День хіміка у Сєверодонецьку святкують всі

Про святкування Дня хіміка Вікіпедія пише так: “Масові святкування відбуваються у містах, в яких значна кількість населення задіяна у хімічній та нафтохімічній промисловостях. Так, у Сєвєродонецьку святкування Дня хіміка поступово переросло у святкування Дня міста”.

Та чому ж “поступово”? Одразу! І задовго до появи указу Президента України Леоніда Кучми, який 7 травня 1994 року указом постановив відзначати День хіміка щорічно в останню неділю травня. І навіть задовго до указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 жовтня 1980 року, який теж встановлював свято хіміків в останню неділю травня. Хіба що тоді святкували не в останню неділю травня, а 1 травня. Ще як перед 1 травня 1934 року побудували перші будинки в селищі і почали їх заселяти, так з того часу вже й склалася традиція усім разом святкувати на Боровій першотравневі свята. У 1955 році було уведено День будівельника. Разом з будівельниками на Боровій гуляли і хіміки. У сім’ї хтось був будівельником, а хтось хіміком. Як тут ділити?

Від самого початку в Лисхімстрої, а пізніше в Сєверодонецьку, усі були причетними до хімії. Коли увечері 29 квітня 1934 року “кумачова зірка” на даху першого будинку сповістила жителів Лисичанська, що тут, на лівому березі Сіверського Дінця зародилося нове місто, то квартири в перших будинках отримували не хіміки, а будівельники. В одному з перших будинків було організовано магазин із самими необхідними товарами. Про організацію ОРС (“отдел рабочего снабжения”) на будівництві Лисичанського азотно-тукового комбінату Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову ще 1 листопада 1933. А хіміки почали з’являтися на будівництві вже після будівельників і торгівлі.

Будівельники будували хімкомбінат і житло для хіміків, а торгівля забезпечувала всім необхідним і будівельників, і хіміків. Будівельники були першими жителями Сєверодонецька.

Якщо говорити про будівельну галузь, то на початку 1980-х років у Сєверодонецьку працювало 24 будівельних управлінь і трестів, які виготовляли будівельні матеріали, будували, монтували, автоматизовували, покривали, теплоізолювали... Виникли усі вони завдячуючи потребам у будівництві хімкомбінату і міста хіміків.

У квітні 1950 в селищі появилася перша наукова установа – Лисичанська філія ДІАП; сєверодончанам звичніша російська абревіатура ГИАП – “государственный институт азотной промышленности”. Спочатку це був невеликий проєктний відділ, який розмістився в одній з кімнат у Будинку проєктів хімкомбінату. Хімікам потрібна була допомога науковців і вони добилися створення цієї філії в Сєверодонецьку. У 1956 році на Всесоюзній галузевій нараді працівників азотної промисловості, яка відбувалася в Лисичанську, директор Лисичанського хімкомбінату Г. І. Вілєсов говорив, що комбінат дуже зацікавлений у створенні не лише проєктної, але й науково-дослідницької частини філії ДІАП; закликав розвивати Лисичанську філію і довести штат до 400–500 чоловік. Хіміки домоглися створення повноцінної філії наукової установи. До 10-х роковин філії ДІАПу на Першій прохідній ЛХК постав триповерховий корпус, який вміщав і проєктну, і науково-дослідницьку частини, а в 1967 на території комбінату постав ще й дослідний завод філії. У 1981 р. Сєверодонецька філія ДІАП перетворилася в самостійний інститут – ДержНДІметанолпроект.

ДІАП розпочинав у 1950 р. в одній з кімнат Дому проєктів ЛХК, у 1960 перемістився в новий корпус на 1-й прохідній ЛХК, а в 1981 ДержНДІметанолпроет мав нове власне приміщення.

Приладобудівні організації і підприємства у Сєверодонецьку теж зобов’язані хімікам. На вищезгаданій Всесоюзній нараді 1956 року директор ЛХК Геннадій Вілєсов говорив, що хіміки дуже потребують приладів і нових засобів автоматики, потрібно активізувати дільність по створенню в Сєверодонецьку філії ДКБА – дослідно-конструкторського бюро автоматизації. Того ж року було створено відділ автоматизації виробництв азотної промисловості в Лисичанську, який наказом від 22 квітня 1957 р. Міністерством хімічної промисловості СССР було реорганізовано в Лисичанську філію Московського ОКБА. Це була науково-дослідницька організація, яка спеціалізувалася на комплексній автоматизації і розробці спеціальних засобів автоматизації для азотної та аніліно-барвникової промисловості.

За місяць після наради, 15 серпня 1956 року, з ініціативи директора хімкомбінату Г. І. Вілєсова вийшов наказ Міністра приладобудування і засобів автоматизації СРСР, яким у Лисичанську було організовано відділ Московського СКБ-245. Він мав розташовуватися на майданчику Лисичанського хімічного комбінату. Перед відділом поставлено конкретне завдання – створення технічних засобів цифрової автоматики для управління технологічними процесами – і в першу чергу для Лисичанського хімічного комбінату (ЛХК).

