Північно-Донецький лісфонд

До мене звернулося одразу кілька сєверодончан з проханням написати про лісні масиви навколо Сєверодонецька, про те хто і коли їх висаджував, і скільки потрібно часу, щоб виростити такий ліс. Очевидно, що інтерес до лісів викликаний у зв’язку з лісовими пожежами неподалік Сєверодонецька. Ця тема в коло моїх краєзнавчих інтересів не потрапляла і я порадив звернутися в Сєверодонецьку бібліотеку для юнацтва ім. Курлата, де є інформаційно-бібліотечний покажчик “Наш ліс”, підготовлений бібліотекарем Тетяною Забірко. А потім я пригадав, що на плані Лисичанського району 1950-х років навколо Сєверодонецька показано три лісові масиви, які належать “Держлісфонду Північно-Донецького лісництва”, і що ці масиви тут існували завжди. Про це мало хто знає. Подумав, що до теми історії навколишніх лісів у мене є що додати. Можливо, це теж комусь буде цікаво.

У кінці липня 1696 року Другий Азовський похід московських військ і української козацької армії завершився взяттям османської фортеці Азов. Петру І потрібен був ліс для будівництва флоту і фортець на Азовському морі. По усім річкам “дикопольським” було послано офіцерів, які мали б переписати де які ліси є. Капітан московських стрільців Іван Верховський, який описував ліси по Сіверському Дінцю у 1698 році, лишив першу згадку про ліси нашого краю.

«Да от выше писанного Боровского городка до Маяку, по зад выше писанных лесов, которые по берегу реки Северского Донца, в степь от берегу реки Северского Донца по правую сторону в десяти, и в девяти, и в осьми, и в семи и в шести верстах пошел бор сосновой, длиною дерево по 8 и по 7 сажен, в отрубе в пол аршина, и в семь и в шесть вершков; а против Боровского, Краснянского, Сухорева городков по местам того бору вырублено многое число; а сколько того бору в ширину, того неведомо, потому что тот бор пошел в степь и за дальностию измерить невозможно».

Поясню, що він йшов проти течії від Боровського городка до Маяцького, то справа від нього – це лівий берег Дінця. Тут росли не суцільні ліси, а соснові бори, де висота сосен була 15-17 метрів, а діаметр “в отрубе” від 27 до 32 см.
У 1722 році Петро І заснував службу лісових сторожів, які охороняли ліси від бездумної вирубки.

У 1728-1729 рр молоді геодезисти Петро Лупандін й Івана Шишков описали ліси і склали карту місцевості від Змійова до Старого Айдару. В описі вони вказали, що при Краснянському городку “От берегу сосна на 7 верст на Медвежий буерак и Рыльников, да при оном городке (Боровском) сосна средняя и малорослая». Треба пам’ятати, що тоді Боровський городок був не там, де сьогодні, а навпроти гирла Верхньої Біленької. Карта досі не знайдена, але у Франції є франкомовна копія. Лисичанський краєзнавець Микола Ломако на основі цих матеріалів зробив реконструкцію план-схеми експедиції цих геодезистів від Бахмута до Айдару. На схемі бачимо, що навколо Краснянського городка понад Боровою і Єриком росла сосна, вона росла і від Боровського до річки Ольхової. Понад берегом Дінця до Борової – дуб, якого було багато і при вершинах річок Біленьких. Уздовж Дінця, від нинішніх Синецького до Павлограду і далі, росли листяні дерева, серед яких зустрічався і дуб. На місці Сєверодонецька лісу не було, він ріс переважно по берегам річок і по балкам правого берега Сіверського Дінця.

На території Сєверодонецька лісу не було, а були піски, про які написано в книзі «Природа и население Слободской Украйны. Харьковская губерния», яка побачила світ у 1918 р.,:

«Ниже впадения Красной начинается громадная площадь песков, почти не прекращающаяся до Боровой... и доходящая в ширину от Кременной до Варваровки, Беляевки и Смольянинова. Местами на песках разбросаны небольшие участки леса, а ближе к Боровой – сосновый бор. От Боровой громадная полоса песков, шириною до 12 верст, тянется верст на 30 вниз по течению, оканчиваясь против Крынки, а ниже от Славяносербска до устья Айдара она уже значительно убывает».

