Як народжувався Сєверодонецьк

В резолюції ХІ з’їзду КП(б)У, який відбувся у червні 1930 р. було зазначено, що на основі коксування вугілля слід розвернути азотно-тукове виробництво. Ставилася конкретна задача: «Наявні заводи – Донсода й Рубіжанка – треба пристосовувати до вироблювання туків, використовуючи покидьки й гази, а також комбіновано використовуючи напівфабрикати від перероблювання смолистого лисичанського вугілля».

У 1932 р. з 3 по 7 лютого у Харкові відбулася «конференція в справі проробки Лісічанської проблеми». На ній було розглянуто техніко-економічне обґрунтування будівництва Лисичанського Енерго-Хемічного Комбінату, так підприємство було названо в техніко-економічному обґрунтуванні. Пропонувалося розташувати комбінат на двох промислових майданчиках, які знаходилися б на відстані 14 км один від одного. Біля станції Рубіжна, поруч із заводом «Русско-Краска», і навпроти «Донсоди», на лівому березі Дінця. Конференція ТЕО підтримала не повністю – було вирішено будувати підприємство на лівому березі, але в одному місці, яке ще мали визначити.

По закінченні конференції, 8 лютого 1932 р. Секретаріат ВУЦВК приймає постанову про приєднання до Лисичанського району територій лівобережних сільрад, де мав постати хімкомбінат. У протоколі Президії ВУЦВК від 20.02.1932 р. зміну адмінпідпорядкування мотивовано так: «Зважаючи на економічне та адміністративне тяжіння Борівської, Метелкінської та Воєводівської сільрад Рубіжанського району Харківської области до Лисичанського району, постанову Секретаріату затвердити і перечислити ці сільради до складу Лисичанського району (Донбас)». Пояснити це «економічне та адміністративне тяжіння» можна тим, що на землях цих сіл мали будувати комбінат, а селянам доведеться брати участь у його будівництві.

Можна зрозуміти радість керівників Лисичанського району, коли вони дізналися, що в районі, поблизу Лисичанська будуть будувати ЛХК. Це ж можна розширити Лисичанськ до Верхнього і Пролетарська, пустити трамвай, який об’єднає усі ці поселення в один Великий Лисичанськ, у якому буде жити 150 тисяч населення. А в ньому відкрити театр опери та балету, розбити парки, сквери...

Звістка про рішення будувати в Лисичанську хімкомбінат на основі місцевого вугілля була позитивно схвалена владою Лисичанського району. На засіданні райвиконкому 26 травня 1932 р., коли складали план перспективного розвитку району на 2-у п’ятирічку, було вирішено, окрім будівництва хімкомбінату проробити і питання виробництва синтетичних каучуків та пластмас на базі газифікації вугілля, будівництво машинобудівного заводу для хімічної галузі, і навіть зібралися будувати алюмінієвий завод. На склозаводі запланували виробництво скла спецпризначення (триплекс). Не забули про розвиток будівельної галузі, електрифікацію і теплофікацію району.

Ще точне місце для комбінату не було визначено, а Лисичанський райвиконком 7 червня 1932 року приймає рішення: «Будівництво нового міста розпочати частково, шляхом перебудови та реконструкції самого міста Лисичанського, західньої його частини на площі 1000 га та площі від міста Лисичанського до Верхнього та селища Пролетарського в кількості 1200–1500 га». За тиждень вже мали скласти угоду з Діпромістом «про проєктування нового міста в Лисичанському районі на площі на правому березі річки Північний Дінець на захід від міста Лисичанська з розрахунком закінчення проєктування нового міста до 1/ХІІ-32 р.», а «з початку 1933 року розпочати збудування в Лисичанському районі трамваю для зв’язку нового міста з існуючими заводами та копальнями».