На території хімкомбінату в цьому корпусі розпочинали майбутні ДКБА та “Імпульс”

Нові філії ДКБА і Московського СКБ-245, яке переросло у ПрАТ «Сєвєродонецьке науково-виробниче об'єднання «Імпульс», спочатку прийняв до себе ЛХК. Розташувалися вони разом у корпусі № 172 тогочасного цеху контрольно-вимірювальних приладів хімкомбінату. Приміщень не вистачало, тож ще одна лабораторія СКБ-245 тимчасово розмістилася на третьому поверсі Будинку громадських організацій (будівля міськвиконкому).

У липні 1957 р. філію СКБ-245 підпорядкували Держплану УРСР, а за рік передали в підпорядкування Київському інституту автоматики Держплану УРСР, і філія стала називатися Лисичанською філією інституту автоматики (ЛФІА). Восени 1958 року для неї було побудовано триповерхову будівлю навпроти відділу кадрів хімкомбінату на 2-й прохідній. Поруч звели корпус для філії ДКБА.

У 1958 р. Лисичанські філії Інституту автоматики та ДКБА отримали власні будівлі на 2-й прохідній ЛХК

У лютому 1962 р. начальником управління хімічної промисловості Луганського раднаргоспу Вілесовим Г.І., який до 1957 року очолював хімкомбінат, затверджено технічне завдання на будівництво нового будинку ЛФІА по Лисичанському (нині Гвардійському) проспекту. Фундамент закладено у січні 1963 р., а в серпні наступного року було уведено в експлуатацію першу чергу головної будівлі нового корпусу. У жовтні 1963 року Лисичанська філія Інституту автоматики була реорганізована в Науково-дослідний інститут управляючих обчислювальних машин – НДІУОМ, сєверодончанам звичніша російська назва НИИУВМ.

Практично одночасно почалося будівництво Лисичанського заводу електронної апаратури і приладів, який запрацював у 1959 році, а згодом став відомим Сєверодонецьким приладобудівним заводом.

У 1958 році, коли на комбінаті розпочалася підготовка до будівництва виробництва капролактаму, було створено Дослідно-конструкторське бюро синтетичних продуктів – ДКБСМ. У 1960 році в Сєверодонецьку запрацювала філія “ВНИИХиммаш” (Всесоюзного научно-исследовательский институту химического машиностроения). До кінця 1960-х він розташовувався у корпусі ПКО нинішнього “Азоту”. В кінці 1965 року було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут техніки безпеки в хімічній промисловості – ВНДІТБХП, який до середини 1970-х років теж розташовувався на території хімкомбінату.

У цьому корпусі хімкомбінату у 1965 р. народжувався ВНДІТБХП

У червні має відзначати своє 60-річчя “Сєвєродонецький ОРГХІМ”. Управління було створено для допомоги в пусконаладжувальних роботах хімкомбінату. Зараз ця компанія вже відома в десятках країн, де вона брала участь у будівництві і введені у дію понад 500 хімічних виробництв.

Хімія породила приладобудування, а прилади потрібно обслуговувати. Тож в середині 1960-х при підтримці керівництва хімкомбінату було створено Сєверодонецьку ділянку тресту «Енергоремонт» (м.Москва), яка пізніше перетворилася на «Енергохімремонт», потім – ВО «Укрхімремонт». Це підприємство ремонтувало і налагоджувало прилади не лише на хімкомбінаті, а й на багатьох підприємствах нашого регіону.

Сєверодонецька ТЕЦ будуватися почала як підрозділ хімкомбінату. Це вже потім вона стала самостійним підприємством. Було і є чимало підприємств, які виникли завдяки тому, що у місті вже була розвинута хімічна галузь і були відповідні кадри. Згадаймо НВО “Сєвєродонецький Склопластик”, Сєверодонецький хіміко-металургійний завод, “Укрвнєштрейдінвест” та чимало інших. І не лише хімічного профілю, а й машинобудування, приладобудування, енергетики...

А ще ж заклади освіти від дитячих садків до університетів, які готували і готують кадри для хіміків, і тих, хто пов’язаний з підприємствами і організаціями, які працюють для хіміків. А ще ж ці кадри хтось годує, одягає, забезпечує, обслуговує...

Коли тільки починали будувати тут Лисичанський хімкомбінат, який сьогодні перетворився на ПрАТ “СЄВЄРОДОНЕЦЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ АЗОТ”, то планували побудувати місто на 30 тисяч жителів. Сьогодні тут проживає майже вчетверо більше – 112 тисяч. За цей час багато чого мінялося, щось на краще, а щось – і на гірше. Одні підприємства зникали, інші з’являлися. Будівельна галузь, яка дала життя хімічній галузі, поступово відійшла десь на задній план, натомість розвинулося приладобудування. Все тече, все міняється. Незмінним лишається те, що життя місту дала хімія. І всі жителі Сєверодонецька, ким би вони не працювали, яку б професію не мали, мають завдячувати хімії.

Цілком виправдано і закономірно, що День хіміка і День міста Сєверодонецька відзначається в один день. Хоча б в пам’ять про тих перших, хто прийшов сюди в 1930-х, щоб у пісках побудувати місто-сад навколо “велетня хімічної індустрії”.