Спекотне літо 63-го

Середня добова температура у Сєверодонецьку в літні місяці становить від 22 до 24 градуса, а в день дуже часто перевищує 36,6. Це вже дуже не комфортно.

А що найкраще рятує від спеки? Тінь зелених насаджень і вода. У таку спеку добре сидіти в тіні дерев на березі водоймища з морозивом чи холодною водичкою в руці.

Коли будувалося місто, то з усім цим було складно, а до того ж ще будівництво йшло на піску, який вітер намітав аж під вікна.

Тож перші жителі Сєверодонецька активно взялися за озеленення території міста. Появився парк, на вулицях все більше ставало дерев. Навіть цех озеленення було створено на хімкомбінаті. Цехом озеленення до початку 1960-х років було висаджено дерев і квітів на 70 га площі, одних лише квітів висаджено1,5 млн штук.

І не просто аби посадити. Наприклад, по вулиці Леніна від Партизанської до Першотравневої було посаджено глід, черемху, бузок, троянди, а протягом літа висаджувалися тюльпани, петунія, тютюн, матіола та інші квіти. А на Першотравневій росла акація. Запахи!

Але ж зелені насадження вимагають поливу. А питна вода, яка поступала з глибоких скважин, була завжди холодною для рослин, та й бідна на живильні речовини, які особливо потрібні рослинам, посадженим на піску. Провели водовід від Сіверського Дінця довжиною 9 км і придбали поливальні машини. “Поливалки” не лише поливали рослинність, але освіжали повітря і радували дітвору, яка намагалася у спеку потрапити під освіжаючу вологу.

До 1963 року воду трубопроводами частково розвели по місту. Тоді вже трактор з насосом їздив від засувки до засувки, підключався і поливав. Пізніше трактор поступився стаціонарним “водним гарматам”.

Спочатку водоймищ у місті не було.

До Дінця ходити в спеку було далеченько. Та й узбережжя річки, на якому ще з 1930-х років розташовувалася Водна станція, була зайнята спортсменами. Довгий час Водна станція лишалася базою лисичанської школи веслувальників на байдарках, тут проводилися всесоюзні змагання з плавання.

Популярними були виїзди будівельників і хіміків на Борову. Але Борова — річка підступна: ніби й невелика, але ж ями досягали глибини чотирьох метрів, та ще й багата джерелами, які насичують річку холодною водою. Тож, якщо на поверхні 19-20 градусів, то внизу, біля джерел, 8-9. А ще вона часто міняла русло, підмиваючи дерева, які падали у воду. Тому під час святкувань на Боровій траплялися нещасні випадки.

Почали думати про водоймища в місті. За парком для силікатного заводу довгий час брали у кар’єрі пісок. Утворився чималий кар’єр. У 1958 році у цей кар’єр підвели воду з Борової і зробили штучне Паркове озеро. Посеред озеро спочатку був острівець, на який мріяли перенести літній ресторан “Вітерець” з парку. Але ця ідея виявилася економічно складною, острів знесли.

І тепер в літні спекотні дні сєверодончани відпочивали на березі Паркового озера ніби на євпаторійських пляжах – дно піщане, вода прозора, ніби скло, навколо зелень парка... Організували тут прокат човнів, а посеред озера навіть якийсь фонтан зробили.

Відпала необхідність ходити так далеко, аж на Донець. А з 1963 року і саме місто Сєверодонецьк вийшло із опіки Лисичанська, ставши містом обласного підпорядкування. Якось поступово Лисичанська Водна станція для сєверодончан ставала все більше чужою.

До цього часу місто, розвиваючись, перейшло вже за вулицю Польову (сучасний проспект Хіміків). Все частіше сєверодончани почали ходити на Чисте озеро. Можна сказати, що це озеро теж штучне, і виникло воно завдяки двом знатним будівельникам. Василь Федорович П’яних, який прибув у Лисхімстрой із сім’єю ще в 1945 році, давно примітив біля дороги на Метьолкіне кілька джерелець – вода виливалася, розтікалася в озерце, у спеку висихала. От П’яних ще у 1950 році і запропонував Новікову відгородити озерце від ліску, щоб вода не розтікалася по піску. Так і зробили, утворений котлован почав заповнюватися чистою джерельною водою. Вода була настільки чистою, що дно було видно до найдрібніших деталей. Звідси й назва появилася – озеро Чисте. Пізніше появився навіть план з’єднати озеро каналом з Єриком, але Новіков обмежився водоводом від Борової. Від озера було видно околиці міста. Через це дітвора любила сюди ходити, бо видно, куди йти додому – не заблудишся.

На початку 1960-х років на Чистому озері зробили справжній пляж: поставили кабінки для переодягання, туалети, тіньові навіси від сонця і навіть вишку для стрибків у воду.

А в самому місті будували фонтани і фонтанчики: більші були біля клубу хіміків і “Зелений фонтан” у парку біля входу, а за літнім кінотеатром у парку був ще один, і навіть посеред озера фонтанували струмені води. Популярними були фонтанчики з невеликими басейнами в дитсадках. Були і невеликі фонтани посеред кварталів.

Фонтани якоюсь мірою зволожували повітря, але ж хочеться пити. Вирішили по вулиці Леніна на перехрестях поставити сатуратори. Їх під’єднали до питної води жилих будинків – тоді лічильників не знали. Вуглекислим газом у балонах забезпечував хімкомбінат. “Сухого льоду” спочатку ще не було, тому лід заготовляли на Бобровому озері, він уважався найчистішим. Його зберігали на комбінаті в спеціальній градирні, засипаним тирсою. Літом лід діставали, кололи на дрібні куски і розвозили до споживачів, зокрема і до сатураторів.

Лід закладали і в ящики-контейнери, з яких продавали морозиво. Пломбір, вершкове, молочне, фруктове – на палочках і в паперових стаканчиках, навіть ескімо в шоколаді на паличці – усі ці холодні смаколики виробляли в Лисичанську. Поки їх привезуть та трішки постоїть – починає танути. У малих покупців була задача – швидше запихнути до рота, поки не розтіклося по рукам. Хоч вже не холодне, зате ж смачно.