Місто Сєверодонецьк стоїть саме на цій широкій піщаній терасі, яка не багата ні лісом, ні родючою землею. Коли територія понад Дінцем у ХVIII ст. почала заселятися, то ця місцевість довгий час лишалася незаселеною “Журавскою пустошью”. Лише близько 1780 року цю незаселену територію “назначили” поручику Павлу Буракову “в вечное пользование”. Але і він не зумів заселити цю піщану пустелю, на якій сьогодні розташований Сєверодонецьк.

На плані частини Бахмутскої провінції 1780 р., по якому колишню «Журавскую пустошь» відводять поручику Буракову, можемо бачити і сусідні території, кожна під своїм номером:
16 – «села Боровского однодворцев»
17 – «вновь назначенная поручику Буракову»
18 і 19 – «бывшие солеварские леса»
20 – «к мельнице купца Михайлова»

Червноним кольором я помітив місце нинішнього Щедрищевого, щоб краще зорієнтуватися. Це на Боровій, поруч із ділянкою 18, яка разом із придінцевою ділянкою 19 належали Бахмутським солеварам. Справа в тому, що навколо Бахмутського соляного промислу всі ліси вже було вирубано, бо випарювання солі вимагало багато дров. Тому деякі казенні ліси віддали солепромислу, але їх мали відновлювати, а не бездумно знищувати. Проте після 1760 солепромисли почали занепадати, а у 1782 Потьомкін підписав указ “варение соли прекратить и лесов не опустошать”.

Князь Потьомкін — власник лісів навколо Сєверодонецька

Казенні ліси стали «дачами лесными его светлости князя Потемкина», разом із селами Воєводівкою, Катеринівкою, Варварівкою, Кудрявцевою і Головинівкою, тобто уся територія графа Гендрикова (на захід від ділянок 17 і 20), та лісні дачі 18 і 19. А до неї додалися ще й трохи лісів від Боровеньок і Єпіфанівки, та млин купця Михайлова (20).

Власником «Журавской пустоши» став полковник Василь Степанович Попов. У той час він був «назначен состоять» при Потьомкіну, невідлучно перебував при ньому, ставши його довіреною особою, виконуючи всі доручення як службового, так і приватного характеру.

А район Сєверодонецька, який ми називаємо Лісна Дача, дістався генерал-ад’ютанту князя полковнику С. Л. Львову. Та після того, як Львов у 1787 році позбувся ласки імператриці, ця територія теж відійшла до Попова.
Лісна Дача, яка перейшла до Попова, становила 1220 десятин. Із них під лісом було 1120 десятин, а решта – луки і непридатні землі, а придатних для обробітку земель було лише 10 десятин. Сьогодні від того лісу нічого не лишилося. Той клаптик соснового лісу, в тіні якого ховається храмовий комплекс, було посаджено в 20-х роках ХХ ст. Але й він горів, тож там переважно дерева післявоєнної пори. Сьогодні призначення земель в Лісній Дачі, мабуть, кількісно помінялося: під лісом 10 десятин, а більшість – придатна для обробітку, бо на дачах, що на ній розташовані, ростуть сади і городина.

Потьомкіну ліси понад Дінцем потрібні були для будівництва флоту і міст на півдні, де дерево було в дефіциті. Саме тоді Михайло Фалєєв будував місто Миколаїв. У Потьомкіна була ідея – роздавати поганенькі землі багатеньким владоможцям, бо такі землі вимагали зусиль і коштів, щоб вони стали продуктивними. У 1791 р. Потьомкін помирає, передавши ці землі своєму соратнику статському раднику М. Фалєєву. Саме тоді Фалєєв організовує експедиції, які займалися пошуками корисних копалин уздовж Сіверського Дінця, зокрема й експедицію Аврамова, який знайшов і почав розробляти вугілля в Лисичій балці.

Але у 1792 році помирає і Фалєєв.

У 1820-1850-х років у Харківській губернії було утворено Українські військові поселення. Хто з історії пам’ятає Аракчеєва, то це саме він опікувався військовими поселеннями. Військові поселенці активно займалися лісонасаджуванням на пісках Харківської губернії. Засаджували шелюгою (верба гостролиста) та сосною. Кремінські ліси сосною засадили саме військові поселенці “1-й Бригады 4-ї Легкой Кавалерийськой Дивизии и Уланского Его Высочества Принца Александра Гессенского полка”. Окружний штаб цієї бригади розташовувався саме в Кремінній, яка у той час називалася Ново-Глухов. Назву підрозділу я подав так, як вона писалася в тогочасних документах.

