1942 року при відступі міст спалили радянські війська.
Проект міста хіміків пройшов усі узгодження, але не був затверджений урядом. Голова РНК П. Любченко у заключному слові теж відзначив позитивні якості проекту. Коли ж підійшов час сказати, що уряд приймає проект, несподівано Любченко висловлює побажання розробити ще схему перспективного планування розвитку фізкультури і спорту. Така схема інструкцією не передбачалася. Ці питання були висвітлені у пояснювальній записці і графічно – у вигляді показаних на генплані стадіоні, фізкультурних майданчиків шкільних територій, на майданчиках парків і жилих кварталів. Однак, причину не затверджувати було знайдено.

Схожа історія відбулася і з проектом планування Ворошиловграда. На той час П. Любченко, передчуваючи репресії, покінчив життя самогубством. Наступник П. Любченка М. Бондаренко проект не приймав, бо лише входив у курс справи, а за півроку його розстріляли. Того ж року проект мав приймати новий Голова РНК Д. Коротченко. Автори книги розповідають, що Коротченко планом був задоволений, але причину відмови не вказали, написавши лише: “серед подій, які тоді відбувалися, місця для затвердження проектів не знаходилося”. Такими “подіями” у 1937-1938 роках став Великий терор, коли сталінські репресії були доведені до максимуму.

В кінці 1920-х років мріяли про перетворення індустріальних міст на нові форми територіальної організації населення – соціалістичні міста і міста-комуни. Однак вже втілення перших проектів показало, що мрії нездійсненні. На все непромислове будівництво СРСР на першу п’ятирічку планувалося до 20 млрд руб. А за підрахунками, тільки для спорудження одного міста-комуни потрібно було витратити 5 млрд. крб. У другій половині 1930- х пріоритетом стала підготовка до війни. Не вистачало коштів не лише на утопічні плани соцміст, а навіть на необхідний мінімальний благоустрій. Уряд офіційно на словах підтримував казкові проекти реконструкції старих і будівництво нових “соцміст”, але проекти не узгоджував. А сталінські репресії, які почали наростати в середині 1930-х років, “допомагали” керівникам нижчого рівня зрозуміти, “що не слід поспішати приймати на себе відповідальність за реалізацію проектів”.

Засновника міста Сєверодонецька О. Забєльського арештували 13 липня 1937, завели “справу”, змусили зізнатися у тому, що він був членом “антирадянської терористичної організації правих на Україні”, 16 вересня винесли вирок, а 17 розстріляли. І досі сєверодончани не знають прізвища засновника міста.

Сучасний Сєверодонецьк був побудований вже за проектами, розробленими після Другої світової війни. 

Капітальний міст було зведено між Павлоградом і Водною странцією у 1936 році. 10 липня 1942 року його спалили відступаючі радянські війська.

Генеральний проект "Діпроміста", 1933 р.

Лисичанський архітектор Микола Ломако порівняв план Лисичанська тих років із зображеним на проекті архітекторів Діпроміста і визначив, що на захід від старого Лисичанська за планом знаходиться нове соціалістичне місто хіміків. Чорні лінії на півдні – залізничні лінії на Підземгаз і Шахти Мельникова. Дві оранжеві лінії із заходу на схід – сучасні проспект Перемоги і вулиця В. Сосюри. Ними мав ходити трамвай. 

На схемі 1921 року нанесено Рубіжну, Лисичанськ і Верхнє. М. Ломако наклав на карту контури "Нового міста Лісічанського". Наочно видно, що соціалістичне місто хіміків мало б розташуватися між старою частиною Лисичанська і Рубіжною (Пролетарськом)