Пізньої осені 1932 р. у Лисичанську на стіні одноповерхового будинку, розташованого по вулиці Соборній, появилася табличка «Управління будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу». Поруч почали зводити два двоповерхових будинки для інженерно-технічних працівників і кілька бараків для робочих. У зв’язку із труднощами, що виникли з виконанням плану дослідно-конструкторських робіт, вирішили розпочати з малого – із азотно-тукового заводу. Якщо необхідні дані будуть отримані на Новомосковському і Березняківському азотно-тукових комбінатах, пуск яких планувався у 1933 р., тоді можна буде приступити і до будівництва АТК у Лисичанську.

До кінця першої п’ятирічки розробити генплан Лисичанська не вдалося: «було відкладено проєктування нового міста Лісічанського тому, що до цього часу не пощастило остаточно відібрати придатну дільницю для будівництва нового міста». Ще продовжувалися дискусії щодо конкретного місця, на якому мав постати АТЗ і де житимуть хіміки.
Лише 31 серпня 1933 р. управління будівництвом Лисичанського АТЗ уклало договір з «Діпроазотом» на проєктування підприємства. У вересні 1933 р. в управління будівництвом із Харкова прибув його керівник Забєльський Олександр Дмитрович. А 29 грудня 1933 р. наказом по Наркомважпрому було затверджено майданчик для АТЗ на лівому березі Северського Дінца.

Перед Забєльським стояло завдання – за два роки пустити першу чергу Лисичанського АТЗ. Перезимувавши, і відчувши силу весняної повені, яка вмить знесла наплавний міст через Донець, Забєльський зрозумів, що селище потрібно будувати не в Лисичанську, а на лівому березі, біля комбінату. Часу на поїздки витрачалося багато, долати крутизну правого берега у сніг і дощ кінними фаетонами і «лінійками» було майже неможливо. А робочі ходили пішки. Тільки-но відшуміла повінь, як головні сили будівельників було кинуто на спорудження нового моста, шосейної дороги з Лисичанська та залізничної гілки від станції Рубіжна. Одночасно на піщаній рівнині почалося спорудження бараків. Перші три каркасні бараки із очерету, обмазаного глиною, і побілених, були побудовані по вулиці Б. Ліщини сучасного Сєверодонецька, де сьогодні стоять будинки 9 і 11. Це квартал № 2. У цих будинках барачного типу 29 квітня 1934 р. почали заселятися перші будівельники селища, яке російською мовою називали «Лисхимстрой» – скорочення від «Лисичанское химическое строительство». З цього місця почало рости селище, яке отримало офіційну назву у відповідності з тогочасним українським правописом – Лисхемстрой.

17 липня 1934 року, коли проєкт заводу був майже готовий, Раднарком СРСР вирішив, що замість невеликого заводу буде будуватися азотно-туковий комбінат, будівництво якого мало бути завершеним у 1936 р. Проте підприємство будували без генерального проєкту, із змінами, зупинками і консервацією аж до 1941 року.

І коли до пуску перших цехів лишалися лічені місяці, війна прийшла в країну.

Не простою була й історія проєктування міста хіміків.

Генеральний проект, розроблений у 1934 р. Діпромістом передбачав соцмістечко хіміків на правому березі Дінця. Його планували побудувати між Лисичанськом і Пролетарськом. Старий Лисичанськ і соцмістечко хіміків на проекті виглядали однаковими за площею, їх відділяв яр Большой Лог. Проєкт великого Лисичанська передбачав трамвайне сполучення, театр опери та балету, парки і сквери, житлові будинки переважно двоповерхові. Якщо судити із зображення генерального проекту, то від вершини Большого Логу на лівий берег Дінця планувалося прокладання підвісної канатної дороги чи фунікулеру, який би доставляв хіміків на лівий берег. Там через зелену паркову зону вони проходили б на хімкомбінат. А в місті до фунікулеру їх підвозив би трамвай, який мав проходити від Пролетарська через Лисичанськ до Верхнього.