Після ліквідації військових поселень лісорозведення продовжувалося під керівництвом Лісного Відомства до 1870-х років, тобто до роздачі селянам земель разом з лісами. Але при цьому частина штучно розведених лісів перейшла в наділи сільських громад, а частина до складу казенних лісництв. Ті ліси, які перейшли до сільських громад почали переважно знищуватися, проте, біля Кремінної збереглися.

У Старобільському повіті, де летючі піски особливо досаждали, починають укріплення пісків шляхом посадки шелюги в Епіфанівській, Смолянинівській, Варваровській, Білянській (Кудряшовка) сільських громадах. До кінця ХІХ ст. у Старобільському повіті з насаджень сосна становила 48 %, а шелюга 52 %.

Посадки шелюги з часом були забиті худобою і занесені піском. Хоча в деяких місцях кущі збереглися, біля них затримувався пісок, і вони перетворилися в кучугури, а рельєф став хвилястим. Схоже, що на території Сєверодонецька, а точніше, на межі між придінцевою терасою і піщаною зоною, засаджували шелюгу, бо коли прийшли будівельники, то тут були досить великі піщані кучугури – бархани.

На таких барханах виріс Сєверодонецьк

Для вирощування посадочного матеріалу Лісний департамент мав розплідники. Найбільший за площею у Харківській губернії був Кремінський – 6 десятин (6,5 га). Розплідники роздавали саджанці безплатно.

На військово-топографічній карті 1861 р. на північний схід від місця сучасного Щедрищевого показано дім лісника. Ще з часів, коли ліс уздовж Єрика був «казенним», там жили лісники. Напевно той лісник Щедрищев доглядав за територією не лише лівого, а й правого берега Борової, де колись була територія Головинівки. Будинки лісників показано і в районі придінцевого лісу, де пізніше виникли Синецький, Павлоград, та навпроти Верхнього.

Після революції 1917-1921 років на хуторі Бакаї (на виїзді із Сєверодонецька до Пролетарського мосту) було утворено Бакаївське лісництво, яке входило до Свердловського лісгоспу. У 1929 році на його базі утворено Північно-Донецьке лісомисливське господарство, куди увійшло 5 лісництв. Рубіжанське лісництво розташувалося в Бакаях, як згадують старожили, у панському будинку.

У 30-х роках поруч розпочалося будівництво Лисичанського азотно-тукового заводу, майбутнього «Сєвєродонецького об’єднання Азот». На базі бондарні було організовано бондарний цех, у якому крім діжок виробляли також драбини, ноші, колеса до возів та інший реманент, що використовувався на будівництві. А під час війни у Бакаях і уздовж Борової виготовляли шахтні стійки, які пішли на укріплення траншей і бліндажів. Тоді багато лісу при Боровій і Дінцю постраждало.

Після Другої світової війни у Бакаях був розплідник, де вирощували саджанці для озеленення Сєверодонецька. Як не дивно, панський будинок, у якому була контора лісництва і жило три сім’ї лісничих, війну пережив. Але у 1947 році він згорів від звичайної необережності. І лісничі нашвидкоруч побудували новий будинок на три сім’ї; добре, що з деревом не було проблем.

Будинок лісників, зведений у 1947 році в Бакаях

Коли ж у 1950-х роках було прийнято рішення про розвиток ЛХК, то розвиватися він міг лише в бік Дінця. Тому Бакаї почали переселяти в район Щедрищевого, перші будинки у якому почали будувати у 1950 році.

Селище Лисхімбуд виросло і стало містом Сєверодонецьк з велетнем української хімії. Розвиваючись, цей велетень не тільки змінив русло Борової, позасипав відгалуження річки і яри, розігнав журавлів, і не лише знищив лісництво у Бакаях, але й саму пам’ять про Бакаї та Новосиротине. У 1968 року село Бакаї було знято з обліку в зв’язку з переселенням жителів у Сєверодонецьк та його мікрорайон Щедрищеве.

Рубіжанське лісництво, яке розташовувалося в Бакаях, теж перемістилося до Щедрищевого. Тепер тут знаходиться Сєверодонецьке лісництво, одне з п’яти лісництв, що входять до ДП “Сєверодонецьке лісомисливське господарство”, яке охоплює ліси Кремінського, Новоайдарського, Попаснянського адміністративних районів, а також міст Лисичанськ, Первомайськ і Сєверодонецьк.