Але цей план зруйнував льодохід, який 28 лютого 1935 р. зніс новий міст через Сіверський Донець. Цей міст було зведено і урочисто відкрито лише в кінці серпня 1934 р. Цей випадок ще більше утвердив начальника Лисхімбуду О. Забєльського у рішенні будувати селище на лівому березі, біля комбінату. Навпроти Лисичанська завжди були низьководні мости, бо вони мали вміститися між лівим берегом річки та залізничною колією, яка проходила правим берегом. Тому їх і зносило майже щовесни. Замість низьководного моста потрібно було будувати високий, довгий і міцний. Фінансування такого моста не передбачалося.

Тому всупереч архітекторам Діпроміста, владі Лисичанська, області і рішенню Раднаркому України, заручившись підтримкою наркома Орджонікідзе, Забєльський будував селище на лівому березі Дінця. При Забєльському у селищі постали перші дев’ять будинків барачного типу, три двоповерхових будинки, в одному з яких на першому поверсі був магазин, було побудовано їдальню, пекарню і баню, почалося будівництво заводу силікатної цегли, підходила до завершення залізнична гілка протяжністю 8 км, яка з’єднувала Лисхімбуд з Рубіжним. А на промисловому майданчику велися лише підготовчі роботи, бо проєкт ЛХК все ще не був готовий – через розбіжності між Головхімпромом і ЦК ВКП(б) постійно мінялися вихідні дані для проєктування.

Керівникам району і області ідея Забєльського будувати місто на лівому березі не подобалася. Після руйнування моста появилася можливість прибрати Забєльського. В Лисхімбуд прислали інспектора КСК («Комиссия советского контроля»). Після його висновків бюро Сталінського обкому партії поставило питання перед ЦК ВКП(б) про зняття О. Д. Забєльського з посади. Тож у березні 1935 р. його було звільнено і він повернувся у Харків. Але при цьому Орджонікідзе домігся фінансування капітального моста через Сіверський Донець. І у 1936 р. став до ладу новий високий капітальний дерев’яний міст. Його звели на місці сучасного Павлоградського мосту. Але простояв він не довго, 10 липня 1942 року, при відступі радянські війська спалили його.

Через залізницю, яка проходила між Лисичанськом і Дінцем, мости тут завжди будували низьководними. У 1936 р. звели новий високий капітальний дерев’яний міст.

Однак після від’їзду Забєльського справи на будівництві поступово згортаються і до кінця 1935 р. в Лисичанському будівельному управлінні лишилося менше половини робочих. В кінці червня 1936 р. пішло фінансування і будівництво ожило. Але на цей час вже сформувалися перші квартали селища, були побудовані школа, дитсадок, універмаг, пошта тощо. З цим доводилося рахуватися. І Сталінський обком погодився з керівництвом Лисхімбуду, що потрібно будувати селише на лівому березі. Було вирішено, що ці перші будинки барачного типу будуть для будівельників, а для майбутніх хіміків побудують «нове сонячне місто». Саме таку назву мала стаття у першому номері газети «За стахановскую стройку» від 10 жовтня 1936 р., яка почала виходити на будівництві.

Влітку 1936 року розпочалася громадянська війна в Іспанії, яка підштовхнула керівництво СРСР взяли курс на підготовку до військового протистояння з капіталістичним світом, у пріоритеті стало озброєння країни і підготовка до війни. Офіційно оголошений курс на будівництво «соцміст» лишався. А в тому, що проєкти не реалізовувалися звинувачували виконавців – троцькістів, опортуністів, «вредителей»...

Засновника міста Сєверодонецька Олександра Дмитровича Забєльського арештували 13 липня 1937, змусили зізнатися у тому, що він був членом «антирадянської терористичної організації правих на Україні», 16 вересня винесли вирок, а 17 розстріляли. І досі сєверодончани не знають кому мають завдячувати за появу міста.
Сучасний Сєверодонецьк побудований вже за проектами, розробленими після Другої світової війни.